Доля нації, як історичного чинника новітньої доби вимагає, завичайно, її вивчення й досліду також з філософічного боку. Дотепер це найбільш занедбана частина націології. Націософія, — як я називаю цю ділянку націології, має бути щойно заснована. Сфера її завдань чимала, В першу чергу вона має з'ясувати проблематику нації й обґрунтувати ідеологію національних рухів. Відтак вона мусить дослідити й виявити взаємини між нацією й людством, поруч із цим визначити культурну функцію й призначення нації: її історичні перспективи та ймовірний розвиток. З другого боку аналіза відносин між білою расою й кольоровим людством — це також її сфера. Окрім цього завданням націософії є вивчення національної вдачі окремих народів, а на підставі цього їхня типологія й клясифікація. Звичайно, що психологія й етика народів — це так само домена націософії. її завданням є далі критична аналіза расових ідеологій (напр., сучасного расизму), а заразом і наукове з'ясування питання про т.зв. „вищість", або „нижчість" рас (або народів). Розуміється, що націософія не може оминути так актуальної тепер справи, як сучасний повоєнний паннаціоналізм, що виявляється в дуже аґресивних формах, рішуче відкидаючи провідні засади демократичного націоналізму з передвоєнної доби, трактуючи його, як вияв громадської недолужности й посивности. (Пор. відому працю д-ра Д. Донцова „Націоналізм", що з одного боку є критичним запереченням демократичного націоналізму, а з другого спробою ідеологічного обґрунтування сучасного нео- або паннаціоналізму). Річ ясна, наукова аналіза цього паннаціоналізму є одним з найголовніших завдань націософії.
Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соц. ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політ. радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції й пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (В. Янів). політ. позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", з 1913 р. залишалась незмінною та штивною. Обґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман, Ніцше, Сорель та ін.). Речник "агресивного націоналізму", Д. обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади — найвища функція нації"). Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження просвітницького варіанту інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням", вбачаючи в синтезі їх згоду Логосу й Еросу, що є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення нац. ідеї та нац. еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота.
До опонентного кола Д. належали, в першу чергу, "драгомановщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі й демократизм у громаді", котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді", а також соціалізм Маркса — Леніна, "пересякнутий отрутою москвофільства", противагою якого в Д. є ідея політ. нації, "нації, ідеалом і метою якої був політ. державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним — негація соціалізму". В Україні сприятливий грунт для драгоманівського "демократизму" і марксівського "соціалізму" підготували народництво в політиці та "українофільство" в культурі. Самі ці явища, пов’язувані Д. із політ. і культурним провінціалізмом ("провансальством"), як і їх носії — "презренний малорос" і "рутенець", не здатні до необхідного фанатизму та подвижництва й готові зостатися з нашою "красою", залишивши чужинцям їхню "силу", — були головними об’єктами його нещадної критики. Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства й окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов’язаний з ним ідеал надлюдини — ось визначальні моменти світогляду Д.
