«Слово» — об'єднання українських письменників (ОУП) у діаспорі, що існувало у 1954–1997 роки.Діяльність ОУП «Слово» поділяють на три періоди:1957—1975 роки 1975—1993 роки 1993—1997 роки
Ідея створення його народилася під час наради літераторів 26 червня 1954 в Українському літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку. Офіційно організація "С." була проголошена на установчих зборах 19 січня 1957. "С." є продовженням основних принципів свого попередника — МУРу. Об'єднує українських письменників із багатьох країн світу з метою сприяння розвиткові незалежного письменства, літературно-мистецької критики та зв'язку літератури з читачем. До членів-засновників об'єднання належали Емма Андієвська, І.Багряний, Віра Вовк, О.Зуєвський, І.Керницький, І.Качуровський, Ю.Лавріненко, Вадим Лесич, Б.Кравців, Є.Маланюк, Б.Нижанківський, Яр Славутич, О.Тарнавський, Ю.Шевельов та ін. Від установчих зборів до 1975 головою "О" був Г.Костюк, потім — О.Тарнавський, а після його смерті у 1992 — Ліда Палій. Об'єднання періодично проводить з'їзди, в яких беруть участь делегати від філій з Австралії, Англії, Аргентини, Бразилії, Канади, Німеччини, США, Франції та інших країн. З 1962 "С." видає неперіодичний орган під однойменною назвою (вийшло 12 випусків), австралійська філія — альманах "Нові обрії". Члени "С." брали участь у міжнародних конгресах ПЕН-клубу, де виступали на захист репресованих українських письменників на батьківщині. Після здобуття Україною державної незалежності встановилися тісні контакти між "О" і Спілкою письменників України.
Проза Тодося Осьмачки – вагома й самобутня, не схожа ні на яку іншу сторінка української епіки. Якщо повість "Старший боярин" позначена казковістю й ліричністю розкутого поетичного самовираження, то "План до двору" й "Ротонда душогубців" – літопис злочинного винищення українства в період примусової колективізації, усіх жахливих жорстокостей НКВС. Ці твори, особливо повість "Ротонда душогубців", збурили хвилю критичних обговорень. Він не зупинявся в своїх мандрах по світу, переслідуваний хворобою – страхом розправи над ним агентів КДБ. Переїхавши з Німеччини до США, Тодось Осьмачка часто виступає перед українськими громадами, багато їздить, нерідко й потрапляє у важкі психологічні "провалля", коли страх і підозри вимушують його зриватися вночі й полишати домівки друзів, де він мав теплий притулок. Багато кого незалежність мислення й гарячковість реагування Осьмачки дратували й не давали змоги зрозуміти його внутрішній стан.
Коли і як виник у Т. Осьмачки намір спробувати себе в прозі, сказати важко, але відомо, що у Львові, не полишаючи роботи над «Поетом», він інтенсивно працював над повістю «Старший боярин». На конкурсі «Українського видавництва» в березні 1944 року її рукопис (а також роман І. Багряного «Тигролови») дістав найвищу нагороду. Правда, побачив він світ лише через два роки в Німеччині у видавництві «Промінь» за редакцією Г. Костюка.
Перехід Т. Осьмачки до «нової віри» не повів за собою помітної стильової перебудови: автор першої повісті залишався, як кажуть, стояти обома ногами в поезії. У стильовій манері «Старшого боярина» добре простежуються ліризм розповіді, образна символіка, казкові видіння, звучать пісенні мотиви. Можна з захопленням спостерігати за тим, як майстерно письменник нанизус, ніби намистинки, думку за думкою, з головою поринаючи в лірико-романтичну стихію. Після сумних мотивів безнадії, часто й розпачу в збірках поезій 20-30-х років повість стала першою книгою автора, де не було «пекла і де його талант дав зливу райдужного світла, гармонії, фантастики, нагадуючи чимось Гоголя в його українськім повістях».
