Риси імпресіоністичного жіночого характеру можна прослідкувати у "Fata morgana" М.Коцюбинського. Так, у творі М.Коцюбинського представлені цікаві характери Маланки та Гафійки. На жаль, у вітчизняній літературній критиці протягом тривалого часу розглядався лише їхній соціальний аспект, художній типаж вивчався з точки зору його соціально-критичного змісту. Критика не помічала притаманної їм багатогранності, яку зумовив імпресіоністичний принцип творення, свідомо обраний М.Коцюбинським. "Fata morgana" має підзаголовок "Із сільських настроїв". У короткому змісті майбутнього твору Коцюбинський зазначав, що в його творі "все – настрій". Якщо характер Маланки часом виявляє риси "розпорошеного" імпресіоністичного характеру ("дзбан свідомості"), то Гафійка – це характер, який переживає процес становлення. Письменник ніби стежить за тим, як проростають паростки майбутньої особистості, відбувається формування її свідомості, набуття реального досвіду, який відрізняється від порожніх мрій-сподівань розчарованих батьків. Безсумнівно, Гафійка – образ для української літератури новаторський. Вона є втіленням молодої сили, яка піде далі батьків з їхньою рабською психологією.
Рисами неоромантизму позначена повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків", у якій знайшли своє відображення модерністичні ідеї про зв'язок людини з природою, пошук ідеального світу, туга за гармонійним життям, любов до екзотики. Як неоромантична героїня, Марійка протистоїть буденному світу – вона найкраще почувається на природі, складаючи для свого коханого співанки; вона закохалася у хлопця з першого погляду, через надмірне кохання і тугу від
розлуки з Іваном вона гине. Зовнішність і характер Марійки – повне протиставлення Палагні. Через неї Іванко з предковічного, магічного лісу перебирається на гуцульське подвір'я з його забобонами та примітивними інстинктами. Взагалі, протистояння лісу/хати, як магічних, вселенських сил і земного – сонного господарського обійстя також добре вписується у контекст національної міфопоетики. І якщо чутлива, поетична Марійка стає русалкою – міфічною істотою, то примітивна Палагна – лише коханкою сільського чаклуна Юри.
Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 р. стає соціально-психологічна новела.Новела " Intermezzo" -це одна із кращих творів М. Коцюбинського, лірична поема в прозі, поетична новела, в якій зображується нерозривна єдність митця і народу. Новела була створена в тяжкі роки столипінської реакції, коли в середовищі інтелігенції особливо поселилися розбрід та занепадництво і з"я вилася ціла зграя письменників-декадентів, які закликали розробляти "вічні теми"- писати лише про красу природи і кохання. Вони ігнорували важливі соціальні проблеми, прикривались гаслами "мистецтво для мистецтва", "краса заради краси".
Влітку 1901 року М. Коцюбинський відпочивав на Полтавщині. Під час цього короткого відпочинку ,якось письменник заслухався чарівною музикою полів, у нього і виник задум новели. Твір побудований у формі широкої розповіді ліричного героя, який, перебуваючи певний час на лоні природи, набирається сил для активної громадської діяльності.
Герой не може розминутися з людьми. Він з болем у серці згадує борців проти царизму, яких вигнали і розстрілювали за часів столипінської реакції.
Вранці його будить зозуля. Вийшовши на подвір"я, герой задоволено спостерігає багато: неба, сонця, веселої землі. На лоні чудової природи, розкішних полів він ніби і досягає бажаної самотності. Проте він весь час відчуває присутність незримого "третього", якого йому нагадує будь-яка дрібниця, навіть ті хмаринки, і герой думає про село, що заплуталось у панській ниві, як муха в павутинні, про долю людини, яку поглинають могутні зелені хвилі панів. Відчувається його нерозривний зв"язок з людьми, із суспільством.
На полі ліричний герой зустрічається із селянином, розповідь якого про людські страждання сповнює душу героя болем, гнівом і обуренням, бо він не може бути байдужим до народних мук. Кожне слово селянина мукою відгукується в душі, болісно грає на струнах його серця:"Крізь нього раптом побачив купу чорних солом"яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарах пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилилися, як тіні, над коноплями, всуміш із голодними псами..." У горі цього селянина -горе всього народу, і на його захист повинен стати кожен чесний письменник. Селянин викликав у героя тверде бажання з новими силами йти на боротьбу за визволення народу. Він прощається з нивами і повертається до активної боротьби:"Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає..."
В образі ліричного героя відтворено переживання митця-громадянина. Він нерозривно зв"язаний з життям людей усього суспільства, тому не може стояти осторонь у боротьбі народу за свої права. Глибоко схвильований щирою розповіддю селянина, герой проймається революційним запалом:" Говори, говори, розпечи гнівом небесну баню, Покрий її хмарами твойого горя, щоб була блискавка і грім. Освіти небо і землю. Погаси сонце і засвіти друге на небі".
Своєю новелою " Intermezzo" М.М. Коцюбинський проспівав своєрідний поетичний гімн простій людині праці, став на захист скривджених і принижених,переконливо довів, що справжній письменник своєю творчістю повинен боротись за народні ідеали. Новела М. Коцюбинського «Цвіт яблуні», що має авторське жанрове визначення «ескіз», — за проблематикою вписується в ряд творів, у яких ідеться про роздвоєність свідомості митця між житейськими реаліями і творчим світом.
Новела вражає сміливістю, яка може бути неправильно потрактована як цинічність, з якою розповідач дозволяє нам анатомувати його внутрішній світ. Зазвичай справжнє єство митця — а персонажем і оповідачем цього твору є саме митець, письменник, — оточене подвійним магічним колом. Нас допускають у перше: письменник десь живе, щось любить, щось ненавидить, до чогось байдужий і таке інше. Коцюбинський допускає нас до другого кола і привідкриває завісу: він коментує творчий процес. І навіть не так процес, як «збирання» його складових. Ідеться не тільки про те, щоб ситуацію пережити, але й про те, щоб її ословити.
