Літературі Західної України даного періоду (до 1939 р.) характерна автономність, відкритість зарубіжним традиціям і новітнім процесам.
Хоча для літературного процесу у Західній Україні у 1930-х роках ХХ століття була характерна політизація, та він збагатився багатьма новими іменами. Західноукраїнських письменників можна поділити на три групи:
І група – прихильники націоналістичного напрямку: У. Самчук, О. Бабій, Ю. Клен, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз.
ІІ група – «Пролетарські письменники» (орієнтація на СРСР): В. Бабинський, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк, Я. Кондра, К. Пелехатий, С. Тудор.
ІІІ група – письменники ліберальної орієнтації: Ю. Шкрумеляк, Б.-І. Антонич, О. Турянський, І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева, А. Чайковський.
Художньо-стильові напрямки: символізм, сюрреалізм, авангардизм, експресіонізм, імпресіонізм.
Літературні угрупування
1) Група «Митуса», що виникає у Львові. До неї входили поети Р. Купчинський, О. Бабій, В. Бобинський, Ю. Шкрумеляк, М. Матвіїв-Мельник, Л. Лепкий, художник П. Ковжун.
Назва «Митуса» походить від імені літописного співця, який прийняв смерть за вироком князя Данила Галицького, але своїх переконань не зрікся, і його слово правди залишилося жити у пам’яті народу. Для митців співець Митуса був символом незнищенності поетичного слова, яке вони присвятили боротьбі за свободу і незалежність України.
Естетичні засади групи:
- орієнтація на естетику українських символістів та європейських модерністів;
- захист самодостатності мистецтва слова;
- у поетичних і прозових творах переважає героїчна, зокрема стрілецька, тематика.
2) Група «Логос» (1927—1931), яка об’єднала українських письменників християнського спрямування, що пропагували гуманістичні ідеали любові до людини.
Представники: Г. Лужницький, О.-М. Мох, С. Семчук, В. Мельник, О. Назарук.
Естетичні засади:
- пропаганда гуманістичного ідеалу любові до людини;
- висока духовна енергетика Господнього слова;
- впровадження культурницької діяльності серед населення;
- у творчості перевага національно – патріотичних мотивів.
Назва символізувала безсмертя Господнього слова, його велику духовну енергію, що допомагає людині перебороти труднощі в житті.
«Логівці» видавали журнали «Поступ» і «Дзвони», друкувалися у видавництві «Добра книжка». Митці спиралися на засади символізму та імпресіонізму.
3) Об’єднання модерністів «Дажбог». Головна думка: Сонце – за найдавніших часів бог сонця, світла і добра.
Представники: Б.-І. Антонич, Б. Кравців, Є. Пеленський.
4) «Горно», до якого належали В. Бобинський, С. Тудор, М. Сопілка, Я. Кондра, О. Гаврилюк.
Естетичні засади:
- розгляд соціальних проблем, застосовуючи модерністську поезію;
- незвичайна образність;
- гуманістичний пафос;
- міфологічна концепція світу;
- поєднання орнаментальної живописності та поетики кубізму;
- яскравість зорових та звукових образів.
5) Богемне угруповання «Дванадцятка». Під цією ж назвою вийшла книга їхніх творів.
Представники: Б. Нижанківський, З. Тарнавський, А. Курдидик, Я. Курдидики, В. Гірний, І. Чернява, В. Ткачук, В. Ковальчук, Р. Антонович, К. Мулькевич, Г. Павенцька і Б. Цісик.
Естетичні засади:
- розширення тематичного діапазону літератури;
- розвиток урбаністичної тематики (відтворення й опоетизування стихії вулиць, провулків, кав’ярень, магазинів Львова з його неповторною атмосферою. Образ Львова став головним персонажем новел та віршів);
- протест проти знелюднення особи в антигуманному світі.
Жанрово-тематичне розмаїття творів
Лірика
- Філософська лірика, основана на міфологічній концепції світу.
- Пейзажна (мариністична) лірика.
- Інтимна лірика.
- Громадянська лірика.
Представники: Б.-І. Антонич, С. Гордянський, В. Бобинський, В. Гаврилюк, Р. Купчинський, Я. Цурковський, Б. Кравців, Ю. Косач.
Проза
- Модерністська проза, основана на ідеї духовної місії жіноцтва (І. Вільде).
- Історична проза (повісті, О. Назарука, Ю. Опільського, К. Грилевич, А. Чайковського).
- «Табірні повісті» О. Гаврилюка, А. Зегерса, О. Турянського.
Драматургія
Символістські і неоромантичні п`єси на християнсько-символістську, історико-релігійну тематику (В. Пачовський «Гетьман Мазепа», Ю. Липа «Поєдинок», «Вербун», К. Поліщук «Тривожні дні», Г. Лужицький «Самсон», «Ірод Великий»).