У задумі «Старшого боярина» простежується прагнення письменника якоюсь мірою доторкнутися і окремих соціальних проблем (національне відродження України, молоде покоління українців і формування патріотичних почуттів, суспільні процеси в українському селі на початку XX століття), правда, здійснюючи його художнє втілення частіше символіко-романтичними засобами. Герої Т. Осьмачки ніби відособлені від життя, виповнені романтичними уявленнями про світ, про дійсність.
Образ головного героя повісті був близьким письменникові і за віком, і за розумінням тогочасних суспільних проблем. В його свідомості склався в основному консервативний селянський світогляд, проте, як і частина сільської інтелігенції, котрій були затісними такі світоглядні рамки, Гордій шукав чогось нового, ближчого до реальних вимог життя. У цих шуканнях він часто спирався на авторитет Володимира Винниченка, поділяючи його думку про необхідність спілкування з міським робочим людом, аби «відняти у поміщиків землю» для незалежного українського селянства, сприймаючи його заклик в усіх діяннях «бути чесним з собою».
Тема «Інтелігенція і Винниченко» у првісті не випадкова: автор був прихильним до Винниченка як письменника і політичного діяча. Своє розуміння творчості визначного майстра та його політичних переконань Т. Осьмачка виклав у шостому розділі твору в дискусії Гордія Лундика з отцем Діяковським, відвівши останньому роль опонента. Загалом позитивно ставлячись до соціал-демократичних переконань Винниченка, Т. Осьмачка устами Діяковського не схвалював ідеалізації сільської бідноти як реальної сили суспільних процесів та соціальних перетворень.
Герої Осьмачки жили в той період, коли в українському суспільстві посилилося прагнення народу до боротьби за свою національну самобутність і соціальну рівність. Правда, письменник не ставить перед собою завдання конкретного соціального аналізу, отже, й передбачення наступних подій. В той же час автор не міг не висловити свого ставлення до ролі й місця української інтелігенції в тодішніх суспільних процесах. Ось чому й з'явилися в «Старшому боярині» розділи про діяльність таємного братства «Перший курінь вільних українців» на чолі з... отцем Діяковським. Мета товариства полягала в тому, щоб «у самому зародку вирвати в столипінської реформи жало, скерованого просто в серце самостійності нашої Батьківщини». Братчики діяли в дусі Кармелюкових побратимів — силою віднімали на своїй землі гроші в поміщиків і передавали їх безземельним селянам, перетворюючи таким чином все населення в маєткове.
Чому письменник висунув такий спосіб розв'язання тогочасних соціальних конфліктів, сказати важко, тим більше, що історія не зафіксувала подібних організованих виступів на початку другого десятиріччя XX століття. Утопічна мрія автора? Схоже, що так. Але ж Гордій Лундик — рупор авторських ідей, не поділяючи тактики розбою братчиків, досить швидко порвав з товаристом. Отже, питання, як кажуть, залишається відкритим.
Критика загалом сприйняла «Старшого боярина» зі щирим захопленням, зарахувавши повість до тих написаних в еміграції творів, які виділялися справді українським національним стилем, відчутно збагатили тогочасну літературу.
Але при всьому цьому, на думку того ж Ю. Шереха, вона лише наблизилася до того, аби стати епохою в історії нашої літератури: «Надто вона позараціональна, суб'єктивна, кров'ю душі поетової написана. З цього погляду радше вона буде тільки поштовхом до шукання української національної прози».
Нині, майже через півстоліття з дня виходу повісті в світ, її «позараціональність» стає відчутнішою — і саме в «соціологічних» розділах: письменник, можна сказати, часом довільно трактував суспільно-політичне життя другого десятиріччя XX ст. До того ж ці розділи своїм художнім рівнем помітно поступаються іншим: автор нерідко вдається до прямолінійного викладу думки, менш вибагливий у доборі образотворчих засобів і, таким чином, втрачає той «високий штиль», яким почав свою розповідь.
