Розвиток державної діяльності в рамках конституційних норм на основі демократичних виборів , використання принципу поділу влади , визнання визначальної цінністю прав людини сформувало нормативне визначення держави . Вона припускає впорядкування політичних процесів та інститутів влади на основі конституції. Для виключення свавілля , забезпечення гарантій прав і свобод особистості використовується жорстке обмеження державної влади конституційними нормами і процедурами. Створено умови для реального впливу народу на хід розвитку політичного життя , державної діяльності. Не тільки закріплений в конституціях , але і практично реалізується принцип поділу влади , що включає такі основні елементи: 1 ) концептуальне розходження " легіслатіви " (законодавчої влади) , " екзекутиви " ( виконавчої влади) і " магістратури " ( судової влади ), 2) відособленість і незалежність однієї влади від дій чи втручання іншої; 3 ) правова несумісність посадових осіб у взаєминах влади ; 4 ) стримування або урівноваження однієї влади діями іншої; 5 ) узгодженість положення влади між собою і відсутність відповідальності однієї з них за дії іншої . Слід зазначити , що юридичний зміст принципу поділу влади з часом отримує все нові характеристики .
У практиці конституційних держав набула поширення доктрина "конституційної захисту" , яку складають законодавчі заходи , що приймаються парламентом у ході поточного законодавства (заборона партій або організацій); судові заходи , що приймаються на прохання органів виконавчої влади ( судові рішення про заборону партій , заборони на професії та т. д.); адміністративні заходи , коли особи усуваються із займаних посад приватних чи державних служб шляхом адміністративних розпоряджень ; фінансові репресивні заходи (особливо штраф). Для конституційних держав характерна також доктрина "стан необхідності". Під станом необхідності розуміються виключні і непередбачені обставини , які роблять неминучим концентрацію влади в одних руках в цілях збереження держави . Відображення цієї доктрини на законодавчому рівні виражено в спеціальній системі норм надзвичайного законодавства . Сьогодні загальновизнано , що надзвичайне законодавство - це цивілізована форма подолання кризових . Ситуації , з якими може зіткнутися державна влада
Не всяка держава, що прийняла конституцію,
може називатись конституційною державою. В історії було і є багато держав,
що мали чи мають конституції, але так і не стали конституційними. Мова
йде, наприклад, про фашистські, соціалістичні та деякі інші тоталітарні
держави.
В класичній науці конституційного права, що веде свій початок
від середини XIX ст., під конституційною державою розуміється держава,
в якій не тільки проголошується конституція, але й забезпечується її провідна
роль як знаряддя державного управління. Ця система управління дістала назву
«конституціоналізму», який на Заході панував після ліберально-демократичних
революцій ХVIII- ХIХст.ст. Характерними ознаками класичного конституціоналізму
були:
— визнання конституції основним законом держави, а її гарантом
—парламент;
— народний суверенітет, який здійснювався на основі цензового
виборчого права;
— верховенство парламенту, згідно з яким представницький
орган посідав провідне місце в системі поділу державної влади, а його депутати
наділялися привілейованим становищем (депутатська недоторканність тощо);
— верховенство права, яке полягало в обмеженні законом
і судом урядового та адміністративного свавілля;
— місцеве самоврядування, як децентралізований елемент
системи виконавчої влади.
За панування класичного конституціоналізму конституція
виступала основою або головною підставою здійснення державної влади її
вищими органами, насамперед, парламентом. Тому поняття «конституціоналізму»
дуже близьке до поняття «парламентаризму», оскільки саме парламент відіграє
ключову роль у конституційній системі держави. Однак ці два поняття є різні
за своїм змістом, бо відбивають специфічні аспекти функціонування влади
як правової та політичної категорії.
Результатом дії системи конституціоналізму або конституційної
держави було утвердження в громадській думці та політико-правовій практиці
західних країн переконання в особливій ролі конституції в державно-правовому
житті. До числа гарантій верховенства конституції в XIX ст. автори відносили:
— особливий порядок розробки, прийняття та внесення змін
до конституцій;
— принесення присяги на вірність конституції вищими службовими
особами держави;
— відповідальність міністрів за порушення конституційних
норм принципів;
— конституційний контроль за актами державної влади;
— зовнішні гарантії іноземних держав.
