Суспільство — це організована, упорядкована і саморегулююча спільність людей, дії, взаємодії і відносини між якими ґрунтуються на сформованій у ній культурі як системі усвідомлених і сприйнятих зразків поведінки, насамперед на визначених соціальних цінностях і нормах. Тому воно не може обійтися без соціального регулювання, у системі якого праву належить особлива, провідна роль. Право — частина соціального контролю, виражає основні постулати даного суспільства, що спираються на особливе, державне забезпечення.
Право — це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових соціальних норм, що регулюють дії, поведінку і стосунки людей (їхніх груп, державних і суспільних органів, організацій і установ) і забезпечених державним примусом чи його погрозою.
У даному загальному визначенні відбиті найбільш важливі, необхідні родові ознаки (атрибути) права, що відрізняють його від інших соціальних явищ.
Право носить нормативний характер, тобто наказує чи забороняє ті або інші вчинки, ту або іншу поведінку. Його настанови відрізняються загальністю й обов'язковістю для всіх членів суспільства, знеособленістю, чіткістю і визначеністю. Право — застосування рівного масштабу до різних соціальних суб'єктів в однакових ситуаціях. Цим нормативне регулювання відрізняється від індивідуального, пов'язаного з разовим персональним регулюванням у конкретній ситуації і не носить тому нормативного характеру, тобто характеру загальних правил.
Право — це не проста і не довільна сукупність соціальних норм, а їх складна і досить струнка система, що відрізняється своєю цілісністю і структурованістю.
Право — система не всяких соціальних норм, а тільки тих, які забезпечені загрозою застосування санкцій з боку держави. Цим насамперед правові соціальні норми відрізняються від інших соціальних норм — моральних, релігійних, традиційних та ін. Разом з тим треба враховувати, що правова норма — це не тільки закони, але й урядові та адміністративні постанови, судові рішення нормативного характеру.
Загальнообов'язкова системно-нормативна природа і сутність права визначають його першорядну роль у соціальному управлінні, де об'єктами й одночасно суб'єктами такого управління виступають як окремі люди і їхні групи, так і соціальні інститути й організації. З того часу як виникла політична організація суспільства, саме праву належить найважливіша роль в утриманні людей від антисоціальної поведінки і забезпеченні виконання їхніх обов'язків на благо цивілізованого суспільства.
При різних підходах до визначення права і більш ніж столітньої активної дискусії з цього приводу, запропоноване вище визначення є досить широко визнаним. При цьому, звичайно, різні школи і напрямки в соціології права і юриспруденції й у цих загальних рамках виявляють свою специфіку, роблячи акцент на ту чи іншу сторону права чи по-різному тлумачать її. Так, для нормативної концепції права, історично характерної насамперед для юриспруденції, особливо властиве висування на перший план догми права, тобто аналіз права з погляду внутрішнього змісту законів та інших правових нормативних актів. На відміну від цього соціологічна концепція права, у тому числі й марксистська, наголошує на з'ясуванні зв'язку права із суспільством, його соціальної обумовленості і соціальній дії.
Право не можна ототожнювати з законодавством. Перше ширше за друге.
Тому, що, як уже відзначалося, право знаходить своє вираження не тільки в законах, але й у підзаконних актах нормативного характеру й у судових рішеннях, особливо в рамках англосаксонських правових систем, що багато в чому базуються на прецедентному праві.
Право — це не тільки закон, законодавство само по собі, а й його дія, засновані на них правовідносини.
Право може виражатися в не законодавчій формі ще й тому, що існує природне право, загальні права людини, принципи і норми міжнародного права.
Чинне законодавство певної країни (наприклад, фашистської, тоталітарної) може носити не правовий характер, тобто порушувати права людини, норми і принципи демократичного міжнародного права (в історичному плані — проблема відповідності чи невідповідності позитивного діючого права природному праву, а сьогодні — принципам і нормам правової держави).
Неправомірно зводити право і до правосвідомості, хоча ототожнення цих близьких і тісно взаємопов'язаних явищ зустрічається не так уже й рідко.
Право — це частина об'єктивної соціальної реальності, що існує за межами суспільної свідомості, хоча й відбита ним у правосвідомості.
Право у всіх його проявах і зв'язках — загальний об'єкт вивчення ряду суспільних наук, включаючи філософію права, соціологію права, політологію права, правознавство (у тому числі і юридичній теорії права), психологію права, правову антропологію й ін. Але це положення вірне лише стосовно розуміння об'єкта цих наук у найширшому розумінні. У більш вузькому розумінні не тільки в предметі, але й в об'єкті кожної з цих наук, власне кажучи, знаходить своє вираження не тільки загальне, але й особливе. У цьому розумінні об'єктом кожної з цих наук є не право взагалі, а право в якісно визначеному, специфічному його об'єктивному взаємозв'язку:
• із усією світобудовою (філософія права);
• із соціумом (соціологія права);
• із політикою, політичним життям (політологія права);
• із правовими структурами, явищами і процесами (правознавство); із психікою (психологія права);
• із людиною (правова антропологія) і т. п.
