пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

16. Емпірична соціологія : становлення, етапи розвитку та основні школи.

Одна з основних соціологічних тенденцій XX ст. – розвиток емпіричної соціології. Її прийнято розуміти як дослідження, пов'язане зі збором та аналізом конкретних соціальних фактів, формуванням та використанням спеціальних методів: опитування (письмове та усне), соціологічне спостереження, експеримент, аналіз документів, соціометричні процедури та ін. Такого роду дослідження стали активно впроваджуватися у 20–30-ті роки спочатку в США, а потім і в інших країнах. Мали місце вони і в колишньому СРСР. Існує багато причин активного поширення емпіризму в соціології, які вбачаються, як правило, у нових потребах при розвитку як суспільних відносин, так і самої науки, і виході її на новий, більш високий рівень, наближений до зрілого стану. На початку XX ст. емпіричні дослідження мали розрізнений характер, не існувало розробленої методології і методики їхньої підготовки та проведення. А тому для подальшого розвитку емпіричної соціології виявилося закономірним саме посилення методики та техніки досліджень, що забезпечували конкретне вивчення соціальних явищ. Центром формування емпіричної соціології став Чиказький університет - "чиказька школа". Саме тут у 20-30-ті роки розгорнулися багатоцільові прикладні дослідження, які й ознаменували розквіт емпіричної соціології. Тому, не дивно, що розвиток емпіричного соціологічного напряму пов'язують із "чиказькою школою". Цей напрям був зорієнтований на детальні дослідження життєдіяльності людей у конкретних ситуаціях. У цей час місто Чикаго за короткий час перетворюється на вершину американської цивілізації, стає одним із найбільших осередків промисловості, науки, культури. Місто буквально захоплювали хвилі емігрантів з Європи, і це зумовило певні зміни в особливостях американського способу життя. Засновниками Чиказької школи вважають У. Томаса і Р. Парка.

 

16.1 Зародження й розвиток соціального знання в Україні від княжої доби до початку ХІХ ст.

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів: — протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);— протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);— протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.). Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя. Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

 

16.2 Становлення й розвиток вітчизняної соціології у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. (М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Шаповал та ін.).

Одним з перших мислителів, публіцистів, фундаторів української соціології був Михайло Драгоманов (1841-1895), який привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосував принципи та поняття нової дисципліни, використав термін "соціологія" у своїх працях. При аналізі суспільних явищ Драгоманов виступав за багатофакторний підхід, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток (економічних, політичних, культурних), піддаючи критиці соціологію марксизму, котра, на його думку, перебільшувала вагу економічних чинників суспільного життя, недооцінювала інші.У сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були і проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етичності політики - все, що тепер є об'єктом політичної соціології та етнополітологи. Важливою темою його політичної соціології був розгляд принципів централізму та федералізму (форм державотворення). Драгоманов був прихильником децентралізації влади і місцевого самоврядування, вбачаючи кращі зразки федералізму у минулих козацьких республіках України. Його ідеї побудови нового суспільства виростали на таких поняттях, як "соціальний рух", "історичний процес", "політична революція", "народність", "державні союзи". Загалом можна сказати, що Драгоманов у своїй творчості використав соціальні знання як знаряддя політичної боротьби. М. Грушевський шукав причини та фактори створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства, вивчав трансформації традиційних типів суспільства, проводячи етнологічні та етнографічні дослідження та порівняння. На суто українському етнокультурному матеріалі Грушевський вперше в історії української соціології досліджує значний етнографічний літературний матеріал суто соціологічними методами, аналізуючи проблему походження спільності у різних її історичних формах. Це одна зі складових його "генетичної соціології". У розвитку власної концепції Грушевського вагому роль відіграли знання, набуті в галузі історичної науки.Свою діяльність вчений спрямовує у напрямі - "політична соціологія" - це комплекс ідей, концепцій, які тісно пов'язані з його громадсько-політичною діяльністю. Головна ідея цього соціологічного напряму - право українського народу на самовизначення і створення власної незалежної держави. М. Шаповал розробив основи української соціології. Один із пріоритетів наукових розробок М. Шаповала - проблеми етнонаціонального розвитку України. Він прагнув з'ясувати наукову істину в цьому питанні - розкрити соціальний зміст поняття "нація", виділити основні моменти націоґенези, використовуючи саме соціологічну методологію та методи. Соціологічні теорії, на думку вченого, безпосередньо повинні спиратися на емпіричний матеріал, котрий вчений вважав "хлібом" для соціології і разом з тим виступав проти голого теоретизування, "філософування" в ній. Виходячи із цих позицій соціологічного мислення, М. Шаповал уявляв собі націю як особливу соціальну спільність, котра займає і певне місце в соціальній стратифікації суспільства і динамічно розвивається в ньому і періодично виступає суб'єктом боротьби інтересів.

 

 

16.3 Соціологія в україні радянської та пострадянської доби
Поступове відродження соціології в радянських республіках розпочинається за часів політичної „відлиги” (2 пол. 50 – поч. 60-х рр.), щоправда, лише у форматі конкретно-соціологічних методик вивчення окремих сфер соціального життя. Специфіка відродження соціології в Україні полягала у певному запізненні порівняно з російською соціологією, що було обумовлено регіональним статусом української науки. Окрім того, в Україні процес відродження відбувався двома паралельними шляхами: „знизу” як

відповідь на суспільну потребу, та „зверху” – через стимулювання владних і партійних органів. Таким чином, констатовано одночасну легалізацію та легітимацію соціального знання в республіці. Щодо початку процесу безпосередньої інституціоналізації соціології в Україні, то з’ясовано, що даний процес розпочинається лише на межі 60-70-х рр., а активна її фаза припадає на 70-80-ті рр. Характерними рисами інституціоналізації української соціології за радянської доби було її штучне стримування владою (ідеологічне табуювання, унеможливлення зарубіжних наукових комунікацій), одночасно процес пригальмовувався об’єктивними причинами: нестача професійних кадрів, відсутність спеціальної соціологічної освіти та ін. Головними відмінними рисами сучасної української соціології від її радянської моделі є: зміни у базовій структурі (зникла заводська, з’явились НСЦ), розширення дослідницьких напрямів, вихід на рівень макротеоретичних побудов, запровадження нових дослідницьких стандартів (моніторингові, всеукраїнські репрезентативні, міжнародні порівняльні), трансформація комунікативної системи, перехід від рецепції зарубіжного досвіду до партнерської співпраці тощо. Загалом за результатами дослідження можна зробити висновок, що українська соціологія наразі – це повноцінна самостійна соціальна наука з комплексом атрибутів, які притаманні для науки у даному контексті: сформованими інституціональними основами, кадровим потенціалом, легалізована у своєму самостійному статусі та така, що користується соціальною підтримкою, але яка все ще потребує дисциплінарної самоідентифікації в українській науці зокрема та світової науковій системі загалом.

 

 

17. Українська соціологія сьогодні : стан, актуальні завдання й перспективи розвитку.

Сьогодні вітчизняна соціологія перебуває у стані визначення. За словами фахівців, вона ще не з'ясувала для себе, якою вона є, якою вона хоче стати і якою вона може стати. Сьогоднішній стан української соціології визначається, насамперед, загальною ситуацією у країні.Основна увага загалом зосереджена на вивченні змін, що відбуваються у нашому суспільстві, в Україні, ґенези цих змін і їх наслідки. Це – перша особливість сучасної української соціології. Друга – те, що вона почала щойно інституціалізуватися як самостійне суспільне явище. Третя особливість, притаманна розвитку вітчизняної соціології, це недостатня увага до неї з боку держави та суспільства, недостатнє фінансування та ін. Сьогодні на соціологію попит. Причиною цього є те, що соціологічні дослідження почали проводитися на комерційній основі, спостерігається прагнення з боку правлячої влади і тих, "хто платить", "закупити" соціологію. В Україні, як і в Росії, створена велика кількість соціологічних центрів, інститутів, груп окремих осіб, які проводять опитування громадської думки, моніторинги, маркетингові дослідження, і, на жаль, не завжди на професійному рівні. Отже, перед інститутом науки постає ряд завдань щодо удосконалення соціологічної освіти, формування у суспільстві соціологічного мислення, масової підготовки спеціалістів-соціологів.Актуальним є створення навчальних та методичних посібників з соціології, які виступали б і функцією експертної оцінки теоретичних та емпіричних результатів науки. Заслуговує уваги і формування міцної академічної соціології, яка має стати в авангарді розвитку цієї науки.Отже, соціологія в Україні, як в системі науки, так і в системі освіти, переживає своє становлення, перебуває у стані пошуку своєї ідентичності. І перш за все, потребує більшої уваги з боку держави та суспільства.

 

 

18. Соціальна система: поняття, структура, функції і типи.

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв’язків.
 Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

 

Соціальна система — цілісне утворення, головним елементом якого є люди, їх зв'язки, взаємини та взаємодії, а також соціальні інститути та організації, соціальні групи, спільноти, норми і цінності.

Соціальні системи можуть бути представлені на двох основних рівнях - соцієтальному і соціальному.

Соцієтальний - означає розгляд суспільства як сукупності найбільш складних і великих систем з розвиненими і розгалуженими соціальними структурами, інститутами та організаціями.

Соціальний рівень характеризується взаємозв'язком явищ і процесів у рамках конкретних соціальних структур - спільнот, інститутів, організацій.

За ступенем гомогенності соціальні системи можуть бути гомогенними або гетерогенними.

Гомогенними називаються однорідні соціальні системи, елементи яких володіють одними і тими ж або близькими властивостями. Такі системи не мають глибоких відмінностей у своїй структурі. Прикладом гомогенної соціальної системи може виступати студентство як соціальна група.

Гетерогенними називаються різнорідні соціальні системи, які складаються з елементів із різними властивостями і структурами. Прикладом гомогенної соціальної системи може служити будь-яке конкретне суспільство (російське, американське).

