начення історіософських ідей В’ячеслава (Вацлава) Казимировича Липинського (1882–1931) стає зрозумілим у контексті процесу становлення модерної української нації та державницьких змагань 1917–1921 років як досить важливих і, можна сказати, знакових його точок. Справа в тому, що, як на нашу думку, існує досить чітка відповідність між періодами націєтворення у політичній сфері та періодами активізації осмислення історичного процесу національно заангажованими інтелектуалами. Українські ідеологи, безпосередньо пов’язані з практикою політичної боротьби піддавали минуле (переважно українське) процедурі осмислення з надією, що воно може щось «сказати», дати пораду при вирішенні нагальних потреб сучасної їм дійсності. Тому українська історіософія цієї доби фіксує не лише момент поразки визвольних змагань 1917–1921 рр. (згадаємо, що фантазування над часовим виміром свого існування притаманне масовій свідомості саме тих народів, вихід яких із неісторичного стану в історію закінчився невдачею), але й є також фактором надії на майбутнє політичне відродження України. Від розгадки таємниці історії, вважали вони, залежить відкриття долі української нації. Знання своєї долі (якої, до речі, не знали навіть давньогрецькі боги) робить нас всесильними відносно майбутнього. Як досить влучно про цю ситуацію писав відомий націоналістичний ідеолог Юліан Вассиян: «Для нації, що мусить вести боротьбу аж до перемоги – не може бути пізнання власної минувшини самоціллю, заспокоєнням чисто теоретичного зацікавлення, але першим із необхідних творчих засобів, бо справа йде про продовжування життя, а не про погляд на завершену історію» (1). При цьому метою «осмислюючого» погляду на історію є конструювання певної «картини» чи «образу» історії з точки зору потреб сьогодення. Тому саме історіософія як інтуїтивно-глобальна конструкція бажаної моделі історичного процесу в цілому чи національної історії як його складової й здійснює цю прагматичну функцію. У свою чергу, таке звернення до минулого базується на специфічній ідеї зв’язку між минулим та сучасністю, коли сучасність вважається прямим продовженням минулого; і минуле, у свою чергу, є такою причиною, наслідком якої обов’язково буде сучасність; якісь розриви тут не передбачаються.
Тому не дивно, що в українській політично-філософській думці кінця ХІХ – першої половини ХХ століття спостерігається своєрідне «згущення» історіософської проблематики. Найбільша кількість історіософських текстів, найбільше розмаїття концептуальних підходів, найбільший вплив на формування суспільно-політичної складової масових світоглядів дозволяє нам зробити висновок, що це був період найвищого злету української філософсько-історичної думки в модерну добу української історії. Серед найбільш яскравих творців історіософського знання цього періоду слід виділити М. Грушевського, І. Франка, Б. Кістяківського, Д. Донцова, Ю. Вассияна, І. Мірчука, Ю. Липу, М. Хвильового, Є. Маланюка, В. Петрова. На тлі творчого доробку цих інтелектуалів ідеї Липинського виділяються своєю продуманістю, глибиною та оригінальністю.
