Спочатку було б поєднання народницької традиції із естетизмом, замилування красою, прагнення над усе музичності, декадентські мотиви тугі, самотності, але й простежувалась відсутність глибокої філософічності, космізму. Пізніше Український символізм, спираючись на уже існуючі досягнення і, власне коріння, стані явищем непересічним. Музичність, в основі якої невідомий французам панритм (ритм на рівні не лише форми, а і змісту), сугестивність, символи із фольклорними елементами, національно забарвлений містицизм й, нарешті, космізм як прилучення до невідомих енергій Всесвіту. Осередком власне символістської поезії стала «Біла студія» (1918).«молода Муза» (1904-1906) та «Українська хата» (1909-1914) були основними виданнями, де друкувалися пресимволісти. Поезія їхня забарвлена декадетськими мотивами невдоволення навколишнім світом, самотності, смерти. Вона пройнята справжніми почуттями й не позбавлена чарівності, але й часто це є наслідування, переспіви французьких чи російських авторів чи гра в естетизм. Складність буття не усвідомлюється, є лише передчуття Великої Таємниці. Невичерпний образ-символ частково підмінюється алегорією чи запозичується.
Однак вже у ранньому символізмі спостерігається суто національне забарвлення цого напряму: його зв'язок з новоромантизмом та імпресіонізмом; небайдужість до ідеї національного Визволення; насиченість фольклорними елементами. Такою є творчість М. Вороного, Про. Олеся, Р. Чупринки, М. Філянського, «молодомузівців», «хатян». Пресимволісти прагнули подолати натуралізм, побутовизм, провінціалізм, вийти на загальнолюдську проблематику, на вічні мотиви. Та цого важко було б досягти без оновлення поетичної мови.
Яскравими пресимволістами були укра-їнські поети, що належали до літературного угруповання «молода муза» (1906-1909, Галичина). Найпослідовнішими серед «музаків» (так смердоті собі називали) були Про. Луцький, У. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, Б. Лепкий, З. Чарнецький. Алі був ще цілий ряд поетів, творчість які нині зовсім не вивчена, але й позначена пресимволістськими барвами. Серед них — П. Капельгородський, З Черкасенка, Ф. Коковський, З. Твердохліб та ін. імперативні конструкції полюбляв і Олександр Олесь, якого теж часом зараховували до «модерністів». Його найуславленіші рядки:
Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди:
«Цілуй її, цілуй її, – Знов молодість не буде!»
Власне, і Вороний, і Олесь декларують свій гедонізм (ідеалістичний напрям в етиці, за яким насолода, приємність є найвищим благом, метою життя). Тобто у вірші йдеться не про поетичне переживання почуття, а лише про заклик до нього. Олесь підсвідомо відчув і сформулював свою головну артистичну проблему, яка була також і проблемою цілого покоління українських поетів: для того, що він прагнув зробити, бракувало слів. Ішлося про зміну поетичної мови, потребу в якій Олесь тонко відчував на підсвідомому рівні. Певною мірою його поезія була такою спробою. Однак модернізувати мову Олесю не вдалося. Він просто розвинув у ній свою, досить вузьку стильову манеру. Крім того, Олесь залишається доволі обмеженим у репертуарі своїх форм, метрики, ритму. Він виробив певні кліше й постійно їх використовував. Головною риторичною моделлю залишався вже знайомий імператив. Олеся визначали як «індивідуаліста-романтика з народницьким відтінком».