Соціальні системи можуть відрізнятися за ступенем складності. Ступінь складності залежить не від масштабів системи, не від її «величини», а від структури, організації, характеру зв'язку елементів та інших факторів. Так, наприклад, особистість є більш складною соціальною системою, ніж інші, набагато більш «великі» за розміром соціальні системи.

Основні сфери людської життєдіяльності зумовлюють основні функції суспільства: 

• функцію забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (продукування благ для задоволення вітальних потреб, зростання добробуту, матеріального достатку, підвищення рівня комфортності життя); 

• функцію регулювання і організації суспільних відносин (забезпечення соціально-політичних і етичних гарантій виживання людства; упорядкування і нормалізація політичних, правових, моральних, релігійних відносин); 

• функцію акумуляції і зберігання людської духовності в соціальних формах науки, мистецтва, релігії, філософії, перетворення їх у механізм соціальної пам'яті і в засоби духовного рості особистості 

 

19. Суспільство, як соціальна система, його структура. Поняття суспільного виробництва.

До 60-х років структура суспільства практично не вивчалася, хоча до того в середині 30-х років була створена спеціальна офіційна доктрина: більшовицьке суспільство складається з двох класів – робітники та селяни, та одного прошарка – інтелігенції. Основні її вади: концепція різко звужувала критерії диференціяції людей відносно їх приналежності до різних соціальних груп, було викривлено уявлення по критерії соціальної мобільності, концепція відображала утопічні уявлення про міжгрупові відносини. Проявились серйозні суперечки між елементами цієї системи, двома основними елементами – соціальними інститутами та системою класів, шарів та функціональних одиниць цих груп. Соціальна структура – це структура соціальних груп та інститутів, що взаємопов'язуються та взаємодіють. Характеризується сукупністю соціальних класів (класи, трудові колективи, групи, шари, сукупність соціальних, демографічних, професійних, кваліфікаційних, територіальних, етнічних спільнот), що пов'язані відносно стійкими зв'язками між собою. Соціальна група – це сукупність людей, що мають спільні соціальні ознаки, виконують суспільно необхідну функцію у спільній структурі суспільного поділу праці. 1)Групи, що займають різне місце у системі соціальної нерівності даного суспільства, а також у диференціації його населення за основними критеріями; 2)Представники цих груп є суб'єктами різних соціальних інститутів.

 

20. Соціальні дії, зв’язки і взаємодії як основа суспільного життя. Соціальні відносини:

Для задоволення своїх потреб і інтересів людина завжди вступає у взаємозв'язок з іншими членами суспільства.Соціальний зв'язок — соціальна дія, що виражає залежність і сумісність людей або груп. Це сукупність особливих залежностей одних соціальних суб'єктів від інших, їх взаємні відносини, які об'єднують людей у відповідні соціальні спільності і свідчать про їх колективне існування. Це поняття, що означає будь-які соціокультурні обов'язки індивідів або груп індивідів відносно один одного.Поняття соціальний зв'язок запровадив до наукового обігу Е. Дюркгейм, який вважав, що можна вести мову про соціальні зв'язки в групі, організації та у суспільстві в цілому.Соціальні зв'язки є об'єктивними, залежать від соціальних умов, у яких живуть індивіди. Основними їхніми елементами є: суб'єкти зв'язку (індивіди, спільноти), предмет зв'язку (з приводу чого він здійснюється; механізм регулювання взаємин між суб'єктами ("правила гри" між індивідами). Всі елементи соціального зв'язку тісно скоординовані один з одним. Проте на особливість соціального зв'язку впливає збільшення чи зменшення чисельності його учасників. Структура та механізм соціальної взаємодії включає: суб'єктів взаємодії, тобто людей, які діють; зміни, викликані їх діями; вплив цих змін на інших людей; а також реакцію людей, на яких була спрямована дія.Соціологія вивчає соціальну взаємодію на двох рівнях: мікро- і макрорівні. Мікрорівень — це рівень між особистісної взаємодії. Макрорівень — це взаємодія на рівні суспільства, соціальних інститутів.У процесі взаємодії відбувається обмін інформацією, знаннями, досвідом, матеріальними та духовними цінностями. Індивід, фупа визначають свою позицію відносно інших, своє місце, статус в соціальній структурі, свої соціальні ролі. Роль, в свою чергу, приписує індивідові певні зразки поведінки та робить взаємодію передбачуваною. Отже, сама соціальна структура, соціальні відносини та соціальні інститути є результатом різних видів та форм соціальної взаємодії.

Соціальні відносини : сутність, структура і механізми відтворення.

Соціальні відносини та соціальні конфлікти Важливою формою вияву соціальних тривалих, сталих, системних, оновлюваних, різноманітних за змістом зв'язків є соціальні відносини (див. с 17). Вони є відносинами схожості й відмінності, рівності й нерівності, панування і підлеглості між окремими людьми та їх групами. їх формування можна зобразити схематично: Соціальний контакт – соціальна дія – соціальна взаємодія – соціальні відносини Основою соціальних відносин є соціальні зв'язки, які об'єднують індивідів, групи та інші елементи суспільства у функціональне ціле. Ядром їх є відносини рівності та нерівності, позаяк розкривають взаємини між людьми, які перебувають на різних соціальних позиціях. Йдеться про складну діалектику рівності й нерівності між людьми у межах соціальної структури суспільства. Оскільки відносини абсолютної рівності неможливі, провідними виступають відносини соціальної нерівності. Характер соціальної нерівності у системі соціальних відносин визначають: — відмінності між людьми закладені природою, притаманні їм від народження: етнічна належність, статеві й вікові особливості, фізичні можливості, інтелектуальні здібності та ін.; — відмінності між людьми, що виникають у зв'язку з професійними ролями; — відмінності між людьми, що зумовлені володінням (власністю, товарами, привілеями та ін.). Відносини нерівності у певних ситуаціях перетворюються на відносини соціальної рівності (коли йдеться про справедливе стимулювання рівноцінної праці). Виокремлюють різноманітні види соціальних відносин: — за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі, відносини по вертикалі; — за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені), неформальні; — за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні; — за суб'єктами діяльності: міжорганізаційні, внутріорганізаційні; — за рівнем справедливості: справедливі, несправедливі. Основою відмінностей між соціальними відносинами є мотиви і потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби (влада, повага) кожної людини. Внаслідок суперечливості соціальних відносин однією з форм соціальної взаємодії суб'єктів стає соціальний конфлікт. Соціальний конфлікт (лат. conflictus — сутичка) — зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії. Це вища стадія розвитку суперечностей у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів суспільства, яка характеризується максимальним посиленням суперечливих тенденцій та інтересів їх поведінки.

 

21. Природа і суспільство. Взаємодія природних і соціокультурних чинників у сучасних умовах.

Соціологія вивчає суспільство як соціальний організм, як самокультурную систему, піддаючи аналізу його зв'язку з природою, його структурні елементи і т. д.

У широкому сенсі суспільство - це специфічна частина природи, матеріального світу, що представляє собою історично розвивається форму життєдіяльності людей. У вузькому сенсі його можна розглядати як певний щабель людської історії (суспільно-економічні формації, межфор-маціонние і внутріформаціонние історичні стадії і т. д.) або окреме, індивідуальне (конкретне) суспільство. Соціологія досліджує суспільство на різних рівнях його організації (від людського суспільства в цілому аж до малих груп), а також у різних просторових і часових рамках. Природа в широкому сенсі - все існуюче, весь світ в різноманітті його форм, синонім понять «матерія», «універсум», «всесвіт».

У вузькому сенсі під природою розуміється сукупність природних умов існування людського суспільства, тобто створені людиною матеріальні умови його існування.

У міру розвитку продуктивних сил людина, суспільство все більше підкоряли собі природу, використовували її в своїх інтересах, не замислюючись про згубні наслідки цього використання, наприклад, про те, що вирубка лісу для ріллі може призвести до її опустелювання, до втрати гумусу в грунті і в підсумку погіршення родючості землі. Хижацьким ставленням чоло-15 століття до природи зумовлена ??наявність таких глобальних проблем, як невозобновляемость природних ресурсів, катастрофічне забруднення навколишнього середовища та ін

Усвідомлення цих проблем та їх наслідків призвело до пере-оцінці ціннісної орієнтації відносин між природою і суспільством - від ідеї абсолютного панування над природою до ідеї партнерських відносин природи і суспільства, охорони природи та захисту навколишнього середовища.

Однак втілення в життя такої правильної самої по собі цілі пов'язане з рядом складнощів, що значною мірою пояснюється нерозумінням необхідності гармонії інтересів окремих груп і прошарків, які наживаються на експлуатації природи, і інтересів усього суспільства, між потребами та інтересами нинішніх поколінь і тими, хто прийде їм на зміну. Саме тому наприкінці XX в. різні форми масових рухів за збереження природи стали інтенсивно розвиватися, наприклад, соціальна екологія як область знання, яка вивчає різні аспекти взаємодії природи і суспільства.

 

22. Глобалізація соціальних і культурних процесів у сучасному світі.

