В ньому визначені загальні засади щодо організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин учасників триєдиної складової видавничо-поліграфічного комплексу: видавців, друкарів, розповсюджувачів.
Закон складається із шести розділів:
Перший - Загальні положення- подані визначення термінів, окреслено мету видавничої справи, державну політику у цій сфері.
Окремими розділами виділено міжнародне співробітництво суб'єктів видавничої діяльності (розділ III) та припинення діяльності і відповідальність видавця (розділ IV). Принциповими у четвертому розділі є два моменти:
а) суб'єкт видавничої справи вважається таким, що припинив свою діяльність, з моменту виключення його з Державного реєстру;
б) міра відповідальності видавця виписана законодавством у кількох площинах: адміністративній, цивільно-правовій та кримінальній.
Особливу увагу початкуючому видавцеві слід звернути на другий розділ Закону — "Організація і здійснення видавничої справи". Тут зокрема варто детально засвоїти права та обов'язки замовника, видавця, виготовлювача та розповсюджувача видавничої продукції, розібратися в суб'єктах і об'єктах видавничої справи.
Окремою статтею в цьому розділі Закону прописана вимога до видавця щодо необхідності зазначення в кожному примірнику видання вихідних відомостей, елементами яких є: відомості про авторів та інших осіб, які брали участь у створенні видання; назва; надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані; випускні дані, класифікаційні індекси, міжнародні стандартні номери, знак охорони авторського права. Крім того, Закон вимагає аби всі книжкові видання в Україні, незалежно від мови основного тексту, мали обов'язкову анотацію та вихідні бібліографічні відомості державною мовою. Винятком можуть бути тільки видання іноземними мовами, призначені для розповсюдження за кордоном або серед іноземців.
Важливими в цьому розділі є статті про державний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції та про обов'язкові примірники видань. Оскільки порядок застосування цих статей уже регламентований окремими підзаконними нормативними актами, про це йтиметься нижче при розгляді таких актів.
У контексті проголошених Україною намірів увійти до Європейського Союзу на правах рівноправного члена варто зазначити, що окремі положення українського Закону "Про видавничу справу" не лише суперечать загальним міжнародним тенденціям у галузі видавничого законодавства, а й мають у собі зайві елементи регламентації та контролю, властиві тоталітарному суспільству. Так, фахівці Центру розвитку видавничої справи при Інституті "Відкрите суспільство" (Будапешт, Угорщина) звертають увагу на дві принципові вади українського Закону:
1. Запровадження Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, згідно з яким "розповсюдження видавничої продукції здійснюється після внесення розповсюджувача до Державного реєстру", а поліграфічне підприємство "приймає замовлення на виготовлення видавничої продукції за умови наявності у замовника документа про внесення його до Державного реєстру як суб'єкта видавничої справи". Це, на думку зарубіжних фахівців, є елементами контролю за діяльністю видавця.
2. Переобтяженість зайвою інформацією вихідних відомостей, зокрема у випускних даних. Практично в жодній країні Європейського Союзу, відповідно до практики сучасного маркетингу, не є обов'язковим зазначати наклад видання, номер замовлення, адресу поліграфічного підприємства тощо.