З часом теорія і практика конституціоналізму, як і парламентаризму,
на Заходi поступаються місцем концепціям правової держави та раціоналізованого
парламентаризму. Цей процес відбувався під впливом історичних, політичних
та інших чинників, головним із яких була боротьба різних верств громадянського
суспільства за свої конституційні права й свободи. Необхідність забезпечення
й захисту індивідуальних прав громадян обумовила посилення ролі виконавчої
та судової влади в конституційному житті суспільства.
Так, якщо в ХIХ ст. контроль за додержанням конституції
зосереджувався в парламентах, а порушення норм конституцій органами виконавчої
влади в окремих випадках прирівнювались до державної зради, то в XX ст.
приклад судового контролю за конституційністю законів у США дав початок
розвиткові конституційної юстиції в європейських країнах, в тому числі
— спеціалізованих конституційних судів. В результаті роль конституційного
контролю з боку парламенту значно зменшувалася, а сама конституційна держава
поступово трансформувалась у правову.
Перехідний період історії західних країн від конституційної
до правової державності був досить тривалим — близько 100 років. Результатом
історичної трансформації стало те, що судова влада перетворилася на основного
гаранта конституцій, головним чином, завдяки розширенню судового захисту
прав людини. Слід зазначити, що в конституційних державах ХIХ ст. парламенти
як гаранти конституцій насамперед дбали про захист своїх повноважень у
взаємовідносинах з іншими органами державної влади.
Відомо, що Конституція України 1996 р. проголошує нашу
державу демократичною, соціальною та правовою. Але тільки проголошує, бо
необхідних передумов для такої держави в Україні ще немає.
В інституціональному плані — через відсутність певних адміністративних
і судових інститутів, зокрема префектів (урядових комісарів, представників
тощо), адміністративних судів, місцевих рахункових палат, мирових суддів
(їх необхідність, зокрема, диктується традиційною культурою народу) тощо.
В суспільно-політичному плані — через масовий правовий
нігілізм, відсутність політичної структуризації суспільства, економічних
і соціальних реформ.
Разом з тим в Україні є більшість передумов для формування
конституційної держави: Конституція 1996 р. реально стала основним законом
держави: вона закріплює принципи конституційної держави: поділу влади,
народного суверенітету та верховенства права; під її впливом формуються
традиції парламентаризму, політичної багатоманітності тощо. Тому на деякий
час, поки визріють політичні, культурні та інші передумови для розвитку
демократичної, соціальної, правової держави (для цього треба, щоб громадяни,
у першу чергу, знали й навчилися конституційним шляхом відстоювати свої
права), пропонуємо звернути увагу громадськості на проблеми становлення
та розвитку конституційної держави. Останню слід розглядати як етап у процесі
формування проголошеної в Конституції 1996 р. демократичної, соціальної,
правової держави.
На наш погляд, такому підходові сприяє те, що Конституція
є єдиним нормативно-правовим актом, який відомий і доступний практично
кожному громадянинові. Цей документ вивчають у школах і вузах, його широко
коментують у засобах масової інформації, у наукових публікаціях: про нього
висловлюють свою думку політичні партії і громадські організації. Тому
про те, як реалізується Конституція, суспільство може судити самостійно,
а значить — безсторонньо формувати громадську думку. Питання лише в тому,
чи існує зворотний вплив суспільства на конституційну владу, яка в демократичній
державі повинна прислухатися до його думки. Для цього на основі глибокого
розуміння своїх конституційних прав і вміння їх захищати в межах діючої
Конституції та законів народ повинен насамперед спиратися на політичні
партії і громадські організації. На жаль, поки що жодна політична партія
не запропонувала українському народові масштабну та повноцінну програму
конституційної боротьби за права громадян. Частіше борються за владу, а
до прав громадян якось не доходять.
Очевидно, що конституційна влада буде прислухатися лише
до тієї громадської думки, яка збігається з її позицією. Але завдання конституційної
держави полягає в тому, щоб навчитись слухати та враховувати думку й опозиції
з урахуванням конституційних форм і методів здійснення її пропозицій. Права
опозиції в органах державної влади та місцевого самоврядування (права меншості)
по винні бути зафіксовані в законодавчих актах. Адже справжня демократія
— це не правління більшості, а головним чином — гарантії прав меншості.
Фактично це політичний шлях переростання конституційної держави в правову.