Глобалізація процесів - це не тільки їх повсюдність, не тільки те, що вони охоплюють всю земну кулю. Глобалізація пов'язана, перш за все, з інтернаціоналізацією всієї суспільної діяльності на Землі. Ця інтернаціоналізація означає, що в сучасну епоху все людство входить в єдину систему соціальних, культурних, економічних, політичних та інших зв'язків, взаємодій і відносин. Тим не менш, глобалізація соціальних, культурних, економічних і політичних процесів у сучасному світі, поряд з позитивними сторонами, породила ряд серйозних проблем, які отримали назву «глобальних проблем сучасності»: екологічних, демографічних, політичних і т.д. Всі ці проблеми дуже важливі для сьогодення і майбутнього людства, можливостей і перспектив виживання людства. Під ним розуміється поступове перетворення світового простору в єдину зону, де вільно переміщаються капітали, товари, послуги, нові ідеї, розвиваються сучасні інститути та механізми їх взаємодії. Можна розглядати глобалізацію як інтеграцію на макрорівні, тобто як зближення країн у всіх сферах: економічній, політичній, соціальній, культурній, технологічної та ін Глобалізація має і позитивні і негативні риси, що впливають на розвиток світового співтовариства. До позитивних можна віднести відмову від слухняного підпорядкування економіки політичному початку, рішучий вибір на користь змагальної (ринкової) моделі економіки, визнання капіталістичної моделі як «оптимального» соціально-економічного ладу. Все це хоча б теоретично зробило світ більш однорідним і дозволило сподіватися, що відносна однотипність суспільного устрою буде сприяти усуненню убогості і бідності, згладжування економічної нерівності на світовому просторі.

 

23. Соціологічна концепція «суспільства ризику»:  еволюція,типологія, ознаки та види ризиків.Сучасне українське суспільство: характерні риси і проблеми модернізації.

Основу соціологічної концепції "суспільства ризику" заклав У. Бек. Пізніше питання аналізу сучасного суспільства як суспільства ризику стали в центрі уваги інших дослідників: Н. Лумана, Е. Гіденса та інших. Концепція набула поширення з огляду на актуальність проблеми для сучасного соціуму.Еволюцію та типологію ризиків можна простежити на основі підходу Ковальової М., яка розрізняє три історичні види ризику: природний, цивілізаційний та глобальний (табл.).В основі аналізу визначених видів ризику є їх характерні ознаки:- ризик взаємовідносин із природою;- ризик взаємовідносин у межах соціуму;- ризик застосування технічних засобів в діяльності людини;- ризик взаємодії суспільства та держави, міждержавної взаємодії

Ризик природний. Природа виступає основним джерелом загрози, тобто фактором ризику. В свідомості особистості природний ризик сприймається як випадковість в хаотичному потоці подій, визначена необхідність (фатальність, кара...).

Ризик у такому суспільстві - іманентна властивість. Він хоча й загрожує стабільності окремих складових (індивідів), але загалом забезпечує гармонію та цілісність системи.

1. Ризик цивілізаційний. Перехід від натурального господарства до індустріального порушив природний баланс сил у соціальній та природній сфері. Вніс зміни в соціальну структуру суспільства, зумовив зростання кількості агентів взаємодії, наміри та волевиявлення яких гранично не збігаються. Ризик став масовим явищем: до індивідуального додався соціальний ризик у вигляді масових форм протесту, світових воєн, революцій. В соціальній сфері процес модернізації, формалізації, уніфікації взаємовідносин (нібито спрямованих на зниження ризику) призвів до розширення сфери дії ризику та залучення до неї суб'єктів, які не мають безпосереднього відношення до джерела ризику. Індустріальна епоха завершується під знаком нарощування можливих ризиків. Ризик - зло, якого не можна уникнути. У свідомості людей цивілізаційний ризик (до Чорнобиля) сприймався як "необхідна плата на шляху до прогресу", до "світлого майбутнього". В науковій сфері відбувся перехід від простої калькуляції ризиків до оцінки, яка містить технічну, формальну, а також ціннісну та моральну складові (досить складно інтерпретувати та операціоналізувати).

3. Глобальний ризик. Початок ХХІ ст. - новий статус ризику. В епоху постмодерну світова система постала перед неминучим ризиком після кумулятивного накопичення наслідків техногенних і природних катастроф та помилок, викликаних людським фактором. Ризик - визначальна характеристика життєдіяльності. Він - всезагальний: на планеті немає місця екологічно, соціально та технологічно безпечного. Скрізь людина може стати жертвою фінансового краху, військової загрози, тероризму, епідемії... Виникла загроза існуванню людства. Індивідуальне та наукове осмислення глобального ризику ще на початковій стадії. Особливістю глобального ризику є те, що людина не може його контролювати, не застосовуючи техніку, яка і зумовила виникнення цього ризику. Ризик має штучний, рукотворний характер. Для захисту атомних електростанцій після Чорнобиля, з-поміж іншого, використовують багаторівневе комп'ютерне забезпечення управління. "Однак відомо, що складні комп'ютерні системи відрізняються такою особливістю, як допуск непередбачуваності її поведінки під час експлуатації. Відбулося ускладнення імовірнісного характеру такого явища, як ризик"

 

24. Соціальні зміни : теорії, моделі, фактори.

 Знаходячись у постійному русі, суспільство переживає відповідні соціальні зміни в процесі переходу соціальних явищ, їхніх елементів і структур, зв'язків, взаємодій і відносин з одного стану в інший, виникнення чи зникнення того чи іншого явища, його елемента і т. п. Але одні зміни відрізняються від інших. Одні можуть відбуватися на мікрорівні (тобто бути пов'язані з більш-менш істотною зміною положення чи ролі окремої особистості, наприклад, із вступом у будь-яку громадську організацію чи партію, з виходом із неї чи переходом з однієї в іншу), а інші — на макрорівні (тобто бути пов'язані з визначеними змінами в цілих соціальних групах і спільностях і навіть у всьому суспільстві). Соціальні зміни розрізняються не тільки за масштабами, але й за своєю глибиною. Одна справа, коли ці зміни відбуваються в рамках збереження якості даного соціального явища, а інша, коли вони виходять за межі цієї якості.

У повсякденній свідомості поняття "зміна" і "розвиток" найчастіше ототожнюються, у зв'язку з чим будь-яка зміна в суспільстві розглядається як його розвиток. у цьому випадку розвиток суспільства розуміється в широкому розумінні, тобто як його рух, зміна. Соціальна зміна може привести до розвитку суспільства і його структурних елементів, а може й не привести.

Соціальний розвиток у вузькому, точному значенні слова — це не всякий рух, не будь-яка його зміна, а лише така, яка пов'язана з більш-менш глибинними, структурними його змінами, що ведуть до появи нових суспільних відносин, інститутів, норм і цінностей.

Багато соціологів виходять із того, що зміни в об'єкті складають зміст розвитку, а його сутність складається в зміні структури цілого, що категорія розвитку застосована тільки до об'єктів, що мають внутрішню структуру. Цікава в цьому зв'язку і позиція Т. Парсонса, що розробляє теорію соціальних змін з позицій системно-функціонального аналізу. Він поділяв соціальні зміни на "зміни рівноваги", тобто зміни в рамках збереження даної соціальної системи і її основних структур, і "зміни структури", тобто зміни, коли якісно перетворюються найважливіші структури суспільства, а тим самим і воно саме. При цьому Т. Парсонс виділяє особливі "еволюційні універсали" як такі соціальні структури, поява яких указує на якісні зміни суспільства як соціальної системи. Останнє, тобто структурна зміна суспільства, розглядається Т. Парсонсом, по суті справи, не як нормальний, природний стан соціальної системи, а як відхилення від нього, як порушення рівноваги.

Одна з відмінних рис соціального розвитку полягає в тому, що соціальні зміни, які відбуваються в його рамках, мають визначену спрямованість, що виключає хаотичне, довільне, невзаємопов'язане накопичення таких змін.

 

25. Соціальні спільноти, їх типологія і характерні риси. Малі соціальні групи, їх типологія і значення..

Соціальна спільність — група людей, яка склалася об'єктивно в процесі історичного розвитку, реально існує, практично фіксується, характеризується відносною цілісністю і виступає самостійним суб'єктом соціальної та історичної дії. Основною ознакою соціальної спільноти є спільна участь членів спільноти у певних соціальних процесах, які їх об’єднують.

Особливостями соціальних спільностей є:

• вони утворюються в процесі історичної необхідності;

• спільні інтереси переважної частини індивідів, що до неї входять;

• можливість організовувати соціальні інститути та соціальні системи;

• безпосередня близькість членів спільності, яка передбачає можливість безпосереднього їх контакту.

У сучасній соціології прийнято виділяти такі найважливіші види соціальних спільностей:

• етнічні — спільності, що ґрунтуються на спорідненості в мові, культурі, звичаях, традиціях, психологічних особливостях своїх членів (українці, французи, татари, цигани);

• демографічні - відрізняються за статтю, віком, расою, місцем народження (жінки, чоловіки, молодь);

• професійні — характеризуються за приналежністю індивідів, що їх складають до тієї чи іншої професії (юристи, будівельники, педагоги);

• територіальні — ті, що визначаються за територією проживання своїх членів (міські і сільські жителі);

• спільності, що відрізняються за соціальним статусом — (одружені, безробітні, громадяни України);

• малі соціальні групи — (сім'я, виробничі колективи, друзі).

При здійсненні класифікації спільнот необхідно врахувати, що соціальні спільноти можуть виникати спонтанно (мимовільно) чи інституціоналізовано (організовано), бути формальними чи неформальними. Індивід одночасно є членом кількох спільнот, а тому їх класифікація водночас є досить важливою і певною мірою умовною.

Малі групи — це добре знайомі між собою люди, які об'єднані спільними цілями, інтересами і постійно взаємодіють між собою (сім'я, студентська група, виробнича бригада, компанія друзів). Таким чином, у малій групі існує постійно діюча система прямого й зворотного зв'язку між усіма її членами.

Серед малих груп вирізняють:

Первинні групи — це малі групи, що утворюються з таких причин: шлюбно-сімейні зв'язки, симпатія, емоційна прив'язаність тощо.

Американський соціолог Едвард Шіллз (нар. 1911 р.) виділяє три типи малих первинних груп:

"Початкові групи", які мають міцні, багаторічні зв'язки і традиції. До цих груп індивід може належати незалежно від його бажань. Прикладом такої групи є сім'я.