Соціологія права вивчає не все у праві і не право, узяте саме по собі, а соціальне в праві, взаємодію соціального і правового, тобто соціальну обумовленість права, соціальні умови й основи його дії і соціальну роль права. Іншими словами, у завдання соціології права входить дослідження права як важливого елемента соціальної системи, його взаємодії з іншими соціальними структурами, тобто з'ясування, зокрема, того, як, з одного боку, у суспільстві виникає і визріває соціальна потреба в правовому регулюванні тих чи інших суспільних відносин і як у процесі такого регулювання відбиваються особисті, групові і суспільні інтереси; а з іншої, як здійснюються соціальні функції права, яким чином і наскільки ефективно під впливом права в суспільстві відбуваються ті чи інші соціальні зміни. Сказане дозволяє визначити:
Соціологію права як науку про загальну і специфічну соціальну властивості, закономірності і механізми взаємодії суспільства як соціальної системи і права, як його підсистеми, як засобу соціального регулювання.
З цих принципових позицій необхідно вирішувати і питання про природу соціології права і її місце в системі суспільствознавчого знання.
Соціологія, безсумнівно, є міждисциплінарною галуззю наукового знання, яка виникла і розвивається на стику соціології і правознавства. Це означає, що немає місця соціологи права ні там, де норми права і правовідносини досліджуються поза зв'язком із соціумом, ні там, де соціальні явища і процеси не опосередковуються правом.
Але це не означає, що якісна визначеність, природа і місце соціології права чітко не можуть бути визначені чи що соціологію права можна розглядати як галузь юридичної науки. Як видно із самої назви цієї області наукового знання, мова йде саме про соціологію, а не про правознавство. Соціологія права — специфічна галузь соціологічної науки і як така, поряд з десятками інших часткових соціологій, взаємовідноситься із соціологією як частина і ціле.
Соціологія права, у свою чергу, неоднорідна і має досить складну внутрішню структуру, пов'язану насамперед із системою самого права. Так, говориться про соціології державного (конституційного) права, карного, цивільного, сімейного, адміністративного й іншого права. Не всі галузі соціології права одержали однакову розробку в нас і у світі в цілому. Найбільш широко і глибоко розроблені проблеми соціології карного, сімейного і деяких інших галузей права.
Правова соціалізація (від лат. - суспільний) - це двосторонній процес взаємодії особи і суспільства, в якому особа оволодіває системою настанов і оцінювальних орієнтацій як стандартів правомірної поведінки, умінням визначати своє місце в суспільстві та зворотно впливати на формування правових цінностей суспільства.
Ознаки правової соціалізації:
1) є складовою частиною загальної індивідуальної культурної соціалізації, що залучає особу до універсального соціокультурного досвіду;
2) є двостороннім процесом взаємодії особи і суспільства (на відміну від правового виховання, де соціальне середовище впливає на людину);
3) спирається на правову спадщину попередників і правовий досвід (юридичну практику) сучасників;
4) виражається в здобутті знань про правила законослухняної поведінки та в умінні здійснювати правові настанови в її межах;
5) виявляється в умінні бути активним учасником правовідносин та визначати їх значущість для себе;
6) відбувається під впливом не лише цілеспрямованих чинників (як у правовому вихованні), а й у стихійних, спонтанних.
Правова соціалізація - це взаємний правовий розвиток суспільства і особи. З одного боку, відбувається "входження" особи в соціальну систему, її мотиваційне і поведінкове пристосування до існуючих нормативних правових стандартів, з другого - широка свобода особи у виборі цінностей, напрацьованих суспільством, відповідно до власних переконань. Однак не завжди соціалізація особи супроводжується її законослухняною поведінкою. Існують і Інші форми соціалізації, що призводять до делінквентної (вчинення проступку) і кримінальної (вчинення злочину) поведінки. В цих випадках негативну роль відіграють неповноцінні сім'ї з деформованими стосунками або кримінальне середовище, в яке потрапляє ще несформована особа. Певною перешкодою для правової соціалізації особи є правовий нігілізм і правовий догматизм.
Види правової соціалізації:
* за напрямками: практична (здійснюється через передавання від одних осіб до інших практичних навичок правової діяльності, досвіду правової поведінки); Ідейна (теоретична) (здійснюється через ознайомлення з правовими поняттями, принципами, правовими ідеями, концепціями, символами);
* за організованістю: стихійна (спонтанна); цілеспрямована (правове виховання, правове загальне навчання); змішана (стихійна і цілеспрямована);
* за формами вияву: зовнішня (соціальна зумовленість правового формування особи); внутрішня (суб'єктивне сприйняття соціальних норм і цінностей, засвоєння соціального досвіду). Самосвідомість особи - знакова внутрішня умова її правової соціалізації.