Для реалізації ідей конституційної держави необхідно запровадити
систему публічного контролю та юридичної відповідальності, яких не могли
б уникнути ні державні органи, ні їх посадові особи. Якщо, наприклад, політичне
безвідповідальний глава держави в запереченнях на прийнятий парламентом
закон пропонує на порушення Конституції обмежити судовий контроль над урядом,
то в такому випадкові повинні відповідати міністри або державні службовці,
які візували та готували ці заперечення.
Бо, коли в державі діє принцип, згідно з яким ніхто не
може бути вимушений діяти протизаконно, а міністри та державні службовці
із намагання «догодити», через некомпетентність або переслідуючи лобістські
інтереси тощо, штовхають політично безвідповідального главу держави на
формальне порушення норм Конституції, ці посадовці повинні нести юридичну
відповідальність за свої протиправні дії. Політична безвідповідальність
глави держави не може служити інструментом захисту для посадових осіб,
які юридично та фактично несуть відповідальність за підготовані та завізовані
ними документи. Це положення випливає із норм Конституції та законів, а
тому не може ставитись під сумнів з будь-якого боку.
Отже, можна зробити висновок про те, що конституційна держава
— це, насамперед, держава, яка обмежена нормами Конституції з метою запровадження
поділу влади, народного суверенітету й верховенства права. Однак це далеко
не ідеальна держава, в якій завжди існує велика кількість, зокрема, конституційних
проблем.
Так, сучасна практика України та багатьох країн Центральної
і Східної Європи, наприклад, вказує на те, що дуже часто три гілки влади
«воюють» між собою і річ тут не в недоліках конституційного розмежування
їх функцій і повноважень. Як правило, за кожною гілкою влади конституції
цих країн закріплюють достатньо повноважень, щоб вони були самостійними
й незалежними одна щодо іншої. Суть проблеми у тому, що неможливо чисто
юридичними методами забезпечити дотримання гілками влади конституційних
норм та принципів. Тут потрібен також ефективний контроль з боку громадянського
суспільства, якого в більшості цих країн ще немає.
Конституційна держава визнає пріоритет прав народу, а права
громадян гарантує тільки частково. Мова йде лише про гарантії громадянських
і політичних прав громадян, тоді як соціально-економічні нерідко не вважаються
правами в юридичному сенсі. Особливо від цього страждають найбільш продуктивні
та соціально незахищені верстви населення: підприємці та пенсіонери. Верховенство
права в сучасних конституційних державах фактично зводиться до верховенства
конституції, авторитет якої забезпечується демократичним політичним процесом.
Правовий режим конституційної держави забезпечується контролем парламенту
за актами й діями виконавчої влади, судовим контролем, присягою депутатів.
Аналіз практики діяльності органів державної влади України,
Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів, Конституційного
суду, Верховного суду тощо, вказує на те, що вони діють, головним чином,
у дусі конституційної держави. Це цілком закономірно, бо Україна з її тоталітарним
минулим та особливостями суспільної свідомості значної частини громадян,
що ще знаходяться під впливом традиціоналістських, патерналістських та
інших неототалітарних поглядів на стосунки особи та держави, не могла так
швидко, як, наприклад, Польща чи Чехія, прийти до розуміння цінності демократичної,
соціальної, правової держави.
Нещодавно глава держави визнав, що курс гривні, яка напередодні
президентських виборів 1999 р. впала в ціні, був дещо завищеним. Чому ж
нам не визнати, що й вартість «курсу» демократичної, соціальної, правової
держави є також завищеною. Адже ж у політиці, як і у фінансах, треба бути
реалістами.
Декому може здатись, що автор цих рядків «тягне» Україну
в XIX ст., коли в Західній Європі дійсно панувала конституційна держава.
Абсолютно ні! На нашу думку, Україна стане правовою державою в європейському
сенсі цього слова, але досягнення мети залежатиме від того, наскільки точно
ми зараз визначимо сучасний стан державотворення.
Зрозуміло, що Україна повинна пройти етап конституційної
держави значно швидше, ніж це зробили західні країни. Але слід визнати,
що «перестрибування» через цей етап після більш ніж 70 років тоталітаризму,
практично неможливе.
Очевидно, що обмеженість конституційної держави є тимчасовою,
позаяк сама ця держава є перехідною. Однак у контексті вищевикладеного,
ясне розуміння того, якого рівня правового розвитку досягла сьогодні Україна,
дозволяє нам більш реалістично оцінювати досягнуте, а також — краще бачити
шляхи її розбудови як демократичної, соціальної, правової держави.