Справжнім художнім досягненням була сюрреалістична повість «Я вернусь до мого міста» Б. Нижанківського та його збірки новел «Вулиця», «Актор говорить», «Свято на оселі». У новелах він відтворив міські настрої героїв, їхні важкі умови життя, мрії і розчарування («Дні Степана Гайди», «Собача справа»).
Особливе захоплення у читачів викликали новаторські поезії Б.-І. Антонича, які відзначалися незвичайною образністю, гуманістичним пафосом. В основі лірики поета була міфологічна концепція світу, тобто міф про вічне повторення, оновлення, єдність світу і людини. З виходом перших збірок «Привітання життя», «Три перстені» Антонич став кумиром молодого покоління.
Знаковими були збірки С. Гординського «Барви і лінії», «Буруни», «Слова на каменях», «Римські ямби», «Вітер над полями», де була представлена філософська, пейзажна, риністична, інтимна та громадянська лірика. В основі багатьох творів Гординського лежить міф мандрів ліричного героя. Поет оспівував морську романтику («Морські вовки», «Моряцькі дороги»), відтворював враження від подорожей.
У своїй ліриці він органічно поєднав неокласичну, орнаментальну живописність та поетику кубізму, яскравість зорових та звукових образів. Він створив оптимістичну картину світу і багатогранний образ ліричного героя, який мужньо переносить житейські випробування.
Розширила свої тематичні і стильові горизонти й проза. Її жанровий репертуар — від оповідання й повісті до роману-епопеї («Волинь» Уласа Самчука; «Мазепа» Богдана Лепкого). Яскравим епіком була Ірина Вільде (1907—1982). У річищі модернізму вона написала свої повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти», що були помітним явищем у тогочасній прозі, а їх авторка опинилася в центрі уваги преси. Письменниця захищала ідею: «Через родину до могутності нації». Жінці вона виділила рівноправне місце з чоловіком. Отож у повістях стверджується ідея духовної місії жіноцтва, ідея сильної героїні.
У цей період особливо щедрою була історична белетристика, зумовлена відродженням історичної пам’яті народу. Масовими тиражами виходили історичні повісті та романи О. Назарука: «Князь Ярослав Осмомисл», «Проти орд Чингісхана», «Роксолана». Ю. Опільський у своїх творах реконструював історію давніх народів та Київської Русі. Образ князя Святослава він змалював у повісті «Іду на ви». Плідно працювала в літературі К. Гриневичева, авторка повістей «По дорозі в Сихим», «Непоборні», «Шоломи на сонці».
Особливою популярністю користувалися історичні твори А. Чайковського, якого сучасники назвали «козацьким батьком». Він створив низку історичних повістей, оповідань, нарисів: «Козацька помста», «Олексій Корнієнко», «Петро Конашевич- Сагайдачний», «Сонце заходить», «Богданко», «Полковник Михайло Кричевський», «Перед зривом» та інші. У повісті «За сестрою» змальовано часи татарських набігів на Україну. Отже, створюється ланцюг пригод, випробувань, герой потрапляє у різні скрутні ситуації. Врешті, все закінчується щасливо.
Одним із перших творців «табірної повісті» був О. Гаврилюк, який в автобіографічній повісті «Береза» (1939) описав сумнозвісну польську тюрму — Березу Картузьку, в якій перебував політв’язень Гаврилюк.
Тематичним, жанровим і стильовим багатством відзначається драматургія. У річищі символізму і неоромантизму написано п’єси «Гетьман Мазепа» В. Пачовського, «Поєдинок», «Вербуй» Ю. Липи, «Тривожні дні» К. Поліщука. П’єси «Посол до Бога», «Голгофа» Г. Лужицького, «Самсон», «Ірод Великий» Д. Николишина створені у форматі християнсько-символічного, історико-релігійного сценічного мистецтва. Спостерігається їх тісний зв’язок з драматургією радянської України, з творчими шуканнями Я. Мамонтова, М. Куліша, І. Кочерги.
Українська література на західноукраїнських землях між двома світовими війнами була відкритою до нових художніх тенденцій, що розгорталися в Україні та на Заході. Суцвіття митців і розмаїття їхніх творчих шукань свідчать про пошуки нового, нетрадиційного змалювання світу й людини. З одного боку, митці слова відбили біль і розчарування від втрати Україною соборності, а з другого — оспівували вольову людину, спроможну на активні дії для відродження народу і держави.
