пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

49,Поезія Б.-І.Антонича: художні особливості та суголосність із творчими пошуками підрадянських поетів доби «Розстріляного відродження».

Творчість Б.-І. Антонича – яскраве самобутнє явище в українській літературі, що на момент своєї появи ніяк не вкладалася ні в які канони та норми аналізу художньої творчості. Сам поет також стояв поза будь-яких ідеологічних течій, основні мотиви його творчості позачасові – вічні та завжди актуальні: людина , природа, час, всесвіт, краса, місце людини в світі, суспільстві, творчість, особистість, гармонія та взаємозв’язок усього.

Антонич бачив, а краще сказати, усвідомлював роль мистецтва не у відтворенні чи перетворенні існуючої дійсності, а у створенні окремої дійсності. Сам поет створив чудовий світ унікальних художніх образів, не схожий ні на що інше в українській літературі, що не має аналогів і досі.

Богдана-Ігоря Антонина називають поетом-романтиком, поетом мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше — це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: "Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве". Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців — цю гармонію відтворювати. Саме асоціації від сприйняття його творів, а не детальний аналіз художніх засобів дають підставу для думок. Довколишній світ стрімко розвивається, ми самі це помічаємо, наприклад, у розвитку комп'ютерних технологій. Але чи так само стрімко розвивається людина, чи збагачується її духовний світ? У поезіях Антонича довколишній світ є природним, він має поєднати наші душі у великому очищенні від облуди, невиправданих умовностей, закликає повернутися до наших першооснов, і не обов'язково це називати поверненням до язичництва. Це повернення до тієї гармонії в житті людини, яка закладена в ній від народження. Адже всі діти народжуються добрими, вони безпосередньо й щиро все сприймають. Таким постає у своїй творчості Богдан-Ігор Антонич. У його творах постає нова художня дійсність, що живе на перетині міфічного та реального, як у поезії "Автопортрет", де підсвідомі стихії людського буття й міфологічні "знаки" показують зв'язки людини з природою: "Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля, Захоплений поганин завжди, Поет весняного похмілля..."

Збірку віршів "Зелена Євангелія" називають книгою природи. Поезія "Зелена Євангелія" — ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: "Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!" Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: "Весна — неначе карусель", "місяць, мов тюльпан", метафоричний образ "на каруселі білі коні" — неповторний образ весни, що міг з'явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: "...на столі слов'янський дзбан, у дзбані сонце".

Ідея цілісності людини в єднанні з природою відтворена у вірші "Вишні": "Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко". Поет назвав себе малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке виросло з шевченківських традицій, тим самим підкресливши свою причетність до української культури, історії, мистецьких здобутків. Свою любов до батьківщини Антонич виражає через низку епітетів: "Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!"

У поезії "Різдво" бачимо не нове потрактування Біблії, за якою "народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі", а показ того, що духовність не має географічного окреслення, лемки так само шанують Бога, як і віруючі в Єрусалимі, кожен із нас отримує первісні знання там, де народився, а сам автор уперше почув про Бога і Діву Марію саме на Лемківщині, тож і не дивно, що на свято Різдва прийшли не Три Царі, а "Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий".

У поезії "Дороги" (1933) дорога, як відкрита книга, манить у безмежні далі, символізуючи життя з його красотами, таємницями і складнощами, небо і пшениця ніби відтворюють кольори національного прапора: "Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами)"; а юність у цій дорозі вже вбачає наближення зрілості: "Наша молодість, наче природа, колосистим ще літом доспіє".

Ритмічність мелодики вірша на ґрунті національної традиції, започаткована та, власне, й завершена Павлом Тичиною (як стверджують літературознавці), продовжилася у творчості Антонича, але вже на рівні метафоричних і символічних образів. Антонич апелював не тільки до гармонійної єдності з природою, у його останніх поезіях з'явилися урбаністичні мотиви (посмертна збірка "Ротації"), проте незмінним лишилося одне: де б людина не знаходилася, вона мусить прагнути до гармонії, а цього навчає саме природа, людина — дитя її.

У своїх творах Антонич явив свою душу, яка сповнена добра й окрилена вірою в людину, його поетичні рядки надихатимуть не одне покоління вірою у своє призначення — бути послідовними творцями природної краси на рідній землі.

Юрій Андрухович говорить про Антонича і розстріляне відродження

Наскільки виправдана спроба дивитися на Антонича у контексті Розстріляного відродження? Чого в цьому більше — провокації чи відновлення цілісності погляду на культуру?
— Другого не буває без першого. Провокація — така собі мати чи, як мінімум, старша сестра будь-якого оновлення. Звісно, якщо дивитися на справу формально та завужено, то Антонич із «розстріляними» має не так уже й багато спільного. Незрівнянно менше, ніж його, скажімо, краянин-комуніст Василь Бобинський, котрий виїхав із Галичини у Радянську Україну, щоб там його «пустили в расход». До речі, наприкінці 1920-х він дуже яскраво переклав «П’яний корабель» Артура Рембо, й Антонич не міг цим перекладом не надихатися. Та в Радянську Україну поет не виїздив, тож нічого його, здавалося б, примазувати до поетичних великомучеників. Але нам важливіший широкий погляд. І він полягає в тому, що Антонич вибрав Велику Україну, але не як місце проживання, а як дім буття. І це, своєю чергою, помістило його в певну періодичну систему поетичних елементів. Антонич як поет не відбувся би передусім без двох головних річищ — тогочасної польської та тогочасної української поезії, а цю другу ми значною мірою вписуємо у «Розстріляне відродження». Важливо й те, що Антонич-поет з’являється в момент, коли більшість «розстріляних» уже знищено, а кого ні, тих зламали живцем. І всі ці розстріли відбувалися в Антонича на очах. І він наче виконує те, що «розстріляні» наказують йому виконувати далі за них.

 


15.06.2017; 23:36
хиты: 161
рейтинг:0
Гуманитарные науки
литература
мировая литература
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь