Згідно з традицією, що має античне походження, порівняння (лат. comparatio) полягає в зіставленні одного літературного явища, т. зв. компарандума (лат. comparandum – те, що порівнюють), з іншим, компаратумом (лат. comparatut – те, з чим порівнюють). Це зіставлення здійснюємо на певній спільній основі, яку визначають як терціюм компараціоніс (лат. tertium comparationis – третє в порівнянні). Порівнюємо літературні явища задля глибшого пізнання їх і вивчення таких відношень між ними, як:
– тотожність / подібність / відмінність;
– спільне / особливе / унікальне;
– універсальне / зональне / локальне;
– загальнолюдське / інтернаціональне / національне тощо.
Свобода порівняння не має обмежень. Рішення про те, «що» з «чим» порівнювати, не залежить винятково від реального контексту, а й від позиції дослідника. Звідси компаративістичному дослідженню постійно загрожує небезпека випадкових і неістотних зіставлень. Тому порівняння мусить спиратися на сутність предмета, а не лише на особисті враження дослідника, а також залучати tertium comparationis, окреслюючи той аспект, у якому здійснюється зіставлення.
Порівняння може бути двостороннім (зіставлення середньовічної лицарської епіки в Японії і Західній Європі) і багатостороннім (середньовічна лицарська епіка в Японії, Західній Європі, Київській Русі і Грузії), одноаспектним (жанрове зіставлення) та багатоаспектним (зіставлення жанрових, стильових, тематичних аспектів), а також здійснюватися у часових (діахронічний, синхронічний, панхронічний) і пізнавальних (детерміністичний, структурний, функціональний) планах.
Порівняння не завжди розрізняють серед споріднених пізнавальних дій, хоча це не означає, що їх не варто диференціювати. Скажімо, зіставлення – це співвіднесення предметів, яке має на меті виявити різноманітні взаємовідношення між ними – не лише подібність, а й різнорідність і відмінність. Якщо сама внутрішня форма терміна порівняння націлює на виявлення подібних, схожих літературних явищ (А = Б), то розрізнення (А ≠ Б) диференціює їх за особливими, своєрідними, прикметними ознаками, а протиставлення (контрастне зіставлення: А ↔ В) вказує на відмінні, опозиційні (протилежні) ознаки. Аналітичне зіставлення і протиставлення явищ сприяє глибшому їх пізнанню (відоме прислів’я «все пізнаємо в порівнянні»).
Порівняльно-історичний підхід зіставляє літературні явища, зосереджуючись на таких подібностях (відповідностях, спільностях) між ними, які засновані на їхній спорідненості (чи спадкоємності – близькості за спільністю походження) та спілкуванні (взаємодії чи контактах – двосторонніх міжнародних літературних взаєминах). Іншими словами, предметом генетично-контактного дослідження є еволюція і взаємозалежність літературних явищ, яка ґрунтується на їхніх зв’язках у літературному просторі й часі. Методологічний апарат порівняльно-історичного підходу становлять генетичний (генеалогічний) і зв’язаний з ним контактологічний методи дослідження.
Наслідування як відтворення загальних змістових (тематично-фабульних) і формальних (стилістичних) рис ориґіналу-взірця має чимало різновидів. Серед них:
Стилізація – це своєрідна форма мовностильової алюзії, бо творить стиль поетичного висловлювання на взірець іншого відомого тексту чи знаної стильової традиції, маючи на меті певну естетичну експресію. Майстерні зразки відтворення народнопісенної манери бачимо в поезії Тараса Шевченка («Ой одна я, одна…»), Івана Франка («Червона калино, чого в лузі гнешся…»), що відтворюють народнопісенну манеру.
На відміну від стилізації, у таких різновидах наслідування, як пародія, травестія, тематичний і стилістичний плани зумисно зміщені задля комічного, сатиричного, карикатурного чи гротескного висвітлення рис віддзеркалюваного твору.
Травестія – перенесення героїв і сюжетів у невластиву для них обстановку для створення комічного ефекту. Перелицювання твору із героїчним змістом на «сміховий» лад має давню історію. Оригінальною – в рамках світової літератури – травестією стала «Енеїда» Івана Котляревського.
Також у пародії невідповідність тематичного і стильового планів змінює перспективу бачення оригіналу: трагічне тут перетворюється на комічне, а поважне, піднесене профанується, баналізується. Майстерне застосування пародійного зображення, нерідко поєднаного з гротеском і абсурдом, практикують новочасні письменники.
У постмодернізмі різні форми наслідування, зокрема пародійність, стали не просто засобом, а однією із засад поетики й мистецької ідеології. Згадаймо поезію Олександра Ірванця «Любіть Оклахому» або Віктора Неборака «Мені тридцятий рік минав, очима я сідниці пас…» чи оповідання Богдана Жолдака, які занурюють читача в нудотно соковиту стихію сучасного східноукраїнського суржика.
У згущенні, конденсації та увиразненні стилістичних рис певного індивідуального стилю вбачає свою мету техніка пастишу (франц. pastiche: від італ. pasticcio – опера, створена з уривків інших опер, попурі, стилізація). Пастиш, який у класичному письменстві розглядали як літературну гру, став однією з найпопулярніших практик постмодерну, яка полягає в такому наслідуванні стилю інших митців та епох, що одночасно сприймається як пародія і самопародія.
Бурлеск - 1) тип комічної стилізації, що полягає в імітації будь-якого з широко поширених стилів або у використанні стилістичних візьме відомого жанру - і надалі побудові комічного образу запозиченого стилю з допомогою його застосування до невідповідному тематичного матеріалу.