Під
методом виховання розуміють способи цілеспрямованого педагогічного впливу на свідомість і поведінку дітей, на формування в них благородних якостей, на збагачення їх необхідним життєвим досвідом. Методи обумовлюють взаємопов'язану діяльність вихователів і дітей. Виховний досвід нашого народу викристалізував провідні ознаки методів і доцільність їх використання: одних - для забезпечення набуття знань, умінь і навичок (методи навчання), інших - для тілесного, духовно-морального та інтелектуального розвитку особистості (методи виховання). Для практичного користування у виховній роботі з дітьми методи поділяють на три групи: 1) методи переконання і формування досвіду суспільної поведінки; 2) методи організації життєдіяльності дітей; 3) методи стимулювання культурної поведінки.
Методи переконання: роз'яснення, повчання, напучення, порада, бесіда, приклад, розповідь, застереження, читання, дискусія. Вони впливають на свідомість, збагачують розум дитини, формують життєві принципи й уміння орієнтуватися в житті.
Методи організації життєдіяльності, спрямовані на захист власного життя, зров'я та оточення: вправи, режим, доручення, вимоги привчання, нагляд, прохання, наказ, заборона.
Методи стимулювання культурної поведінки: схвалення, змагання, сугестія (навіювання), заохочення, покарання. Ці методи відіграють профілактичну роль у формуванні поведінки та стосунків.
Заохочення - лагідні методи виховання: слово, усмішка, лагідний погляд, ласка, похвала, нагорода, залучення до виконання цікавих дій, погладжування по голові, оцінка, подяка.
Покарання: вияв незадоволення, осуд, присоромлення, обмеження деяких прав, посилення контролю, відстрочка обіцянки, стриманість у поводженні з дитиною, позбавлення ласки, відчуження в голосі, гнів, обурення. Не слід карати зі зла. Покарання має бути справедливим, відповідати характеру порушення. Зовсім неприпустимі жорстокість, садизм, нанесення шкоди здоров'ю, приниження людської гідності, рукоприкладство, залякування, погрози, лайки, безкінечне моралізування, позбавлення їжі, одягу, взуття, притулку, злісне відчуження. Народна педагогіка на перше місце поставила методи, які формують суспільну поведінку: уклад життя, діяльність дітей, вправляння, привчання, режим праці та відпочинку, виконання доручень і обов'язків, ігри, забави. Зокрема, вправляння і привчання реалізуються за допомогою комплексу різноманітних прийомів: показ, приклад, нагадування, контроль, самоконтроль, наказ, погроза: «У гостині останній починай їсти, а першим переставай», «Шануй батька і матір», «Довіряй, але перевіряй», «Найкращий контроль - власна совість», «Хто рано встає - тому Бог дає», «Зробив діло - гуляй сміло». Практика народного виховання часто вдається до виконання дітьми різних доручень. У народній педагогіці не раз наголошується на виховній силі слова: «Вола в'яжуть мотузками, а людину — словами». У формуванні суспільної свідомості провідну роль відіграють такі методи: розповідь, бесіда, роз'яснення, інформування, порада, дискусія. Усі вони здавна побутують у практиці народного виховання. Народна педагогіка виробила розгалужену систему методів стимулювання (вимога, суспільна думка, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання, зауваження, осуд, метод природних наслідків, докір, обмеження окремих прав дитини, репліка). У народній педагогіці всі види покарання пройняті гуманністю. Покарання застосовується помірковано, карати має право людина мудра й авторитетна: «Краще догана розумного, ніж похвала дурного». Народна педагогіка розглядає покарання і заохочення як делікатні методи (виявляти вимогливість із повагою, не захвалювати): «Перехвалене - як пересолене», «Як будеш часто називати людину свинею, то вона і захрюкає». Фізичні покарання і залякування - методи шкідливі й непедагогічні: «Учи дітей не страхом, а ласкою», «Хто б'є дитину, той не виховує добру людину», «Жорстокість породжує тупість і дурість».
