1836 р. написав перший вірш народною мовою («Сльоза на гробі М. Гарасевича»), що й зблизило його з Маркіяном Шашкевичем; далі до 1846 р. майже нічого не писав, вражений кампанією проти народної мови.
Під впливом подій 1848 р. активізувався у літературній творчості, — писав поезії й прозові твори. У ліричних віршах Устияновича відчутні національні та соціальні мотиви, любов до гірської природи Карпат, знання фольклору.
Вірші «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття опришки» стали народними піснями.
Тільки 1848 рік, рік бурхливих політичних подій в Австрійській імперії, розбудив М. Устияновича: він став одним із ініціаторів скликання і душею «Собору Руських Учених»у Львові.
Відірваний від громадсько-культурного життя, останні 20 років життя поступово згасав як письменник. На жаль, у його творчому житті на зміну поетичній, часто пісенній мові, яку Устиянович так високо підніс у своїх найкращих творах, прийшло штучне язичіє.
Етнографічні матеріали становлять основу прозових писань М. Устияновича: «Старий Єфрем», «Месть верховинця»; «Страсний Четвер».
