Після болісних роздумів Б. Хмельницький прийняв невтішне рішення: заради збереження основних завоювань національно-визвольної боротьби українського народу і насамперед державності слід на деякий час піддатися під протекцію Москви. Зрозуміло, що цей крок був вимушений, оскільки польсько-кримський Кам'янецький договір 1653 p., який не передбачав навіть збереження за козацькою Україною статуту державної автономії у складі Польщі, ставив її перед фактом існування політичного взаєморозуміння Польщі і Кримського ханства.
Б. Хмельницький, частина духовенства ще з 1648 р. зверталися до Москви з проханням, але не для того, щоб "возз'єднатися", а для того, щоб одержати підтримку у війні з Польщею, ворожою також і Росії.
Однак московські правителі не поспішали. Вони вирішили зачекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдатися до відповідних дій. І лише тоді, коли українці заявили, що віддадуть перевагу союзу з Туреччиною, вони вирішили діяти. У результаті тривалих переговорів 1 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович скликав земський собор, який ухвалив прийняти Військо Запорізьке "під государеву високу руку". Ухвалюючи це рішення, Москва сподівалася повернути деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Туреччини і взагалі, маючи у своєму підпорядкуванні 300 тис. випробуваного, досвідченого й найкращого на Сході Європи українського війська, значно розширити свій вплив.
На кінець 1653 р. в Україну було відряджено московське посольство з боярином В. Бутурліним, який мав прийняти присягу від козацької старшини на вірність московському цареві. Для зустрічі з ним до Переяслава прибув Б. Хмельницький з генеральною старшиною, майже всі полковники, близько ста сотників, стільки ж нижчої старшини і деяка частина козаків. 18 січня 1654 р. гетьман відкрив Раду, яка вирішила передати Україну під царську протекцію.
Та як тільки почалися переговори, стався інцидент, який виявив відмінності між прагненнями Б. Хмельницького і царського уряду. Гетьман прагнув, щоб присягали обидві сторони — українці на вірність цареві, а бояри в особі царя пообіцяли боронити їх від поляків та поважати їхні права і привілеї. Але Бутурлін заявив, що цар є самодержавцем і не присягає своїм підданим, козаки ж мають вірити цареві без присяги.
Ця різниця поглядів мало не зірвала переговорів. Однак, коли бояри двічі повторили запевнення, що цар своєю грамотою затвердить вольності України і збереже її державний лад, гетьман з козаками склали присягу на вірність цареві. Усього присягнуло, як зазначає М. Грушевський, 284 особи.
Проте радянська історіографія стверджувала, що "весь народ склав присягу"*. Насправді, нові документи, у тому числі й архівні, зокрема Варшавський архів Замойських № 3036, свідчать про те, що багато жителів України вороже зустріли навіть саму думку про присягу московському цареві й тому ухилялися від неї. Опиралися прийняттю присяги і міщани Переяслава, тому їх силою гнали до церкви. Люди, присягаючи, часто називалися не своїми іменами, що звичайно зневажнювало присягу. Проти присяги виступало також київське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна. Відмовилися присягати і відомі козацькі ватажки Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Філон Джалалій та інші. Небажання виявили також козаки Полтавського, Кропивнянського, Уманського і Брацлавського полків. Отже, конкретні історичні факти розвіюють міф про те, нібито українці доброхіть і одностайно піддалися під руку московського царя. Не можна прирівняти Переяславську Раду до всенародного обраного парламенту. На ній стояло тільки одне питання: "віддатися під високу руку царя московського". Це були лише умови договору, які обговорювалися в Переяславі, не зафіксовані на письмі.
Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. Це так звані Березневі статті. Тому є підстави називати договір Війська Запорізького з Росією Переяславсько-Московським договором. За ним цар забезпечував Україні автономію, що стосувалася таких справ: гетьмана і старшину вибирає козацька рада, українська адміністрація і суди незалежні від московських, податки в Україні збирає український уряд, козацького війська має бути 60 тис, залишається давній поділ населення на стани (козацький, шляхетський, міщанський, духовний) і кожен стан зберігає свої права, Україна має право на переговори з іншими державами. Українці визнали такі права царя: тримати в Києві військову залогу з воєводою, обирати нового гетьмана, про закордонні посольства гетьман повідомляє царя, а права всіх станів цар затверджує своїми грамотами.
Але сам Переяславсько-Московський договір було складено досить неясно, і це було почасти причиною того, що відразу виникли непорозуміння та конфлікти між Україною і Московією.
Гетьман вважав себе незалежним володарем України і в цій ролі вів далі відповідну політику. Московський уряд хотів відразу стати твердою ногою в Україні за допомоги своїх воєвод, війська тощо. Справа ускладнювалася ще й тим, що оригінали договору чомусь було втрачено, залишилися лише неточні їхні копії або переклади. Та і їх, як доводить російський архіваріус П. Шафранов, сфальсифікували царські переписувачі.
Уже протягом більше як 300 років кожне покоління українського народу по-різному тлумачить Переяславсько-Московську угоду. В історичній науці й досі немає однозначної оцінки. Сучасники вважали, що це був договір, який не порушував суверенних прав України, гарантував їй збереження державності. М. Грушевський писав, що ця угода була формою васальної залежності, за якої цар погоджувався захищати Україну, не втручаючись в її внутрішні справи. Українські історики — В. Липинський, О. Оглоблин, В. Мороз та ін. резюмують суть договору як військовий союз України з Москвою. Подібної думки дотримувалися й у багатьох зарубіжних країнах. Усупереч їм було й офіційне тлумачення, щоправда не вчених, а КПРС, проголошене в 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу. Зазначалося, що Переяславсько-Московська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз'єднання, і що возз'єднання цих двох народів було головною метою повстання 1648 р. Ця партійна інтерпретація Переяславської угоди стала обов'язковою для всіх радянських учених. Щоправда, в середині 1960-х років цей погляд було піддано сумніву. Відомий історик М. Брайчевський дійшов висновку, що Переяславсько-Московська угода — це акт не возз'єднання, а приєднання України до Росії, акт загарбання України російським царизмом, вияву колонізаторських тенденцій, властивих йому протягом усього його існування. Цю думку поділяють чимало інших українських істориків.
І справді, лише кілька перших років після 1654 р. північний сусід розглядав Україну як певний суб'єкт, але дуже скоро "мода на українське", як пишуть дослідники того часу, змінилася на "высмеивание малороссов". Українську державність, яка мала всі умови для свого розвитку, було брутально розтоптано і знищено. Переяславсько-Московську угоду Росія використала лише як прикриття для окупації та колонізації України. Свідченням цього є остаточне скасування української державності російським царизмом у II пол. XVIII ст.
Після укладення Переяславсько-Московської угоди війна України проти Польщі в 1654—1655 р. продовжувалася в союзі з Росією. Це був її третій етап. Головні воєнні дії відбувалися на території Білорусі. Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з В. Золотаренком, здобуло Смоленськ, Мінськ, Вільно. Пізніше, восени, бої перемістилися в Південно-Західну Україну, де поляки, заручившись підтримкою кримського хана, спустошували Брацлавщину. У січні 1655 р. проти поляків виступив Хмельницький з козацьким і московським військом. Та битва під Охматовим на Київщині не принесла успіху. Це значно підірвало надії українців на допомогу царя. Тому Б.Хмельницький з 1655 р. розпочав активну дипломатичну діяльність, щоб знайти можливість захистити незалежність України. Свої зусилля він спрямовує на об'єднання західноукраїнських земель, відновлення союзних відносин з Кримом, який перейшов на бік Польщі, на зближення зі Швецією, яка перебувала в стані війни з поляками. Під владу гетьмана просилася шляхта Волині, Поділля і Полісся. У політичних зв'язках з Україною прагнула бути Білорусь. Усе це викликало невдоволення московського царя. Налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, Московія вирішала піти на зближення з Річчю Посполитою, становище котрої в цей час значно погіршилося. У боротьбі зі своїми сусідами вона всюди зазнавала поразок. Шукаючи останнього порятунку для своєї країни, польський уряд запропонував російському цареві Олексію Михайловичу польську корону після смерті бездітного Яна Казимира. У 1656 р. у Вільно між московським царем і поляками було укладено перемир'я без усякої на те згоди українців. Більше того, Москва не допустила на переговори українську делегацію, хоча центральним питанням була саме доля України. Гетьман і козацька старшина сприйняли це як пряму зраду і порушення Переяславсько-Московського договору.