Феномен українських січових стрільців - це яскрава сторінка соціального руху не лише в контексті національно-визвольних змагань, але й помітне явище в культурному житті України першої чверті XX століття. Творчі здобутки літераторів, художників, композиторів і театральних діячів культурно-мистецьких установ Легіону Українських Січових Стрільців та Галицької армії стали вагомим чинником збереження національної ідентичності народу, піднесення його свідомості, виховання високих морально-бойових якостей борців за незалежну і соборну Україну. Водночас вони наклали відбиток на подальший розвиток національної літератури, образотворчого і музичного мистецтва, а також театру. В умовах бездержавності вони надихали нові покоління творчих сил України на примноження скарбниці української культури. Вже на початку 1915 р. утворився центр духовного і культурного життя та горнило стрілецької многогранної творчості в Легіоні УСС - Пресова Кватира. Насамперед, у її складі зосередилася група молодих обдарованих письменників, поетів і публіцистів, творчі здобутки яких стали визначним надбанням української літератури. Найбільш відомими з них були А. Баб'юк (М. Ірчан), В. Бобинський, М. Голубець, Р. Купчинський, В. Кучабський, Л. Лепкий, А. Лотоцький, О. Назарук, М. Угрин-Безгрішний, Ю. Шкрумелякта ін. .
З перших днів фронтового життя і діяльності січового стрілецтва вони намагалися осмислити й висвітлити його високу національно-патріотичну місію. Публікації стрілецьких літераторів були різними за жанрами: документальні нариси, оповідання, спогади, поезії, але тематично і концептуально їх поєднували непохитна віра в осягнення Україною незалежності, щира любов до свого народу і відданість справі боротьбі за його щасливе майбутнє. Саме ці думки і настрої викликала і підносила серед стрілецьких мас їх творчість. Отже, у літературній праці рельєфно проявлялася стрілецька політична визвольна ідеологія, національно-патріотична думка. Творчими зусиллями стрілецьких літераторів січовики знаходили відповідь на пекучі питання свого місця в історії національно-визвольних змагань. ласні періодичні видання, яких не мала жодна частина австрійської армії. Від 1915 р. побачили світ і широко розповсюджувалися серед січового стрілецтва часопис „Самохотник" („Доброволець"), поетичний журнал „Новініана", сатиричні журнали „Бомба" і „Самопал". Улітку того року зусиллями М. Угрина-Безгрішного та А.Лотоцького налагоджено випуск регулярного „Вісника Пресової Кватири" і згодом поважні, змістовні журнали-щомісячники „Шляхи" та „Червона Калина", де публікувалися нариси з бойового шляху Легіону, поетичні твори А. Баб'юка (М. Ірчана), О. Назарука, М. Заклинського, Ю. Шкрумеляка, Л.Лепкого та інших. Пізніше В. Бобинський і Л. Гец склали „Стрілецьку антологію", яка містила 36 літературних творів письменництва Легіону [4].
Слід також відзначити вагомий внесок у стрілецьку літературу письменників-прозаїків і поетів, які хоч і не були в лавах Легіону УСС, але підтримували з ним тісні стосунки і своїми творами брали активну участь у його духовному житті. Це, насамперед, Іван Франко, Богдан Лепкий, Андрій Чайковський, Кирило Трильовський, Степан Чарнецький, Василь Пачовський, Михайло Рудницький та інші. За змістом і призначенням стрілецькі пісні були: бойові-патріотичні з мотивами маршу, жалібні, любовні-ліричні і жартівливі. Багато з них творилися на хвилі національно-визвольної боротьби, під час бойових дій Легіону УСС. Вони будили глибокі почуття любові до Батьківщини й закликали до збройної боротьби за її незалежність та відбивали історичні події. Прикладом може служити пісня М. Гайворонського на слова Р. Купчинського „За рідний край" Чимало було пісень, що відбивали трагічні події війни: розлуку з рідними і коханими, глибокий сум за полеглих у боях фронтових побратимів, тугу за окупованою ворогами рідною землею. Найбільш відомими і популярними з них були пісні М. Гайворонського „їхав стрілець на війноньку", „Ой, казала мати", „Ой, впав стрілець", „Питається вітер смерти" та інші.
Пісні ліричного змісту відбивали щирі почуття молодого стрілецтва. Вони були властиві творчому доробку всіх молодих композиторів, поетів-пісенників, але найбільш Р. Купчинському і Л. Лепкому. Вони були популярними як у війську, так і в галицькому суспільстві, особливо „Зажурились галичанки", „Затвої, дівчино", „Ірчик", „Ой чого жтизажурився" - Р. Купчинського, „Маєва нічка", „Колись, дівчина мила", „Казала дівчина" - Л. Лепкого та інші.
Постійним супутником стрілецького побуту на фронтах завжди був гумор і сатира. Отже, цілком природною була поява й жартівливих стрілецьких пісень у творчості молодих поетів-пісенників і композиторів. Весело-бравурний „Обозний марш", більше відомий як „Бо війна війною..." Л. Лепкого впродовж десятиліть входить в всі збірники стрілецьких пісень і став класичним прикладом жанру, зображенням у іронічно-сатиричному плані фронтового життя.
