Кінець XIX - початок XX ст. ознаменува-Академшна філософія джъ кризою раціоналістичної філософії, що виявилась неспроможною реалізувати себе як наука наук. Реакцією на претензії філософського раціоналізму Просвітництва, втіленого в німецькій класичній філософії, стала ідея заміни філософії синтезом наукового знання, висловлена позитивістами Огюстом Контом та Гербертом Спенсером, а потім прихильниками емпіріокритицизму. З іншого боку, проти раціоналізму просвітників виступили представники релігійної філософії, які вважали філософію принциповоненауковим способом осмислення людського буття. Ці неординарні явища суспільного життя зумовили формування в Україні філософських шкіл широкого спектра - від позитивізму до релігійного екзистенціалізму. Розробка проблем зосередилась в основному в університетах Харкова, Києва, Одеси, хоч філософська думка в Україні розвивалась і поза університетами. Особливістю розвитку української філософії стала її російськомовна форма, оскільки українська мова залишалась фактично забороненою. Академічна філософія тоді репрезентована творами відомих учених Олександра Потебні, Олексія Козлова, Олексія Гілярова, Георгія Челпанова, Миколи Грота, Василя Зеньківського, Густава Шпета та ряду релігійних філософів - Петра Ліницького, Павла Кудрявцева, Романа Богдашевського. Надбанням громадськості стала творчість видатних прогресивних письменників України - Михайла Драгоманова, Івана Франка, Володи мира Вернадського та багатьох інших. їх науково-філософські твори проникнуті духом високої моральності, на якій формувалась українська філософська культура - з періоду Володимира Мономаха до сучасності. Відхід від українського менталітету не став абсолютним. Олександр Опанасович Потебня (1835-1891 pp.), відкинувши теорію божественного походження мов, розробляє теорію, за якою мова є діяльністю. Народився Олександр Потебня на Полтавщині. Закінчив Харківський університет. Одним з перших ад'юнктів відряджений на навчання за кордон. З 1875 року професор кафедри історії російської мови та літератури Харківського університету. Піднесення національної самосвідомості визначило його звернення до фольклору. Досліджуючи питання відношення між мисленням та мовою, походження мови, значення слова для мислення, ступінь зв'язку слова з душевним життям, Олександр Потебня доводить хибність теорій про свідомо-намірене створення мови, а також теорії божественного походження мови. Попередні теорії заперечували прогрес мови, розглядали її як готову річ. Олександр Потебня доводить, що мова - діяльність, процес виробництва, в якому мова - вічно повторюване зусилля духу зробити членороздільний звук виявленням думки. Сукупність мовних актів і є мовою. У процесі народження слова виявляться протилежність об'єктивності та суб'єктивності, мови та розуміння. Обґрунтувавши ідею, що мова є суспільним явищем, Олександр Потебня приходить до висновку: мова — це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати досі невідому істину; стосовно ж того, хто пізнає, мова є чимось об'єктивним, а стосовно світу, того, шо пізнається, мова - суб'єктивна. Велике значення має доведення того, що закони мови єдині для всіх країн і народів, що відмінність між мовами полягає в результаті дії законів. У процесах сучасного мовлення Олександр Потебня вбачає ключ до того, як здійснювалися ці процеси на початку життя людства. Думка про порівняння усіх мов для мовознавства - таке ж велике відкриття, якою стала ідея людства для історії. Обидві вони підтверджують ідею єдності людства. У праці «Думка і мова» Олександр Потебня висуває ідею: мова впливає на міфологічну свідомість. Міф - це особливе слово. Міфологічне мислення на певному етапі розвитку є єдино можливим і розумним, властиве не одному якомусь часові, а людям усіх часів, виникає тоді, коли немає інших пояснень явищ.
Олександр Потебня розглядає народну єдність як великий історичний двигун. Що ж стосується національної специфіки народу, то національна специфіка - стимул, що іде з появою людського суспільства. Мова тільки тому служить для визначення думки, що мова є способом перетворення первісних домовних елементів думки. Тому мова може бути засобом створення думки. Мова як засіб пізнавальної діяльності є способом створення естетичних і моральних ідеалів. А це означає: нормальний розвиток мови є однією з передумов здорового розвитку нації, національного світосприймання. Міжнаціональне спілкування на принципах взаємоповаги та рівноправності сприяє самостійному розвитку нації. Кожна нація вносить вклад у розвиток духовної культури людства.
