Стратегія охорони біологічних ресурсів включає в себе: а) збереження біологічного різноманіття в природних біомах; б) вирощування рослин та розведення тварин у ботанічних садах та зоопарках; в) реінтродукцію рослин та тварин у місцях їхнього попереднього мешкання. Природно-заповідні території повинні виконувати роль банку гено- й ценофонду, тому що тривале й стабільне використання біосфери в майбутньому залежить від збереження для прийдешніх поколінь всього генетичного різноманіття планети. Ці території мають бути своєрідними еталонами, наближеними до природного стану, за якими можна робити висновки про зміни природи в сусідніх регіонах під впливом людської діяльності, налагоджувати керування природними біосферними та техногенними процесами. Останнім часом через різке погіршення екологічного стану біосфери планети істотно змінилася оцінка ролі природоохоронних заповідних територій. Багаторазові ретельні еколого-економічні розрахунки, виконані вченими різних країн, свідчать, що більш-менш нормальне функціонування й самовідновлення біосфери будь-якого регіону можливе лише за умови наявності в цьому регіоні не менше 10-15% площі, зайнятої заповідними територіями. Території, що охороняються, повинні бути досить великими, не менше 100 га. В окремих випадках наприклад, при інтенсивних меліоративних роботах, обмеженість площі (площа 100 га є недостатньою) призводить до порушення екологічної рівноваги заповідної території. Розчленування територій, так звана інсуляризація, веде до втрати потрібних живим організмам місць життя. У дрібних резерватах природне середовище швидко погіршується, тут мало екотопів, неможлива міграція тварин. Розробка теорії охорони природи призвела до висновку, що на локальному рівні неможлива охорона місць помешкання або окремих видів живих організмів від забруднення глобального характеру. Заповідники та інші території, що охороняються, в рівній мірі, як і ті, що не охороняються, чутливі до впливу кислотних дощів, забруднення ґрунту та ґрунтових вод.
Важливим законодавчим актом щодо охорони навколишнього середовища є Закон України про природно-заповідний фонд (16 червня 1992 р.) [Екологія і закон.Екологічне законодавство України, 1998]. Цей Закон визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об’єктів. Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші та водного простору, природні комплекси та об’єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища. До прийняття закону України “Про природно-заповідний фонд України” заповідний фонд України включав 5602 території та об’єкти і нараховував загальну площу в 1 млн. 255 тис.га. Указом Президента України “Про збереження і розвиток природно-заповідного фонду” збереження і розвиток територій і об’єктів природно-заповідного фонду України визнано пріоритетним напрямком державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища. За останні роки за ініціативою уряду України створені нові заповідники та національні парки, розширена площа вже існуючих заповідників (заповідний фонд за останні 10 років зріс на 45%). Однак, за своєю площею заповідні території в Україні охоплюють лише близько 2,5%, а в окремих регіонах навіть менше 0,5 % від загальної площі України, що дуже мало для виконання завдань щодо забезпечення охорони генофонду рослинного і тваринного світу та підтримання загальної екологічної рівноваги. Підрахунки показують, що для збереження хоча б 50 % видів живих істот потрібно залишити не займаною не менше 10 % території.
Більшість заповідників України за площею порівняно невеликі. Важливою їх особливістю є і те, що вони невеликими острівцями вкраплені в зони інтенсивної господарської діяльності людини і ці суміжні землі негативно впливають на природний комплекс заповідників, змінюють стан біогеоценозів. Систематичну оцінку стану видів рослин і тварин здійснюють з використанням біологічного моніторингу. Він включає реєстрацію змін чисельності, структури популяцій видів рослин і тварин, характер міграцій та розмноження тощо. У цілому, моніторинг дає фактичні дані, що необхідні для розробки математичних моделей, які дозволяють на основі комп’ютерної техніки робити узагальнення та порівняння, розробляти прогнози і оперативно використовувати заходи запобігання деградаційним процесам, що намітилися. Однак, використання лише наведених вище традиційних методів не дозволяє забезпечити швидке відновлення зруйнованих популяцій видів і реінтродукцію вже знищених; дослідити генетичний поліморфізм таксонів залежно від екологічної специфіки їх ценопопуляцій; виявити їх потенційну пластичність і пристосованість до нових умов довкілля. Тільки комплексні цілеспрямовані дослідження з використанням не лише традиційних методів, але й нових методик, розроблених на стику біології з технологічними процесами, дозволять вирішити проблеми збереження як природних комплексів у цілому, так і окремих видів. Бiотехнологiя пропонує багато перспективних методів розмноження рослин, які сприяють збереженню генофонду цiнних рідкісних та зникаючих видів рослин. У порiвняннi з традицiйними методами розмноження, що використовуються в сiльськогосподарськiй практицi, культивування рослин в культурi in vitro має ряд переваг: коефiцiєнт розмноження в останньому випадку набагато вищий, нiж при звичайних методах розмноження; можна пiдтримувати рiст рослин цiлий рiк; метод розмноження in vitro економiчно вигідний: тисячi рослин можуть рости на вiдносно невеликiй лабораторнiй дiлянцi; одночасно з розмноженням часто проходить оздоровлення рослин вiд вiрусiв i патогенних мiкроорганiзмiв; методом культури тканин можна розмножувати рослини, якi важко або зовсiм не розмножуються вегетативно. Сьогоднi практично iз будь-якої рослини можна iзолювати окремi клiтини або тканини i розмножити їх на спецiальних твердих або рiдких поживних середовищах у пробiрцi, колбi чи ферментерi. При цьому утворюються калуснi культури, що складаються з недиференцiйованих (неспецiалiзованих) клiтин. Шляхом добавляння у середовище окремих фiтогормонiв iз таких калусiв вiдтворюють цiлу рослину або, в залежностi вiд поставленої мети, розмножують у необмеженiй кiлькостi окремi її частини, наприклад коренi або пагони. Вибiркове розмноження тканин, наприклад коренiв, використовується у виробництвi цiнних лiкiв – алкалоїдiв, якi синтезуються в коренях рослин. І тим самим дозволяє зберігати природні популяції багатьох лікарських видів рослин, які в результаті безконтрольної заготівлі майже повністю знищені. Методи культивування in vitro використовуються і для цінних лікарських рослин, які інтенсивно використовуються як в офіційній, так і в народній медицині. Це забезпечить не тільки їх збереження, але й дозволить направлено впливати на синтез біологічно активних речовин, що застосовуються для потреб фармацевтичної промисловості. Таким чином, на сьогоднішній день для збереження біологічного різноманіття актуальним є вирішення таких проблем: збільшення загальної площі заповідного фонду України, розмірів природно-заповідних територій; а також збереження цілісності екосистем із застосуванням поряд із традиційними біотехнологічних методів.