Багряний. Аналіз закономірностей і своєрідності рецепції сюжетно-образного матеріалу Біблії у творах І. Багряного переконує в тому, що найважливіша функція цього матеріалу полягає в показі трагізму долі людини й народу в роки сталінської командно-бюрократичної системи. З допомогою біблійних сюжетів трагізм подається не лише в соціально-політичному зрізі, а підноситься до філософських висот.
Фактично всю літературну спадщину письменника пронизують релігійні мотиви, а біблійні образи завжди виступають загальнолюдськими символами, які в художньому тексті наповнюються авторськими інтерпретаціями, несуть значне змістове навантаження, допомагають розкрити психологію героїв.Однією з головних тем творчості Івана Багряного є викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів. Він є автором багатьох збірок поезій, ряду поем, роману у віршах. Але найвагомішу частину його творчого доробку становлять прозові полотна: «Людина біжить над прірвою», «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Буйний вітер», «Огненне коло»...Твір «Тигролови» — один з тих нечисленних художніх творів, який дарує нам образне бачення українських переселенців на далекий Схід. Роман відкриває нам чудово зображену природу далекого Уссурійського краю з її величними горами, бурхливими гірськими ріками, з багатим тваринним світом. Герої твору вражають своїм вільнолюбством, сміливістю, фізичною витривалістю та просто людською привабливістю. Автор показує трагедію нашого народу в комуно-фашистській імперії, стверджує думку про незнищенність українського національного духу навіть у таких жахливих умовах.
Романи І. Багряного сповнені життєлюбності та оптимізму. Його герої знають, що тоталітарне суспільство не має майбутнього, бо воно зневолює почуття власної гідності та спрямоване проти людини.
Отже, через його героїв ми бачимо самого автора — сильну особистість, закохану в життя і переконану, що Україна неодмінно матиме прекрасне майбутнє.
Барка.Нехудожня проза Василя Барки, за традицією, поділяється на есеїстичну прозу („Жайворонкові джерела”, „Вершник неба”, „Земля садівничих”) і літературознавчі розвідки („Хліборобський Орфей, або Кларнетизм”, „Правда Кобзаря”). Вважаємо, всю нехудожню прозу Барки можна розглядати як есеїстичну. Їй притаманні основні ознаки цього жанру: виразно індивідуалізоване, не обов’язково вичерпне, потрактування теми, спрямованість на саморозкриття і самовизначення особистості, синкретичне поєднання складових різних форм свідомості (релігії, мистецтва, філософії, політики, етики), яскрава образність. Есеїстика українського митця належить до серйозного, так званого філософського, різновиду жанру. Попри позірну тематичну різновекторність робіт Барки, їхня ідейна, духовна наснаженість однакова: письменник захоплено стверджує абсолютну цінність постулатів християнства і розробляє концепцію творчості як Божого покликання. Поезія, як і релігія, переконаний автор, промовляє до сфери серця, її можна відчути лише внутрішнім, душевним, слухом. Творчість Боже покликання, інспірація, прозирання й прочування вищої істини. Тому за справжню Василь Барка визнає лише поезію серця, просвітлену Духом, а не поезію розуму. Зразком першої справжньої поезії митець уважає творчість Г.Сковороди, Данте, Гете, Т.Шевченка, раннього П.Тичини.У нехудожній прозі Василя Барки за кожним героєм постає образ самого автора, дивного релігійного самітника, подвижника поезії, що своєю творчістю прагне служити Світлу Божому. Аналіз есеїстичної прози письменника доводить єдність її ідейного звучання разом вона складає цілісний релігійний текст з численними варіаціями багатьох аспектів проблеми „віра і творчість”, які митець утілює, залежно від мети і предмету роздумів, у певні жанрово-стильові модифікації синкретичної форми: есе-проповіді, ліричні релігійні есе, есе-рецензії, есе-портрети, літературно-філософські есе, літературознавчі есеїстичні розвідки.
