Контрольна функція та контроль як один із методів управління так або інакше властиві всім органам держави. Але лише в другій половині XX ст. контрольна функція одержала оформлення як самостійна гілка державної влади.
Контрольна влада — гілка державної влади, що посідає самостійне місце в системі розподілу влади. На відміну від адміністративного і судового контролю, які є функцією інших гілок влади, вона має самостійне місце й організаційно відособлена від інших гілок влади. Контрольна влада займається розслідуванням, перевіркою, вивченням стану справ і не має права втручатися в оперативну діяльність установ і підприємств. Звичайно органи контрольної влади доповідають про результати перевірок іншим органам держави, які й уживають відповідних заходів до порушників. Самі ж органи контрольної влади, як правило, жодних санкцій застосовувати не можуть.
Специфіка побудови контрольної влади полягає в тому, що органи контролю розосереджені, не мають єдиної ієрархічної системи, і кожний з них здійснює частину повноважень із загальнодержавного контролю. Сфера застосування контрольної влади не обмежена: вона має право контролювати навіть законодавчу владу.
За предметом контролю розрізняють такі види органів контрольної влади:
- органи конституційного контролю (загальні суди в англо-саксонських країнах, конституційні суди, конституційні ради, органи релігійно-конституційного контролю вкраїнах ісламу). Здійснюють контроль за конституційністю (відповідністю конституції) законів та інших нормативно-правових актів, а подекуди й дій — наприклад, виборів президента;
- органи загального нагляду (прокуратура, публічні міністерства). Здійснюють нагляд за дотриманням режиму законності, тобто визначає точність і одноманітність виконання і застосування законів державними органами (іноді і фізичними, і юридичними особами);
- органи фінансового контролю та антимонопольніоргани (рахункова палата, антимонопольний комітет). На них покладається завдання контролю над витрачанням
коштів державного бюджету, над дотриманням режиму економічної конкуренції;
4) органи контролю за дотриманням прав людин (парламентський комісар, омбудсман).
5.13. Омбудсман у сучасній державі
Міжнародна асоціація юристів прийняла таке визначення терміну омбудсман: «Служба, передбачена Конституцією або актом законодавчої влади й очолювана незалежним публічним посадовцем високого рангу, який є відповідальним перед законодавчою владою, одержує скарги на державні органи від постраждалих осіб, службовців, працедавців або діє за власним розсудом і уповноважений проводити розслідування, рекомендувати коректуючі дії та представляти доповіді».
У більшості держав омбудсман призначається парламентом, підзвітний парламенту та/або спеціальному парламентському комітету. Крім того, відомі виконавчі (призначаються урядом або главою держави), муніципальні і громадські омбудсмани.
За характером повноважень розрізняють загальних і спеціалізованих омбудсманів. Загальний омбудсман здійснює захист прав всіх категорій населення, а спеціалізовані — захист окремих соціальних груп (дітей, військовослужбовців, жінок тощо.). Наприклад, у більшості країн Європи діють дитячі омбудсмани.
Коло повноважень і загальних, і спеціалізованих омбудсманів має національно-державні відмінності. Так, в Іспанії він, окрім захисту прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів. У Франції — оцінює застосування законів із погляду справедливості, в Намібії ще й розслідує скарги про надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут омбудсмана — це позаюрисдікційний контроль над тим, чи не порушує адміністративна (або будь-яка інша) практика прав людини.
У більшості країн будь-який громадянин може безпосередньо звернутися до омбудсмана. У Франції та Великій Британії таке звернення є можливим тільки через парламентарія. Інакше кажучи, громадяни не мають з омбудсма-ном прямого контакту. Скарга передається спочатку депутату палати громад, який сам вирішує, чи направити її омбудсману («парламентський фільтр»). Омбудсман діє не тільки за скаргами громадян, а й за власною ініціативою.
Все частіше разом із загальним омбудсманом призначається кілька спеціалізованих: з охорони приватного життя, із захисту прав споживачів, з національних питань, у військових справах тощо. Головний із них визначає напрями діяльності інших.
В Україні відповідно до Конституції парламентський контроль над дотриманням конституційних прав і свобод людини здійснює Уповноважений Верховної Ради з прав людини, який може призначати своїх представників.
Інститут омбудсмана не претендує на монополію у захисті прав громадян, проте покликаний гарантувати їм допомогу як неупереджений і кваліфікований орган, який діє неформально, невідкладно і безкоштовно. Цей інститут поєднує владні початки та демократичність, високий ступінь відвертості та публічності.
Межі діяльності омбудсмана визначаються: по-перше, розглядом скарг, що поступають парламентаріям; по-друге, встановленням компетенції, що не поширюється на судову діяльність; по-третє, тим, що повинна бути скарга громадянина на дії посадовців.
Право контролю не представляє омбудсману можливість скасовувати або змінювати рішення відповідного державного органу. Омбудсман лише дає цим органам рекомендації, а якщо вони не виконуються, то звертається до парламенту. Регулярний звіт перед парламентом входить до обов'язку омбудсмана. Для виконання своїх функцій омбудсман наділений правом вимагати від державних органів і посадовців надання необхідних матеріалів і документів.