У першій половині XIX ст. в Західній Україні, насамперед Галицькій Русі (історична назва Східної Галичини), склалися певні передумови для національно-культурного відродження й становлення нової, народної літератури. Найважливішим чинником було те, що західні українці, незважаючи на багатовікове національне поневолення польською, австрійською, угорською та молдавською державами, зберегли свою мову, віру (грецький обряд), звичаї, усне образне слово.
Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в Західній Україні панувала література шкільного класицизму. У школах учні вправлялися у писанні творів за класичними зразками й правилами. Найбільшою популярністю користувалися панегірики з нагоди релігійних свят, подій чи ювілеїв високопоставлених осіб. Поетичний доробок шкільного класицизму поповнювали представники вищого й нижчого духовенства, семінаристи.
Могильницький першим серед західноукраїнських діячів заклав наукову основу розуміння «руської мови» як рівноправної і самобутньої серед слов'янських мов, висловив думку про потребу української літератури, писаної народною мовою.
Джерела виникнення нової української літератури на західноукраїнських землях — у преромантичних віяннях. їхні найхарактерніші ознаки — інтерес до своєї, «руської», історії, етнографії, захоплення манускриптами й давніми книгодруками, фольклором, невтомна, дедалі ширша пропаганда народної поезії як джерела естетичної насолоди, творчого натхнення і неперевершеного, на думку тогочасних популяризаторів, взірця для художньої літератури. Преромантичний рух був спрямований проти диктату шкільного класицизму, який відбивав ідейні погляди і художні смаки переважно вищого духовенства.
Олександр Павлович. Велику увагу впродовж усього свого життя О. Павлович приділяв фольклору українського населення Закарпаття. Він сам записував усну народну творчість, заохочував інших до її збирання, виступав за її публікацію та вивчення. О. Павлович розглядав дослідження народного життя як патріотичну діяльність, що свідчить про історичне коріння культури народу. Він перший на Закарпатті зробив паспортизацію записів зразків народної творчості, чим заклав там основи фольклористичної науки.
О. Павлович віддав свої фольклорні записи Я. Головацькому, який опублікував їх у чотиритомному збірнику «Народні пісні Галицької й Української Русі». Його записи народних пісень опублікував і польський дослідник Янота (Краків, 1862).
О. Павлович написав віршики для дітей ( «Песник для маковицкой русской детвы)»,1860), які містять найважливіші педагогічні та патріотичні поради про правильне їх виховання й поведінку, про любов до батьків, до свого народу.
У 1955 р. у Пряшеві було видано його вибрані праці.
О. Павлович дбав про історичне коріння народу, наголошував на зв'язку історії з сучасністю. Він служив своєму народові, вірив у його краще майбутнє.
О. Павлович у 50—80-х роках створив ряд історико-патріотичних поезій, став літописцем нужденного життя, «бідства Маковиці», — одного з гірських районів українських Карпат.
Олександр Духнович. Зачинателем нової української літератури на Закарпатті є Олександр Васильович Духнович (1803—1865) — учений-педагог, письменник, видавець, фольклорист, історик та етнограф. Кращі його поезії наснажені національно-патріотичними почуттями, ліризмом, романтичним пафосом, написані мовою, близькою до народної. Широку популярність здобув вірш «Вручаніє» («Я русин був, єсмь і буду...»), який у 60-х роках поширювався як народна пісня. Написаний язичієм, твір Духновича «Милен и Любица. Идильская повесть от древних русинов времен» (надрукований, як і названий вірш в альманасі «Поздравление русинов на год 1851») започаткував сентименталізм в українській прозі Закарпаття. О. Духновичу належать і драматичні спроби.
Певним успіхом користувалася його драма з сільського життя «Добродітель превишаєт богатство» (1850), при написанні якої митець орієнтувався на творчість Капніста і Фонвізіна. Мова п'єси народнорозмовна. Соціально-побутовий конфлікт між селянами, пов'язаний із злодійством, перетворився під пером О. Духновича на художню колізію між носіями протилежних ціннісних орієнтацій. Дійові особи цієї просвітительсько-реалістичної драми чітко поділяються на негативних (багатий селянин Многомав, його дружина і син Федорцьо, сусід Лестобрат, корчмар Чмуль, «ворожіля» Незохаб) і позитивних (селянин Чесножив, селянка-вдова Богумила, їхні діти, учитель і дяк Мудроглав, жебрак Богобой). Многомав вірить у всевладдя грошей, за допомогою яких надіється забезпечити синові сите, безтурботне існування. Натомість Чесножив, Мудроглав і Богобой у численних дидактичних промовах повчають, що найбільше багатство людини, яке ніхто від неї відібрати не годен, — це «серце доброє і богобойноє, чиста совість, добрий розум і честь». Вони наставляють селян жити чесно, у згоді з власною совістю, наполегливо працювати, не пиячити, привчати дітей до праці, дбати про їхню освіту. Драма має параболічне спрямування завдяки повчальному сюжету: в останній, третій, дії, яка відбувається через десять років після перипетій, зображених на початку твору, негативні персонажі, які раніше торжествували, знеславлюються, а позитивні, навпаки, винагороджуються (справжні злодії - Чмуль, Незохаб, Федорцьо — покарані, а ті, яких вони свого часу звинуватили у крадіжках, — Чесножив і Богумила — виправдані, їхні «просвіщенні і учені» діти стали добрими, заможними і щасливими людьми). У дусі просвітительської естетики — каяття і «перевиховання» п'яниці Многомава, саморозвінчання Федорця, котрий у власній трагедії звинуватив батьків, які не пустили його вчитися.
Вагоме значення мав виданий Духновичем двомовний українсько-угорський буквар «Книжиця читалная для начинающих» (1847), укладений переважно з його дитячих віршів пізнавально-виховного змісту, написаних мовою, близькою до народної.
Олександр Митрак. Друкуватися почав у 1864 р. Писав поезії («Хмарно, темно…», «Любіте наш народ», «Добре тому багатому»), етнографічні нариси про життя, побут і звичаї закарпатських горян, у тому числі лемків («Дорожні враження на Верховині», «Руський народ», «Народне весілля у гірських русинів»), збирав народні пісні, частина яких надрукована у збірці Я. Головацького «Народні пісні Галицької та Угорської Руси». Склав російсько-мадярський (вид. 1881) та мадярсько-російський (вид. 1922) словники. У творах, зокрема художніх, використовував говірку закарпатських лемків (лемаків).