"Особистісні групи" — групи друзів. Підставою для формування таких груп є взаємна симпатія.

"Ідеологічні групи", які об'єднують людей зі спільними цінностями.

Вторинні групи містять у собі деяку кількість первинних груп. Скажімо, академічна студентська група, спортивна команда чи відділення солдатів завжди внутрішньо розділені на менші групи осіб, контакти між якими є частішими, мають емоційніший характер.

 

 

26.Інституціоналізація як соціальний феномен.  Соціальні інститути: структура, функції, типологія.

     Специфічними утвореннями, що забезпечують відносну стійкість соціальних зв’язків і відносин у суспільстві є соціальні інститути як iсторично усталенi форми органiзацiї i засiб здiйснення спiльної дiяльностi людей. Процес нормативного та органiзацiйного зміцнення, упорядкування соцiальних зв’язкiв i вiдносин називається iнституцiоналiзацiєю.

     Процес інституціоналізації - утворення соціального інституту - передбачає кілька етапів.

Етапи інституціалізації

Виникнення потреби, задоволення якої вимагає сумісних організованих дій.

Формування спільних цілей.

Поява соціальних норм і правил під час стихійної взаємодії, яка здійснюється методом проб та помилок.

Поява процедур, пов'язаних із нормами і правилами.

Інституціоналізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття та практичне застосування.

Встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил, диференційованість їх застосування в окремих випадках.

Створення системи статусів і ролей, які охоплюють всіх без винятку членів інституту.

 

Кожен соціальний інститут має 5 груп спільних ознак (за С. Фроловим) : установки i взірці поведінки, культурнi символи, утилiтарнi культурнi риси, уснi та письмовi кодекси поведінки, ідеологія. Відповідно до тих завдань, які розв’язує соціальний інститут, всередині кожного соціального інституту відбувається розподіл соціальних ролей. Соціальні інститути виконують функції : закрiплення i вiдтворення суспiльних відносин, створення можливостей членам суспільства задовольнять різноманітні потреби, інтегративна, регулятивна, транслюючи, комунікативна.

Говорячи про структуру соціальних інститутів, їх типологію та ієрархію, необхідно звернути увагу, що підставі типології можуть бути найрізноманітніші залежно від цілей дослідження проблеми соціальних інститутів. Наприклад, від характеру виконуваних змістовних завдань соціальні інститути поділяються на : політичні, економічні, інститути культури і соціалізації, духовні.

Типологія

Формальний поділ:

1.   Формальні (президентство)

2.   Неформальні (ватажок у зграї хлопців)

За виконуваними завданнями:

1.   Економічні — виробництво та перерозподіл благ та послуг, організація та поділ праці тощо.

2.   Політичні — встановлення, виконання та підтримання влади.

3.   Культурно-виховні — створення, укріплення та розвиток культури.

4.   Суспільні (вузько-соціальні) — організовані добровільним об'єднанням.

5.   Релігійні — регулювання стосунків людини та трансцендентних сил.

6.   Стратифікаційні — визначають розміщення позицій та ресурсів.

7.   Родинні — пов'язані зі шлюбом, сім'єю, соціалізацією молоді.

 

 

27. Соціальна структура суспільства, її  основні елементи та види.

Поняття "соціальна структура" використовують у широкому та вузькому смислах. У широкому розумінні соціальна структура – це будова суспільства взагалі, сукупність відносно сталих, упорядкованих зв’язків між різними суспільними сферами та елементами соціальної системи. У вузькому розумінні соціальна структура характеризує соціально-групову будову суспільства і визначається як сукупність взаємопов’язаних між собою й упорядкованих одна відносно одної сталих соціальних спільнот, соціальних груп і класів, певний порядок їх взаємозв’язку і взаємодії.

Залежно від типу взаємодіючих елементів у межах соціальної структури розрізняють три рівні структурної організації : мікроструктура, що охоплює стійкі зв’язки і відносини між окремими індивідами в малих групах (сім’я, шкільний клас, взвод, виробнича бригада тощо); мезоструктура, яка фіксує стійкі зв’язки і відносини між середніми групами, до них належать так звані вторинні колективи (колективи фірм, підприємств, банків тощо); макроструктура, що утворює стійкі зв’язки і відносини між великими соціальними групами суспільства : націями, соціальними класами і верствами тощо. Залежно від типу соціальних спільнот й характеру відносин між ними виділяють такі види соціальної структури, як соціально-демографічна, соціально-етнічна, соціально-класова, соціально-професійна, соціально-корпоративна, соціально-освітня та соціально-територіальна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

28. Соціальна стратифікація: поняття та види.  Середній клас: ознаки, функції. Соціально-стратифікаційні процеси в сучасному українському суспільстві.

Розглядаючи теоретичні концепції соціальної стратифікації, слід звернутися до праць П. Сорокіна з проблем соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Введене ним у науковий обіг поняття соціального простору, справило значний вплив на розвиток методологічних засад вивчення цієї проблеми.

Соціальна стратифікація – це поняття, яке означає, по-перше, структуровану нерівність між різними соціальними спільнотами, верствами і групами людей; по-друге, систему ознак соціального розшарування, нерівності.

Конкретні форми соціальної стратифікації багатогранні та різноманітні. Основні з них такі : політична (влада), економічна (прибуток) і професійна (престиж).

Характеризуючи професійну стратифікацію, доцільно звернутися до поняття соціальної кар’єри як чинника досягнення високого професійного статусу для конкретної людини. Слід зазначити, що проблема соціальної кар’єри має велике значення в умовах формування ринку праці. Сьогодні ми говоримо про неї як про позитивний чинник, законному намаганні людини до професійного зростання й економічного добробуту

КЛАС СЕРЕДНІЙ — основна частина соціальної струк-тури суспільства з розвинутою ринковою економікою. Сере-дній клас складають дрібні та середні власники, фермери, мене-джери, державні службовці, вчені, лікарі, адвокати, тощо. Спільне, що їх об’єднує, — це саме проміжне становище між вищим та нижчим класами.

Наявність середнього класу визнається індикатором як рівня розвитку країни, так і її реальних перспектив.

Середній клас — неоднорідне утворення.У його структурі вирізняють три рівня (вищий, середній, ниж-чий «середній клас.

Основні критерії вирізнення середнього класу:

· економічна незалежність,

· професіоналізм,

· висока самооцінка, яка ґрунтується на усвідомленні представ-ником середнього класу своєї значимості в громадському житті1.

Узагальнено можна визначити кілька критеріїв виокремлен-ня «середнього класу». Зокрема,

· матеріальний (рівень прибутку, наявність рухомого та нерухомого майна);

· політичний статус (міра впливу на прийняття владних рішень різного рівня);

· потенціал соціальної мобільності;

· характеристики статусних аспектів способу життя (споживання, середовище проживання, дозвілля та ін.);

· характеристики соціального престижу

     Стратифікація  українського суспільства характеризується такими термінами: «поляризація» (зростаюча прірва між багатими і бідними) та «бразіліфікація» (особливий тип поляризації, що супроводжується вимиванням середнього класу при зростанні злиднів, безробіття, падіння рівня життя). Держава не заважає багатим збагачуватися. А бідним – бідніти.

 

 

 

 

 

 

 

29. Соціальна мобільність: сутність, типи і фактори.

Соціальна мобільність — перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.

Обставини, які зумовлюють соціальну мобільність

1.   Структурні зрушення в економіці.

2.   Зміни характеру і змісту розподілу суспільної праці.

3.   Послаблене закріплення працівників за соціальними і економічно-нерівноцінними видами діяльності.

Шляхи соціальної мобільності

Економічний.Політичний.Військовий.Церковний.Шлюбний. Наприклад, жінка стала імператрицею через те, що вийшла заміж за імператора.Наука і мистецтво.

Види соціальної мобільності

Існують два основних види соціальної мобільності — міжгенераційна і внутрішньогенераційна, і два основних типи — вертикальна і горизонтальна.

Під вертикальною мобільністю розуміють ті відносини, що виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального прошарку в інший. В залежності від напряму переміщення вирізняють висхідну мобільність(соціальний підйом, рух вгору) і низхідну мобільність(соціальний спуск, рух вниз). Як правило, висхідна мобільність — явище добровільне, а низхідна — вимушене.

Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи в іншу, яка розміщена на тому ж рівні. Різновидом горизонтальної мобільності є географічна мобільність, що полягає не в зміні статусу або групи, а переміщення з одного місця в інше, зберігаючи при цьому попередній статус.

Класифікація може бути проведена і за іншими критеріями. Так, наприклад, розрізняють індивідуальну мобільність(переміщення індивіда відбуваються незалежно від інших) та групову мобільність(переміщення виникають колективно).

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) — це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) — це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьківМасштаб міжгенераційної мобільності свідчить про те, наскільки в тому чи іншому суспільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого. Якщо міжгенераційна мобільність невелика, то це свідчить про укоріненість нерівності в даному суспільстві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

30. Соціальна маргінальність: поняття, типологія.  Маргінальність в Україні.

    Характеризуючи маргінальність як соціальне явище, слід зазначити, що існують три традиції у поясненні цього феномена : культурна маргінальність – внаслідок взаємодії двох і більше ціннісно-нормативних систем культури, котрі нерідко конфліктують між собою, в індивіда виникає неадаптованість, невизначеність статусу та ролі, двозначність ситуації; маргінальність соціальної ролі – виникає у випадку невдалої спроби входження до позитивної референтної групи, або членство в групах, зумовлених як маргінальні (деякі професійні групи, наприклад, цілителі) чи перебування в ролі, що перебуває між двома суміжними ролями, а також соціальні групи, що функціонують за межами соціальної організації (наприклад, безхатченки, цигани та ін.); структурна маргінальність – соціальні групи, які втратили свої права та можливість їх реалізації чи перебувають у дещо гірших умовах внаслідок політичної, економічної та соціальної нерівності.