Ось чому Б. Хмельницький почав вести зовсім самостійну політичну лінію. Формально поки що не розриваючи угоди з Москвою, він зайнявся організацією антипольської коаліції європейських країн тепер уже без участі Москви. З цією метою почав укладати угоди зі Швецією, Семиграддям, Молдовою, Волощиною, Литвою, спрямовані як проти Москви, так і проти Польщі та Криму. Водночас для гарантування безпеки південних кордонів активізуються дипломатичні контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князівствами. Перша половина 1657 р. була дуже успішною в розвитку і зміцненні молодої української козацької держави.
На жаль, Б. Хмельницького чекали і нові невдачі. Налякані успіхами України і Швеції, у війну втрутилися європейські країни. На початку 1657 р. закінчився поразкою українсько-семиградський похід у Польщу. Почався бунт серед козаків, бо чимало з них не хотіли більше воювати і втікали додому. Ці події виявилися страшним ударом для хворого гетьмана, і 6 серпня 1657 р. він помер.
Важко переоцінити вплив, який справив на перебіг української історії Б. Хмельницький. У той час як московська пропаганда намагалася "возвеличить" гетьмана як "борця за возз'єднання", як "великого друга і брата російського народу", ряд істориків, як і Тарас Шевченко, різко картали його за угоду з московським царем. З цього приводу треба говорити про помилку, зроблену гетьманом у 1654 p., яка кинула Україну в 300-літню неволю. Та спробуймо з висоти сьогоднішнього дня визначити, що було діяти, що залишалось робити. Воювати на всі боки бракувало сил, а Москва з усіх інших сусідів хоч віру мала одну. Союз з Москвою був вимушений і його було обрано як менше зло. Хто ж гадав, що гніт московських одновірців виявиться жорстокішим, ніж чужинців! Хто ж це знав у той час? А це ж стратегічна помилка!
Б. Хмельницький в останні роки життя зрозумів хибність однобічної угоди з Росією. Він розумів уже і небезпеку втрати всіх вольностей. Усвідомлював це і його генеральний писар І. Виговський. Тому вони весь час намагалися вирватися з московського ярма. Цим задумам не судилося здійснитися.
Попри прорахунки і невдачі, діяльність Б. Хмельницького є унікальним явищем не лише в українській, а й у світовій історії. Саме йому належить величезна заслуга у відродженні Української держави, яка після падіння першої української державності часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства майже 300 років перебувала в складі інших країн і, здавалося, розгубила всі державно-політичні ідеали. Хмельницький сприяв пробудженню національно-політичної свідомості українського народу, що мало вирішальне значення для утворення української козацької держави. Посли могутніх держав добре знали шлях до скромного козацького міста Чигирина, який став осередком, де вирішувалася доля Східної Європи, центром європейського життя.
Тому Б. Хмельницький завжди залишався символом боротьби за свободу, незалежність і територіальну цілісність своєї Вітчизни. Сформована ним національна ідея стала неписаним заповітом для прийдешніх поколінь народу України. І сьогодні пророче лунають слова першого президента України — М.Грушевського про те, що гетьман Хмельницький "зістанеться героєм української історії назавжди".
