У текстах Ярослава Стельмаха впливи постмодерну реалізуються через нетрадиційне конструювання часопросторових моделей, архітектоніку тексту, виявляють свою присутність в образній системі, а також у наявності ігрового компоненту.
П’єси „Десант” та „Синій автомобіль” найбільше наближені до стилістики постмодернізму, оскільки головна проблема в обох творах реалізується у ревізіонованій на новому оберті моделі „герой – історія”. Однак у „Десанті” „історія” є лише низкою історичних фактів, до яких долучається Автор у процесі творення наративу п’єси. У „Синьому автомобілі” поняття „історії” суб’єктивується, репрезентуючи виключно особистісні події життя головного героя А. Кожен із героїв названих п’єс шукає себе крізь минуле, будуючи з ним діалог, намагаючись переосмислити колишні події, зробити їх частиною сьогодення. Я.Стельмах чимало уваги приділяє у своїх текстах і різним тлумаченням „гри”. Елемент подвійного видовища використовується драматургом у „Грі на клавесині”, що суголосно моменту самоідентифікації героїв, та в „Десанті”, де подвійна театралізація уможливлює діалог часопросторових вимірів, завдяки якому герой долучається до історичної пам’яті й самореалізується в ній.
Формотворчій компонент гри визначається у варіюванні текстового матеріалу, втілюється у гіпертекстуальності та фрагментарності текстової будови. Прикладом текстово-формотворчої гри стала монодрама Я.Стельмаха „Синій автомобіль”, в якій найсильніше відчуваються впливи постмодерністичної концепції драматургічного тексту. Мозаїчність текстового простору, відображена в моделі „текст у тексті” (звідси постмодерний „конфлікт тексту”), досягається завдяки сприйняттю головним героєм світу крізь текст і відтворенню процесуального зразку творчої діяльності, яка нагадує варіювання різних сценаріїв життя, що виникають у свідомості митця й переплітаються з власними спогадами героя. Таким чином, у монодрамі через свідомість А. відтворено картину еклектичного світу (Ж.-Ф. Ліотар), в якому переплетені час і простір, масові настанови та індивідуальна аксіологія.
Неда Неждана визначає жанр своєї п’єси , як «чорна комедія для театру національної трагедії», і недарма. Розмова двох пересічних жінок, Віри і Віки, у зовсім непересічному місці – моргу, немовби віддзеркалює той самий «холодний період року в Україні», про який пише авторка. Одна з головних героїнь, Віка, питає:»Так я жива, труп чи привид? Я вже заплуталась.» Неждана ставить це питання перед кожним з глядачів: а ви впевнені, що все ще живі?
Образ смерті вималюваний не класично, попри важку атмосферу гнітючості «напівпідвального приміщення моргу». У 1 сцені можемо помітити явну насмішку над смертю, втілену у діалозі головних героїнь:»Всі через це проходять. Було б за чим побиватися. Зараз жити – собі ж дорожче. Те купи, це дістань. А покійнику – одна труна і треба.»
Еволюція головних героїнь ( або ж просто-героїнь) починається з моменту усвідомлення ними своєї відчуженості від світу після дивного самозамкнення дверей і відключення телефону. Загадкова фраза людини без статі і віку «Ми вже виїхали і скоро будемо тут», тримає глядачів у напруженні від 2 сцени і до кінця п’єси. Від цинічних розмов про те, як привабливіше виглядати в труні, діалог переходить у іншу площину. Що характерно для людей, які чекають смерті, жінки починають замислюватися над тим. що таке Бог і чи є «життя після смерті». Проте варто зауважити, що й ці розмови мають суто практично-егоїстичний характер:
Віра, відкидаючи цигарку: Я не буду. А раптом все насправді…і буде суд. А палити – гріх.
Сцена за сценою, діалог за діалогом, авторка немов проводить своїх героїнь колами духовного пекла, змушуючи їх мислити і жити, очищуючись власним страхом, і дає їм можливість стати іншими, насправді живими. У сцені 4 характер діалогу змінюється від божественного до наукового: «Варіантів два: перший і другий. Чи ми психи, чи є ще більші психи, які вважають нас психами…Маніакально-депресивний синдром.»
Проте ключовим у п’єсі є епілог, момент очищення, народження нових «я» Віри і Віки. Тут привертає увагу образ відчинених дверей, надзвичайно сильний та яскравий. Невідомість дарує жінкам свободу і право власного вибору, проте не все так просто, як здається на перший погляд, а найголовніші слова авторка вкладає в уста Віки:
П’єса наскрізь пронизана невиліковним трагічним комізмом чи комічним трагізмом. Розмова двох пересічних жінок, Віри і Віки, у зовсім непересічному місці – моргу, де все буденно: мерці, трупний сморід, білі кушет- ки, немовби віддзеркалює той самий «холодний період року в Україні», про який пише авторка.
Еволюція головних героїнь починається з моменту усвідомлення ними своєї відчуженості від світу після дивного самозамкнення дверей і відключення телефону. Героїні Неди Нежданої віддзеркалюють частину нашого суспільства, простого, тривіально-сірого, яке боїться розкритися, боїться критики. Ключовим у п’єсі є епілог, момент очищення, народження нових «я» Віри і Віки, де привертає увагу образ відчинених дверей, надзвичайно силь- ний та яскравий. Невідомість дарує жінкам свободу і право власного вибору, проте не все так просто.
Увесь твір – алегорія на наше життя, це модель посттоталітарної України, що в гонитві за стереотипними контекстами втратила здатність вибирати, адаптація ж підмінила креатив.