     В основі природи маргінальної людини – почуття моральної дихотомії, перебування "в двох світах" одночасно, роздвоєння і конфліктність, коли старі звички відкинуті, а нові – ще не сформовані. Маргінал, як правило, набуває комплексу негативних психологічних ознак : серйозні сумніви у власній цінності, невизначеність зв’язків із друзями, острах бути ізольованим, хвороблива сором’язливість, самітність і надмірна мрійливість, гіпертрофоване занепокоєння щодо власного майбутнього, уникнення будь-якого ризикованого вчинку, нездатність насолоджуватися і впевненість у несправедливому ставленні оточуючих. Нерідко внутрішній конфлікт, моральна і психологічна криза, втрата соціальних орієнтирів завершуються трагічно.

    Особливу увагу слід звернути на проблему маргінальності в сучасному українському суспільстві, суспільні трансформації в якому сприяли виникненню соціально-політичних та економічних відносин якісно нового типу. Перехідне українське суспільство характеризується динамічністю, несформованістю соціальної структури, яка відрізняється від структури розвинених країн. Незавершеність трансформаційних процесів зумовлює поширення невизначеності власної соціальної позиції, неадаптованість, низькі показники соціального самопочуття. Трансформація зачепила не лише фундаментальні основи політичної й економічної сфери, а й вплинула на ціннісно-нормативну сферу. В оцінках науковців та політиків сучасне українське суспільство нерідко заслуговує на епітет маргінальне.

 

 

31. Поняття, структура і функції культури. Форми культури. Культурні універсалії. Типи культур. Субкультура. Молодіжна субкультура.

 Поняття культури є надзвичайно широким, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. За свідченням німецького лінгвіста І.Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст.  В соціології культуру визначають як освоєння, гуманізація людиною природи, вдосконалення всього того, що людина вважає природно даним, того, що стихійно виникло в природі, суспільстві, особі; все, створене руками і розумом людини. Культура розглядається в соціології як складне динамічне утворення, що має соціальну природу і знаходить вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження і розповсюдження матеріальних предметів і духовних феноменів. Типи та форми культури. Основними типами культури є: загальнолюдська культура (у сенсі культури, створеної людством протягом всієї історії його існування); суперкультура (у значенні культури, створеної конкретним суспільством, яка передається з покоління в покоління); субкультура (в розумінні культури як сукупності переконань, цінностей, норм" зразків поведінки, характерних для певної соціальної спільноти; приклад: національні, професійні субкультури); контркультура (у сенсі культурної моделі певної групи, яка протистоїть або знаходиться в конфронтації до панівної су пер культури. Смелзер наводить приклад відомої контркультури в західному суспільстві — богеми, а в ній — стиль життя і поведінки хіпі. Для їх культури характерним є прагнення до самовияву, бажання жити сьогоднішнім днем, вимога цілковитої свободи, любов до екзотики. Це входить у конфлікт з такими цінностями панівної західної культури, як самодисципліна і самообмеження і т. ін.); девіантна культура (як різновид субкультури; притаманна групам з соціально відхиленою поведінкою; приклад—стиль життя кримінальних угрупувань); особистісна культура (мається на увазі культура конкретного індивіда). Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна) та народна (фольклорна). Функції культури: пізнавальна (дослідження в галузі культури дають можливість адекватно судити про суспільство в цілому, його спільноти, групи, особистість зокрема); функція соціальної пам'яті або передавання соціальної спадщини; освітньо-виховна (саме культура робить людину людиною в процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання); регулятивна (цінності, ідеали, норми і зразки поведінки певної культури в ході соціалізації стають частиною самосвідомості особистості, формують і регулюють її поведінку); комунікативна (культура виступає засобом спілкування людей); інтегративна і дезінтегративна (з одного боку, культура здатна згуртувати людей, а з іншого—вона має властивість поділяти людей, протиставляти їх один одному, іншим спільнотам, оскільки вони належать до різних субкультур).

32. Особистість як суб’єкт і об’єкт суспільних відносин. Основні соціологічні концепції особистості їх характеристика. 

Соціологія особистості — це галузь соціології, яка вивчає особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв'язків особи і соціальних спільнот. Об'єктом даної галузі є соціальний суб'єкт, зокрема людина й особистість, а предметом — соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя. Особистість є об'єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін — філософії, психології, антропології, соціології та ін. Специфіка соціологічного підходу до особистості полягає в тому, що соціологія намагається дослідити людину як найважливіший елемент суспільного життя, виділити її соціальні характеристики, визначити весь спектр її взаємодії з суспільством, з соціальними спільнотами, з іншими індивідами. Особистість — це цілісна сукупність соціальних властивостей людини, що формуються та видозмінюються протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку та активної взаємодії з соціальним середовищем. Специфіка особистості визначається її соціальною якістю, тобто сукупністю взаємопов'язаних елементів, зумовлених типом соціальної взаємодії особистості з іншими людьми в конкретних історичних умовах. Ця сукупність складається з таких елементів як соціальний статус та соціальна роль.Таким чином соціологія особистості досліджує особистість у системі соціальних зв'язків. Останні є сукупністю факторів, які зумовлюють спільну діяльність людей у конкретних умовах заради досягнення конкретних цілей. Соціологічна теорія особистості (або соціологія особистості) складається з численних соціологічних концепцій та теоретичних моделей особистості, які у завершеному вигляді сформувалися в другій половині XIX — на початку XX ст. Зауважимо, що у вітчизняній соціологічній науці певний період предметом вивчення була лише марксистська соціологічна концепція. А праці таких відомих класиків соціологічної думки, як Т. Парсонс, Р. Лінтон, П. Сорокін, Е. Фромм та інших, були недоступні не лише широкому загалу, а й більшості вітчизняних учених-соціологів. Тому, на наш погляд, доцільно по черзі розглянути основні соціологічні концепції і теорії особистості. Марксистська теорія особистості. Основними принципами цієї теорії є встановлення залежності особистості від об´єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних та предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації, внаслідок чого найважливішого значення набуває соціальна типологія особистості, тобто виявлення її суттєвих рис, зумовлених способом її життєдіяльності. Поряд із марксистською, однією з перших соціологічних і соціально-психологічних концепцій особистості, що виходили не з внутрішніх характеристик людини, а з визнання вирішального значення взаємодії індивідів, була теорія ´´дзеркального "Я", що розроблена американським соціологом Ч. Кулі (1864-1929) і систематизована іншим американським соціологом Дж. Мідом (1863-1931). На думку Кулі, "дзеркальне "Я" — це відчуття особистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми. Воно синтезує в собі "уявлення інших людей про мене"; "уявлення про те, як інший оцінює мій образ"; "відчуття власного "Я". Для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжособистісного спілкування у малих групах, а також певна відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала соціальна група. Ряд соціологічних конструкцій особистості об´єднується навколо теорії ролей. Серед тих, хто так чи інакше причетний до розробки цієї теорії, відомі західні соціологи Р. Лінтон, Я. Морено, Дж. Мід, 3. Фрейд, Т. Пар-сонс. Особистість трактується цією теорією як "функція від тієї сукупності ролей, які виконує індивід у суспільстві". Отже, в процесі соціалізації особистість засвоює різні аспекти поведінки (ролі) людей у суспільстві і, таким чином, стає особистістю. Досить поширеною є думка про те, що особистість — це результат засвоєння людиною правил життя і поведінки в суспільстві. її найпослідовніше викладено в необіхевіористській концепції, що розглядає особистість як просту сукупність соціально прийнятних відповідей на сукупність соціальних стимулів. У теоріях соціальної установки особистість розглядається як результат соціальних установок. Засвоюючи їх, людина виробляє в собі установку на те, щоб бути особистістю. У зарубіжній соціології термін соціальна установка вперше був ужитий американським соціологом Вільямом Томасом (1863-1947) і польським соціологом Флоріаном Знанецьким (1882— 1953) у їх спільній праці "Польський селянин у Європі й Америці". Під соціальною установкою вони розуміли психологічне переживання індивідом цінності, значення, змісту соціального об´єкта, тобто стан свідомості індивіда стосовно певної цінності.  Ряд сучасних поглядів на особистість об´єднано під назвою "концепції соціального характеру". Ці концепції в основному сформувалися в ході полеміки з натуралістичними тлумаченнями характеру людини, запропонованими австрійським психологом і соціальним мислителем Зигмундом Фрейдом (1856-1939). Фрейд вважав, що поведінка людини є наслідком її природних сексуальних потягів. Полемізуючи з ним, Еріх Фромм показав, що основний підхід до вивчення людської особистості повинен ґрунтуватися на розумінні ставлення людини до світу, інших людей, природи і до самої себе. Значне місце серед соціологічних концепцій особистості належить теорії референтної групи. Термін "референтна група" ввів до наукового обігу американський соціальний психолог Г. Хаймен, який під референтною групою розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою власну поведінку (від сім´ї до цілого класу). Референтні групи поділяють на два типи: 1) компаративна, тобто та група, що являє собою стандарт, за яким індивід оцінює себе й інших; 2) нормативна, тобто реальний або уявний колектив, з яким індивід зіставляє свою поведінку і майбутнє. Завершити спробу далеко не повного викладу соціологічних концепцій особистості доцільно розглядом теорії інтегрального синтезу, над якою плідно працював російсько-американський соціолог П. Сорокін (1889-1968), найвидатніша постать на соціологічному небосхилі XX століття.

33. РОЛЬОВА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ. Соціальний статус і соціальні ролі особистості.

