Серед численних напрямів і підходів класичної теорії пізнання можна виокремити дві найзагальніші тенденції, які домінували в західній філософській думці впродовж кількох останніх століть і модифікації яких спостерігаємо в ній донині. Ці два напрями – раціоналізм та емпіризм.
Основоположник раціоналістичного напрямку - французький філософ Рене Декарт.
Раціоналізм у гносеології заснований на тому, що людське пізнання підпорядковане строгим закономірностям, здійснюється в межах чітких схем, якими людина наділена ще від народження. Вирішальне значення в пізнанні, на думку раціоналістів, належить розумові, логіці, дедуктивним виводам одних думок із інших, абстрактним міркуванням і твердженням, що теоретично доводяться. Класичним прикладом застосування раціоналістичної методології є доведення теорем у математиці або формул в логіці, коли на основі вже відомих, доведених, безперечно істинних тверджень за допомогою певних логічних ланцюжків міркувань ми отримуємо нові висновки. Або ж коли ми визначаємо прискорення руху конкретного тіла, виходячи зі знання законів Ньютона, які описують рух будь-якого фізичного об’єкта.
Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон.
Емпіризм, натомість, передбачає, що все знання людина отримує з досвіду – зовнішнього або внутрішнього. Завдання ж розуму полягає виключно в систематизації даних відчуттів. Найважливішими для пізнання, згідно з принципами емпіризму, є індуктивний метод, можливість експериментальної перевірки тих чи тих постулатів. Фактам в емпіризмі надається перевага над теорією, досвіду над розумом, а практиці над логічними умовиводами. Так, провівши певну кількість експериментів і спостережень з різними рідинами, виявивши їх перехід при нагріванні до певних температур у газоподібний стан, можна сформулювати загальний висновок, що всі рідини випаровуються. Або, наприклад, зібравши і дослідивши властивості n-ної кількості мінералів певного виду, можемо отримати теоретичне узагальнення про наявність певних властивостей в усіх зразків мінералів цього виду.
Отже, раціоналізм заснований на авторитеті розуму, а емпіризм – на авторитеті факту.
В історії філософії вироблено кілька версій раціоналістичної гносеології. В античності цю лінію розвивали, зокрема, елеати, Піфагор, Платон, стоїки, неоплатоніки; в добу середньовіччя – більшість представників схоластики та (в платонівському варіанті раціоналізму) – отці церкви; в Новий час – Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Ляйбніц; раціоналістами були також представники німецької класичної філософії.
Варіант раціоналізму, запропонований Сократом і розвинутийДІлатоном, заснований на переконанні, що істинне саме собою є невидимим, трансцендентним, досяжним лише для вищої здатності душі – розуму. Це знання є водночас ідеальним буттям, незмінним, цілісним, неспростовним, довершеним. Окрім того, ідеї (за Платоном) є регулятивними принципами стосовно речей, тобто визначають і виникнення, і розвиток окремих речей. Вони зумовлюють існування і мету земного, наявного буття і є онтологічними (буттєвими) взірцями, гносеологічними (пізнавальними) еталонами для предметів і явищ чуттєвого світу.Із суто формально-логічного погляду, ідеї – це загальні поняття, абстракції чуттєвого досвіду. На цю обставину звернув увагу Аристотель, який вважав ідеї реально існуючими, але похідними від людського мислення. Натомість Платон доповнив логіко-гносеологічні визначення істини онтологічним, а головне – аксіологічним, ціннісним поясненням. Знання трансцендентних (позадосвідних) істин, твердив він, закладене в нашій душі, в керівній її частині – розумові. Тим-то завдання людини полягає в тому, щоб розвивати потенціал цих ідей, творячи водночас себе як особистість, наближаючись до свого ідеального праобразу.
