Структуралізм, науковий напрям в гуманітарному знанні, що виник в 20-х рр. 20 ст і що отримало пізніше різні філософські і ідеологічні інтерпретації. Виникнення С. як конкретно-наукового напряму пов'язано з переходом ряду гуманітарних наук від переважно описово-емпіричному до абстрактно-теоретичного рівня дослідження; основу цього переходу склало використання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Лежачий в основі конкретно-наукового С. структурний метод спочатку був розроблений в структурній лінгвістиці (або лінгвістичному С.), а декілька пізніше був поширений на літературознавство (див. Структуралізм в літературознавстві), етнографію, історію і деякі ін. гуманітарні науки. Тому С. в широкому сенсі фактично охоплює цілий ряд областей знання, що помітно розрізняються як по конкретних модифікаціях структурного методу, так і по його реальній ролі в дослідженнях. У вужчому (і строгому) сенсі під С. мають на увазі комплекс наукових і філософських ідей, що зв'язаних із застосуванням структурного методу і набули найбільшого поширення в 60-х рр. у Франції (французький С.). Його основні представники — французькі учені: етнолог До. Льові-строс, історик культури М. Фуко, психоаналітик Же. Лакан, літературознавець Р. Барт, а також мистецтвознавець У. Еко (Італія).
Філософські інтерпретації С. можна розділити на дві основні лінії — філософські ідеї самих учених-структуралістів і структуралістська ідеологія, що поширилася в 60-і рр. у Франції. Філософські ідеї структуралістів формулювалися в процесі осмислення переходу гуманітарного знання на абстрактно-теоретичний рівень і його зближення з природознавством. Це осмислення, здійснюючись значною мірою в рамках картезіансько-кантіанської традиції (але випробовуючи також вплив позитивізму і фрейдизму), привело до висунення дуалістичних концепцій — «кантіанства без трансцендентального суб'єкта» Льові-строса, «історичних апріорі» Фуко. Перебільшення ролі несвідомих механізмів знакових систем і культури в цілому в з'єднанні з дуже широкими узагальненнями привносить в концепції С. елементи еклектики, хоча в своїх вихідних принципах вони загалом відтворюють з деякими модифікаціями кантівський дуалізм форми (в даному випадку несвідомих структур) і вмісту (емпіричних даних). Їх специфічна «антисуб'єктна» тенденція в сильній мірі пов'язана з боротьбою проти екзистенціалізму і ін. суб'єктивістських течій, заперечливих можливість об'єктивного пізнання людини. В той же час, виступаючи не у вигляді теоретично розгорнутих систем, а у вигляді окремих висловів, філософських гіпотез, концепції С. незрідка виявляються нестійкими, схильними до компромісу з тим же екзистенціалізмом, з феноменологією і т.п. До такого ж зближення приводять і спроби побудови більш менш цілісної філософської концепції, «дознаковий», що охоплює, і «доструктурірованний» рівень реальності (Дерріда).
Структуралістська ідеологія втілює в собі ще один крок до абсолютизації деяких конкретно-наукових положень С. (частково всупереч самим структуралістам), а також перенесення їх в плоскість глобального осмислення проблем сучасного суспільства. На цьому рівні С. — в очах як деяких його адептів, так і критиків — представляється у вигляді якогось сучасного світогляду, заснованого на зіставленні структури людині і історії (т.з. концепція «смерті людини» що набула особливо широкого поширення серед критиків С.). У цьому зіставленні в перетвореній формі відбиваються протиріччя між особою і структурами державно-монополістичного капіталізму. В той же час підміна конкретних суспільних структур «структурою взагалі», символізуючою якийсь антигуманний початок, містифікує реальні суспільні проблеми і використовується як технократізмом, так і анархізмом. Загострення соціальних конфліктів в кінці 60-х рр. у Франції і ін. країнах, сприйняте як практичне спростування міфу про «всесилля структур», завдало удару по структуралістській ідеології.