 Основні положення цієї теорії були сформульовані американськими соціологами Дж.Мідом і Р.Мінтоном, а також активно випрацьовулися Р.Мертоном і Т.Парсонсом і німецьким соціологом Р.Дарендорфом. В чому ж полягають осоновні положення цієї теорії? Рольова теорія особистості описує її соціальну поведінку двома основними поняттями: "соціальний статус” і "соціальна роль”. Кожна людина в соціальній системі займає декілька позицій. Кожна з цих позицій передбачає відповідні права і обов’язки і називається СТАТУСОМ. Людина може мати декілька статусів. Але частіше всього тільки один статус визначає положення людини в суспільстві. Цей статус називається головним, або інтегральним. Часто буває, що головний або інтегральний статус обумовлений посадою людини (наприклад, директор підприємства, професор тощо). Соціальний статус визначається як в зовнішній поведінці і вигляді (одяг, жаргон і інших ознаках соціальної і професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях і т.п.). Соціологи відрізняють визначені та набуті статуси. Визначений статус – це нав’язаний суспільством статус, незалежно від зусиль і заслуг індивіда. Набутий статус (досягнутий) визначається зусиллями самої людини (наприклад, письменник, генеральний секретар, директор).Природний статус особистості передбачає значні і відносно стійкі характеристики людини (чоловіки і жінки, дитина, юнак, зріла людини, пожилий чоловік тощо).Професійно-посадовий статус – це базисний статус особистості дорослої людини, частіше всього він є основою для інтегрального статусу. В ньому фіксується соціальне, економічне і виробничо- технічне становище (банкір, інженер, адвокат тощо). Сукупність вимог, що виставляються індивіду суспільством, створюють зміст соціальної ролі. СОЦІАЛЬНА РОЛЬ – це сукупність дій, що повинна виконувати людина, яка займає даний статус в соціальній системі. Кожний статус, як правило, включає ряд ролей. Сукупність ролей, що витікають з даного статусу називають рольовим набором. Марксистська соціологія якісно відрізняє інституціалізовані і конвенціальні (за походженням) ролі. Перші є провідними, так як витікають із соціальної структури суспільства, а другі виникають відносно довільно в групових взаємодіях і передбачають суб’єктивний відтінок. Одна з перших спроб систематизації ролей була започаткована Т.Парсонсом. Він рахував, що люба роль описується 5 основними характеристиками:1) емоційною – одні ролі потребують емоційної стриманості, інші- розкутості; 2) способом отримання – одні диктуються, інші завойовуються; 3) масштабом – частина ролей сформульована і суворо лімітована, інша – розмита; 4) формалізацією – дія в суворо установлених правилах або довільно; 5) мотивацією – на особистий прибуток, чи на загальне благо.Соціальну роль слід розглядати в двох аспектах: а) рольового очікування; б) рольового виконання.

34. Рольовий конфлікт і рольова напруга.

Як відомо, кожен індивід здійснює багато різних ролей (протягом дня він може бути покупцем, пішоходом, потерпілим). Це звичайне явище для сучасного суспільства. Кожна конкретна людина має свій специфічний «рольовий набір», за визначенням Р. Мертона. Люди прагнуть досягти високого статусу, проте, це їм не завжди вдається. У процесі реальної поведінки можуть виникнути труднощі не тільки щодо відповідності різним рольовим стандартам, але і в зв'язку з необхідністю відповідати суперечливим вимогам однієї і тієї ж ролі. Наприклад, індивід може бути жорстоким злочинцем і в той же час відданим і турботливим батьком. Підліток має справу, як правило, з протилежними очікуваннями батьків і своїх приятелів, однолітків. Ситуація, пов'язана з необхідністю задовольняти вимогам двох і більше ролей, на думку Р. Мертона, називається рольовим конфліктом. Конфлікт може мати місце і між різними аспектами однієї і тієї ж ролі. Якщо до неї спрямовані суперечливі очікування або вимоги різних учасників взаємодії, то подібна ситуація невідповідності визначається як рольова напруга.  Чимала частка відповідальності за створення передумов рольових напруг і конфліктів в молодіжному середовищі лежить, як видається, і на вітчизняних ЗМІ, нерідко поширюють рольові зразки неробства, агресивності, вседозволеності і аморальності поведінки. Самостійне досягнення молоддю соціально схвалюваних статусів в подібних соціальних умовах істотно ускладнено. Невміння в багатьох випадках подолати рольове напруга і вирішити конфліктні рольові ситуації соціально прийнятним шляхом, гідно самовиразитися штовхає багатьох молодих людей на шлях девіації: в пучину наркоманії, злочинності, проституції та алкоголізму. Невтішні підсумки подібного вибору тісно пов'язані і з проблемами соціалізації.

35. Соціалізація: сутність, фази, рівні, стадії, етапи. Агенти соціологізації . Десоціологізація та ресоціалізація. ОСОБЛИВОСТІ РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ.

Поняття "соціалізація" (від латинського воеіаіів - суспільний) виникає в американській та французькій соціології в кінці ХІХ ст. (Ф. Гіддінгс, Г. Тард).Вагомий внесок у розробку теорії соціалізації здійснив Т. Парсонс. Вчений розумів соціалізацію як процес інтеграції індивіда в соціальну систему шляхом інтернаціоналізації загальноприйнятих норм, "вбирання" в себе загальних цінностей.Соціалізація забезпечує потребу індив1іда слідувати загально-значущим нормам і стандартам поведінки. Вплив соціального середовища на становлення особистості становить суть проблеми соціалізації.Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, індивід стає особистістю. Соціальні якості особистості зумовлені соціальним середовищем, культурою, соціально-економічними умовами, в яких відбувається соціалізація. Стадії соціалізації. П. Бергер і Т. Лукман розрізняють два етапи соціалізації - первинний і вторинний. Первинна соціалізації відбувається в дитинстві. Цей процес має виражене емоційне забарвлення. Під час первинної соціалізації не виникає проблем з ідентифікацією, тому що немає вибору "значущих інших". Первинна соціалізація закінчується, коли в дитини формується поняття "узагальненого іншого".Вторинна соціалізація - входження людини в нові сектори суспільства, у якому живе. Вона може сама обирати об'єкт для ідентифікації, цей вибір більш раціональний2.Первинна соціалізація - (сфера міжособистісних відносин) превалює в першій половині життя. Агенти соціалізації - безпосереднє близьке оточення людини: сім'я, родичі, однолітки, учителі. Вторинна соціалізація - (сфера соціальних відносин). Превалює в другій половині життя. Агенти соціалізації - всі, що знаходяться за близьким оточенням людини: адміністрація, ВНЗ, ЗМІ, політичні партії...Г. Андрєєва розрізняють три етапи соціалізації: дотрудовий, трудовий та післятрудовий. Десоціалізація - процес руйнування або перебудови існуючої системи цінностей, відучення від старих цінностей, соціальних норм, ролей та правил поведінки. Ресоціалізація - наступний за десоціалізацією етап засвоєння нових цінностей, соціальних норм, ролей та правил поведінки. У суспільствах перехідного типу доволі часто доводиться зустрічатись із явищем ресоціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болючий для людини процес, прикладами якого можуть бути цілковита зміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування основ старого світогляду і усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив із традиційними культурними цінностями і прагнення бути "сучасним", граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль, і т.ін. Це радикальна зміна установок та моральних засад особистості.

36. Виховання як соціальний феномен: сутність, структура, функції.

Проблема виховання - одна із найдавніших і вічних соціальних проблем, бо саме воно є суттєвим компонентом культурного розвитку людини, суспільства. Загалом, виховання можна визначити як процес цілеспрямованого та планомірного впливу на людину з боку інших людей, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя, діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду. Виховний процес - всеосяжний і довготривалий. Кожна людина планомірно чи спонтанно бере участь у вихованні оточуючих її людей і водночас сама постійно зазнає впливу їхніх виховних зусиль. Виховання - один з об'єктів вивчення соціології, воно здійснюється з метою: забезпечити, гарантувати процес включення особи в суспільне життя, адже у суспільстві і через нього реалізується мета - формування особи. При цьому важливим є відбір таких засобів і методів, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу. Осмислення форм і змісту виховання є об'єктом таких досліджень, як педагогіка, психологія, філософія та багато інших суміжних дисциплін. Як соціальне явище, процес виховання дедалі частіше стає спеціальним об'єктом дослідження соціологічної науки. Соціологію цікавить соціальний аспект виховання, а саме: як завдяки вихованню людина включається в ті чи інші соціальні групи, займає певні позиції в структурі суспільства, освоює та виконує ті чи інші соціальні ролі та функції у суспільстві. Соціологію у вихованні цікавлять його соціальні характеристики, вплив на цей процес соціального середовища, соціальних інститутів і т. ін. Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного носія соціальності з певними світоглядними настановами та життєвими спрямуваннями в сукупності взаємовідносин зі складовими соціального середовища (індивіди, групи, інституції, норми, правила, дії тощо). У зв'язку з цим перед даною дисципліною постає завдання - визначити соціальну суть виховання в кількох проекціях.Сам термін соціологія виховання вказує на дві науки, що її формують: педагогіку – науку про виховання та навчання людини і соціологію - науку про суспільні явища, процеси, інституції, елементом яких є виховання. Ось чому процес виникнення та формування соціології виховання, соціологічних теорій, що торкаються процесу виховання, слід вбачати в історії розвитку педагогіки. Про взаємозв'язок виховання із соціальним середовищем, суспільним устроєм писали і Р. Оуен, Ш. Фур'є. Одним із засновників соціології виховання був і відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який у своїх працях вказував на практичну спрямованість виховання як форми перетворення суспільства, прагнення його змінити. У вихованні (соціалізації) людини беруть активну участь різноманітні соціальні інститути - починаючи від дитячих дошкільних закладів - до навчальних, трудових колективів залежно від того, де навчається, працює людина. Проте особливий вплив, уже з перших кроків дитини, справляє сім'я, де, власне, і починається її соціалізація, закладається основа моральності. Отже, виховання людини здійснюється в процесі її соціалізації, котра розпочинається і відбувається в соціальному мікросередовищі - в сім'ї, дошкільній дитячій установі, школі, студентському чи трудовому колективах. Складовими структури системи, які спрямовуються державно-суспільною системою виховання, є його різновиди, а саме: політичне, трудове, моральне, екологічне, релігійне, фізичне, інформаційно-пізнавальне та ін. У своїй сукупності, за ступенем впливу, вони формують індивідуальність, забезпечують соціальну потенційність людини.