Майстерне сплетіння образів дозволяє письменникові відкрити читачам тонкий і суперечливий внутрішній світ свого героя, цілу гаму почуттів і відчуттів. Ситуація вкрай драматична: у сусідній кімнаті помирає його дитина, його улюблена донечка. Він нічим не може зарадити і весь перетворюється на чекання. Темну кімнату ледь освітлює лампа. Оця боротьба світла з темрявою — ніби символ боротьби життя зі смертю, яка відбувається поруч. Згорьований батько гасить лампу і запалює свічку. Світла ще меншає — достоту як шансів відвернути фатальний кінець. Так само промовистими і символічними є звукові образи. За вікном чути калатало нічного сторожа: рівномірний стукіт ніби нагадує про спокійний плин життя за межами дому, і тому спокоєві, тій сонній тиші нічного міста байдуже до горя, яке поселилося у стінах безсонної оселі. Повним контрастом до розмірених звуків калатала є нерівпомірний, надривний свист, що виривається із хворих дитячих грудей. Цей звук мучить героя, висотує з нього душу. Він навіть намагається глибоко дихати разом зі своєю дитиною, так, наче це можна робити за неї, замість неї.
І раптом — бій годинника. Він лунає як грім з ясного неба. Скільки болю і втоми в роздумах про це: «Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха, ...раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи...»
Годинник вмовкає, але не втихає тривога, бо дім знову виповнює натужне дитяче дихання. Усе це триває довго, нестерпно. У душі героя сплітаються страх, розпач, надія, скажена лють на когось чи на щось, апатія, відчуття провини. У мозку товчуться спогади, зринають чиїсь голоси, безглузді питання і відповіді. І раптом — цілком чітко і усвідомлено приходить думка: «Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку?». Здавалося б, моторошна річ: от-от помре дочка, а батько собі вигадує художні епізоди. Він сам же несподівано жахається цього. Але от лунає жіночий крик. Усе закінчилося. І знову герой, прощаючись із мертвою дитиною, жадібно ловить кожну дрібницю із того, що бачить перед собою, бо все воно здасться йому... «як матеріал». Ні, він зовсім не якийсь бездушний монстр. Він щиро, до нестями любить свою доню і страждає від болю цієї втрати. Але його дар митця часом перетворюється на прокляття, на якийсь непереборний внутрішній обов'язок: зафіксувати, запам'ятати, описати, донести до людей те, що пережив, що передумав, що вистраждав. Важко збагнути цей стан чи то одержимості творчістю, чи якось афекту. Пригадаймо «Одержиму», яку Леся Українка написала в одну з найстрашніших своїх ночей — ніч смерті коханого.
Але є в новелі Коцюбинського таке, що піднімає над смертю. Донечка все одно навіки залишиться в батьковому серці, у його спогадах, над якими смерть не владна. Залишиться такою, якою була в найщасливіші дні: щебетушкою, красунечкою, маленьким сонечком, котре звеселяло рідних і дарувало дому тепло. Цвітуть яблуні... Сліпуче сяйво заливає подвір'я. І батько несе своїй бідолашній дитині цілі пригорщі чистого білого цвіту, ніби встеляючи цією квітучою красою її шлях в якісь інші світи. Це все, що він може тепер зробити для неї — скласти до ніг вінок своєї вічної любові. І написати про це, увічнивши таким чином і зберігши для нас.
Першим відгуком Коцюбинського на події, пов'язані з особливостями розвитку революції, стало оповідання «Сміх» (1906). В ньому йдеться про тривожні часи наступу реакції, про кошмари чорносотенних погромів, спрямованих проти всіх тих сил, які брали участь у революційних подіях, про повноту відповідальності інтелігента перед народом. Письменник не дає у названих творах безпосередньої картини погромів, а зосереджує увагу на психологічному стані персонажів, які чекають погрому і, отже, неминучої смерті. Герой оповідання «Сміх» адвокат Чубинський довідується про те, що відбувалося на вулицях міста, від знайомих, які прибігли до нього. Основна ж дія розгортається в його будинку, до якого погромники ще не встигли вдертися. Перенесення центру ваги на внутрішні переживання, психологію, настрої не тільки не знижує, а, навпаки, надзвичайно загострює соціальність зображуваних конфліктів, адже психологічний аналіз був для автора не самоціллю, а засобом глибокого розкриття реальних життєвих обставин.
Ідейно-художня своєрідність твору «Persona grata» (1907) полягає передусім у тому, що процес народження політичної свідомості навіть у найвідсталіших верствах суспільства під впливом революційних подій переданий письменником через аналіз внутрішнього життя тупого злочинця, убивці, який став «казенним чоловіком», сліпим знаряддям злочинів царизму. Такий вибір сюжету й героя ускладнює завдання письменника, проте водночас і полегшує його здійснення. Якраз незвичайність факту – кат починає відчувати високе благородство своїх жертв – революціонерів – і мерзенність того, «хто каже: хай буде — і так усі роблять, як каже він», підкреслює глибину зрушень, що відбувалися у свідомості людей. Через переживання й уявлення арештанта Лазаря, якого зробили тюремним катом, розкривається політика самодержавства (страти, насильство), при якій поважною особою («persona grata») ставав кат. Тонко аналізуючи психологію Лазаря — темної, неосвіченої людини, яку жандарми зробили вбивцею, письменник підкреслює, що він, однак, «кращий за тих, що звеліли вбивати, бо не сокира рубає, а той, хто її держить».