 

37.       Соціальна девіація: сутність і типологія. Девіантна поведінка : поняття, види, причини і шляхи подолання. Молодіжна девіантність.

Девіації - це явища, що не укладаються в рамки норм; вчинки людини, які відповідають усталеним правилам (наприклад, наркоманія пияцтво). Поняття девіантності змінюється з часом (наприклад, ставлення до носіння брюк і короткої стрижки жінками, до кращим).Девіації присутні в кожній соціальній системі і можуть бути результатом будь-якого різкої зміни, наприклад економічної чи політичної кризи. Термін запропонований Е. Дюркгеімом і довго зв'язувався тільки з кримінальними явищами (злочинами).

Теорії походження девіації: 1) теорія аномії (Е. Дюркгейм) - девіація відбувається через відсутність норм; 2) теорія соціальної дезорганізації - девіація виникає, коли культурні цінності відсутні, ослаблені або стають суперечливими; 3) культурологічний підхід - девіації виникають через конфлікти між нормами субкультури і домінуючою культурою; 4) юридичний підхід - розробка радикальних або суперечать один одному законів і т. Д.Класифікація девіацій: адміністративні цивільні; • трудові; • міжнародні - війни, расова дискримінація, геноцид, міжнародний тероризм та ін .; • фінансові; • екстравертні - у зовнішньому середовищі, на роботі, з друзями і ін; • мінтравертні - пияцтво, алкоголізм та ін.

Типи девіантної поведінки: 1) конформізм - пристосуванство, сліпе слідування моді; 2) інновація - часті нововведення, введення в оборот нововведень; 3) ритуалізм - неприйняття цілей і визнання тільки коштів; 4) ретритизм - одночасне неприйняття засобів і цілей; 5) заколот - виступ проти чого-небудь у збройній формі.Девіації бувають індивідуальними і масовими На індивідуальному рівні розглядається конкретний вчинок певного людини; на масовому - система порушень соціальних норм, девіація як вид відхилення.

Девіація має цілий ряд соціальних наслідків, її можна розглядати водночас як функціональне і як дисфункціональне явище. Безумовно шкідливим у девіації є порушення важливих соціальних норм, що може призвести до розладу у соціальній системі, тобто зробити соціальне життя непередбачуваним, привести до конфлікту в групі або у суспільстві. Друга небезпека девіації полягає у тому, що на боротьбу з девіантними явищами відволікаються величезні матеріальні та людські ресурси, як, наприклад, на боротьбу із злочинністю, які можна було б спрямувати на досягнення позитивних, продуктивних цілей.Третя дисфункція девіації: вона підриває соціальну довіру - основу людських взаємин. Соціальні відносини формуються на принципах прийнятних соціальних норм поведінки: не порушувати угоду, не експлуатувати друзів, повертати борги, не вбивати. Девіація підриває цю довіру та генерує соціальну напруженість.Четверта дисфункція девіації полягає в тому, що коли не караються вияви девіації, то в людей зникає бажання і воля бути конформістами. Найважливішу функцію девіації визначив Е.Дюркгейм: існування девіації допомагає з'ясувати соціальні норми та визначити межу соціальної терпимості. Якби не було девіантів, невідомо б було, хто такі конформісти. Друга функція девіації доповнює першу. Колективно реагуючи на девіацію та девіантів, конформні члени суспільства підтверджують норми і цінності. Наслідком цього є групова солідарність. Отже, девіація виконує функцію інтеграції. Третя функція - девіація виступає клапаном безпеки для соціального незадоволення. Індивід радше буде порушувати правило, ніж атакувати самі норми. Користуючись послугами повій, наприклад, чоловік може знаходити сексуальне задоволення поза шлюбом, не піддаючи загрозі всю систему шлюбних стосунків. Якщо б не існувало проституції, позашлюбні стосунки найвірогідніше розглядалися б як загроза інституту шлюбу, а не просто емоційно засуджувалися. Отже, девіація функціонує в такий спосіб, щоб зняти напруженість у соціальних стосунках, упереджуючи надмірне нагромадження незадоволення.Четверта функція - девіація сигналізує про деякі дефекти у соціальній організації. У певних обставинах норми порушуються через інституалізовані відхилення. Занадто високий рівень алкоголізму в деяких соціальних групах, кількість прогульників в деяких школах -сигнал про те, що в таких групах або в таких школах щось негаразд. Нарешті, остання функція полягає в тому, що девіація, як правило, є джерелом соціальніх змін. Той, кого сьогодні вважають девіантом, завтра може бути конформістом. Будь-яка людина або група, яка намагається змінити існуючі норми, ризикує отримати ярлик "девіантної", але ці зміни можуть бути необхідними, і без людей, які готові взяти на себе відповідальність за ці зміни, їх здійснити неможливо. Як приклад , можна навести дисидентів, діяльність яких вважали девіантною за часів колишнього Радянського Союзу, а пізніше, в умовах демократизації, інакомислення стає нормою, необхідною умовою процесу прийняття рішень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

38.Соціальний контроль, його структура, функції, механізми і способи здійснення.

Соціальний контроль — це засоби переконання, навіювання, приписів та заборон; система примусу (аж до застосування фізичного насилля); система способів виразу визнання, відзначення, нагород, завдяки яким поведінка підгруп та індивідів приводиться у відповідність прийнятим зразкам, цінностям. Соціальні норми є обов’язковим елементом соціального контролю.Соціальні норми — це приписи, вимоги, побажання та очікування відповідної суспільно ухваленої поведінки.

 Сергій Фролов зазначав механізми здійснення соціального контролю.

Механізми соціального контролю: соціальний контроль через соціалізацію (через соціалізацію суспільство формує наші звички, бажання, полегшує прийняття рішень, створює бажання діяти так, як вимагає суспільство);соціальний контроль через груповий тиск (забезпечує мала соціальна група, в якій функціонує індивід); - СК через примус;Форми СК: звички, звичаї,норми, цінності, санкції.Вид Ск:1. Зовнішній контроль- сукупність інститутів, що тують дотримання загальних норм поведінкти: формальний(закони,статути, нструкції.),неформальний(гарансуд мз боку родичів, колег)2. Внутрішньогруповий

Існують три основні типи процесів соціального контролю:-процеси, які мотивують (стимулюють) індивідів до інтерналізації нормативних основ;-процеси, які організовують соціальний досвід індивідів;-процеси, які застосовують різні формальні та неформальні соціальні санкції.Механізм підтримки суспільного порядку — соціальний контроль, у т.ч. норми та санкції.

Соціальні норми поділяють на:

1) соціальні норми, що діють у малих (первинних) соціальних групах;2)соціальні норми, що діють у великих (вторинних) соціальних групах чи у суспільстві загалом.

До соціальних норм, які діють у межах вторинних соціальних груп, належать:

1)закони;2)етикет;3)традиції;4)звичаї.

Звичка — установлений спосіб поведінки в певних ситуаціях, що не зустрічає негативної реакції групи. Звички виникають на основі навичок, традицій, їх або поважають, або терплять. Порушення звички не викликає зазвичай негативних санкцій (звичка рано вставати, робити гімнастику). Звичка менш жорстко регламентується соціальним середовищем.

Звичай — установлений спосіб поведінки, з яким група позв’язує певні моральні оцінки й недотримання якого викликає негативні санкції. (Звичай вимагає допомагати безпомічному, поводитися стосовно високо статусних осіб відповідно до етикету...).

Санкції — це покарання та заохочення, що сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система винагород за виконання норм (тобто за конформізм), а також система покарань за відхилення від них.Санкціями називають не тільки покарання, але і заохочення, що сприяють дотриманню соціальних норм. Поряд із цінностями вони відповідальні за те, чому люди прагнуть виконувати норми. Норми захищені з двох боків — з боку цінностей і з боку санкцій. Соціальні санкції — розгалужена система винагород за виконання норм, тобто за конформізм, за згоду з ними, і покарань за відхилення від них, тобто за девіантність.

Розрізняють 4 типи санкцій: позитивні і негативні, форма-льні і неформальні.

Функції соціального контролю:

охоронна;стабілізуюча.регулююча

 

 

 

 

 

 

 

39. Соціальна сутність та функції праці. Особливості педагогічної праці.

СП- (соц..праці)- галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування,функціонування і розвитку соціальних утворень у сфері праці і пов’язані з ним явища і процеси.

ЇЇ суб’єктом може бути лише людина, а об’єктом є елементи навколишнього світу. Найважливішим видом соціальної діяльності визнається трудова. Пріоритетний статус праця отримує завдяки тому, що вона створює цінності і здатна задовольняти різноманітні потреби людей.

Соціальна сутність праці реалізується в сукупності її соціальних функцій.

1. Функція створення матеріальних і духовних благ, суспільного багатства. Полягає у створенні в результаті праці благ і можливостей для задоволення людських потреб.

2. Функція складати основу суспільства і суспільного ладу.

3. Функція міри розподілу суспільного багатства, міри споживання.

4.Формування особистості , формування ціннісних установок, мотиваційної сфери,життєвих орієнтирів.

Класифікація праці. Змістовність праці.

Зміст праці визначає професію і рівень кваліфікації працівників, а характер – ступінь її соціального розвитку і перетворення на нагальну потребу. Закон відповідності характеру і змісту праці, тобто міри поєднання її сутності та форми, є основним законом соціології праці.

 Взаємодія змісту і характеру праці виявляється в існуванні різних її видів, як фізична й розумова, творча і репродуктивна, проста і складна, кваліфікована і некваліфікована, виконавська й управлінська, самоорганізована і регламентована праця

Своєрідність педагогічної професії полягає і в тому, що вона за своєю природою має гуманістичний, колективний і творчий характер.

Гуманістичний характер педагогічної професії. У цілісному педагогічному процесі вчитель виконує дві функції - адаптивну і гуманістичну. Адаптивна функція пов'язана з підготовкою учня до певної соціальної ситуації, конкретних запитів суспільства, а гумані' стична - з розвитком особистості вихованця, його творчої індивідуальності.

У праці педагога завжди є гуманістичне, загальнолюдське начало, яке скеровує її не лише на знання, а й на особистість вихованця.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

40. Трудовий колектив як соціальна спільнота і соціальна організація. Основні типи і функції трудових колективів.

Трудовий колектив як об'єкт вивчення соціології праці розглядається цією наукою під різними кутами зору. Насамперед він вивчається як соціальна спільність, основний осередок суспільства, основна ланка його соціальної структури, соціальної організації, одна з найпоширеніших соціальних груп.

Суттєвою ознакою трудового колективу є його структурна оформленість. Найважливішими вважаються такі типи структур:

• функціональна — це зв'язки між людьми, групами щодо обміну діяльністю, зумовлені технологією виробництва, системою робочих місць, посадовими інструкціями працівників;

• професійно-кваліфікаційна структура — сукупність зв'язків між групами працівників, які розрізняються за ознаками професії і кваліфікації. Кожна професія має свій діапазон кваліфікаційних груп: некваліфікована, малокваліфікована, кваліфікована і висококваліфікована праця;

• соціальна структура — сукупність зв'язків між робітниками, інженерно-технічною інтелігенцією, службовцями і молодшим обслуговуючим персоналом. Відмінності між цими групами пов'язані зі змістом праці і роллю в організації та здійсненні процесу виробництва;

• соціально-демографічна — сукупність зв'язків, що ґрунтуються на статевовікових ознаках, родинному стані, рівні освіти;

• соціально-психологічна — структура міжособистісних відносин, цінностей, установок, мотивів трудової діяльності й позавиробничої поведінки.

 

До основних функцій трудового колективу належать:

• виробничо-економічна, яка полягає у створенні матеріальних і духовних благ, виробництві товарів, послуг та інших суспільно корисних цінностей;

• виховна функція полягає у формуванні в працівників високої відповідальності до праці, почуття колективізму і свідомого ставлення до підприємства, готовності виконувати норми трудової моралі;

• організаційно-управлінська функція припускає залучення трудящих до системи громадського самоврядування, прищеплювання навичок, досвіду та інтересу до оргаізаторської роботи;

• функція соціального контролю реалізується шляхом оцінки поведінки членів колективу, виходячи із соціальних норм, заохочення нормативної поведінки та покарання за проти нормативну

• функція задоволення потреб працівників як у виробничій, так і в позавиробничій сфері;

• функція створення умов для самореалізації і розвитку особистості працівників;

• функція здійснення і відтворення колективістського, демократичного способу життя.

 

Відповідно до першого критерію раніше виокремлювали тільки два типи трудових колективів:

• ті, що базуються на державній власності;

• ті, що базуються на колгоспно-кооперативній власності.

 

У ході економічної реформи до попереднього додалися нові типи:

• створені на колективній (викупленій у держави) власності;

• ті, що спираються на власність, орендовану у держави чи кооперативу;

• трудові колективи приватних підприємств.

■ За рівнем розвитку: колектив, що формується; сформований трудовий колектив; колектив, який перебуває на стадії реорганізації.

■ За розмірами: великий трудовий колектив (промислове об'єднання); середній колектив; невеликий колектив (до 100 осіб). (Середньостатистичний колектив у промисловості на початок 90-х років складався із 700-800 осіб.)

■ За організаційними зв'язками: основний колектив (об'єднує всіх працівників підприємства); вторинний, або проміжний, колектив (працівники цеху, відділу); первинний колектив (бригада).

Так, первинний трудовий колектив являє собою об'єднання людей, що спільно виконують загальне виробниче завдання в процесі безпосередніх особистих контактів.

Вторинний (проміжний) колектив (цеху, дільниці, підрозділу) містить кілька первинних колективів, які зв'язані між собою єдиним технологічним процесом (напрямом, сферою діяльності) і об'єднані єдиними органами управління.

Основний трудовий колектив (підприємства, об'єднання, установи) являє собою єдність первинних і проміжних колективів, пов'язаних спільністю стратегічних цілей і єдиним керівництвом.

■ За часом існування: довгостроковий колектив — більш як 10 років; тимчасовий із середньою тривалістю діяльності — від 1 року до 10 років; тимчасовий колектив — від 2 місяців до 1 року (колектив сезонних робітників). Часовий показник, що відбиває заздалегідь заданий термін їхнього існування, багато в чому визначає цілі й завдання трудового колективу, позначається на функціонуванні всіх типів структур і насамперед — на соціально-психологічній структурі.

■ За стабільністю складу: постійний; мішаний колектив (колектив вузу: викладацький склад — постійний, а студентський контингент — тимчасовий).

Кожен трудовий колектив, незалежно від його місця в класифікації, являє собою складну соціальну систему, у якій через функціональну взаємодію різних структур та окремих працівників реалізуються дві взаємозалежні підсистеми: соціальна організація і соціальна спільність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

41.Особистість в соціально-трудових процесах. Мотивація трудової діяльності.

 

Більшість соціально-трудових відносин виступає для людини у формі соціально-трудових процесів, у яких вона бере участь протягом трудового життя, починаючи зі свого першого робочого місця та участі в процесі виробничої адаптації.

Виробнича адаптація. У соціології праці останніми роками зростає увага до проблем адаптації людини у сфері праці, що є свідченням визнання тієї суттєвої ролі, яку відіграє процес адаптації в трудовій діяльності людини. Водночас розуміння сутності адаптації утруднене існуючими ще функціональними підходами до адаптації працівника з виокремленням лише деяких сторін його взаємодії з виробництвом.

Мотивація трудової поведінки полягає у формуванні в працівника внутрішніх спонукальних сил трудової діяльності шляхом впливу на потреби, інтереси, бажання, прагнення, цінності, ідеали і мотиви з метою досягти очікуваної трудової поведінки.

До структурних елементів процесу мотивації зазвичай відносять потреби, інтереси, бажання, прагнення, цінності, ціннісні орієнтації, ідеали і мотиви. Процес формування цих внутрішніх спонукальних сил трудової діяльності розуміють як мотивацію трудової поведінки.

Сутність мотиваційного процесу реалізується через притаманні йому функції:

пояснювально-обґрунтовну – аргументаційна доцільність поведінки суб’єкта;

регулятивну – блокування одних дій і дозвіл інших;

комунікаційну (пояснювальну) – прогнозування спілкування у сфері праці;

соціалізації – усвідомлення своєї соціальної ролі в мікро- і макро-середовищі, в трудовому колективі;

корекційну – уточнення старих і формування нових ідеалів, норм, ціннісних орієнтацій.

Стимулювання праці. Якщо розглянуті раніше проблеми мотивації пов’язані з формуванням таких внутрішніх спонукальних сил, як потреби, інтереси, цінності, ідеали, мотиви особистості, то стимулювання і соціальний контроль містить у собі зовнішні спонукання і елементи трудової ситуації. До них належать: умови, які безпосередньо визначають заробітну плату, організацію і зміст праці тощо в поєднанні з тими, що опосередковано впливають на працю, – житлово-побутові умо¬ви, місце проживання, культурно-оздоровча база та ін. Зрозуміло, що ступінь впливу цих елементів трудової ситуації багато в чому залежатиме від того, наскільки вони значущі для конкретної особистості. Для одних важливі можливості забезпечення житлом, для інших – наявність спортивно-оздоровчої бази, для третіх – творчий характер праці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

42. Етносоціальні спільноти людей, їх основні ознаки, умови формування та історичні форми розвитку. Соціально-етнічні процеси в сучасній Україні : стан та проблеми.

Соціально-етнічні спільноти посідають особливе місце серед соціальних спільнот людей, являючи собою найбільш сталі історично сформовані угруповання людей, взаємовідносини між якими виступають важливим фактором історичного розвитку людства.

До таких спільнот зазвичай зараховують етнос, плем’я, народність, націю.

Серед головних умов, які об’єднують людей у народ як цілісну соціальну спільноту, найчастіше називають єдність походження, місця проживання, господарсько-економічного життя, мови, культури. Однак історичні факти свідчать, що жодна   вказаних умов сама по собі не є обов’язковою. Історичний підхід дозволяє виділити два різних значення, що їх набуває поняття «етнос» у різних контекстах. По-перше, етнос як етногенетична спільнота (або просто етнічна), по-друге, етнос як етносоціальна спільнота.

Етногенетична спільнота — це соціальна група, членів якої об’єднує усвідомлення свого генетичного зв’язку з іншими пред-ставниками цієї групи (етнічна самосвідомість). Етнічна самосвідомість індивіда ґрунтується на його уявленні про своє похо-дження. Етнічна приналежність передається «у спадок» від предків до нащадків. У результаті створюється історична спадко-ємність, котра й визначає цілісність етносу. При цьому слід вра-ховувати, що «гени» самі по собі не формують етнічну самосві-домість. Тобто вона визначається не стільки біологічним, скільки соціально-психологічним фактором, тим, що індивід думає про своє походження. А це означає, що й етнічна спільність є понят-тям не стільки біологічним, скільки соціальним, або, точніше, біосоціальним.

Існує багато різноманітних видів етнічних спільностей: є невеликі етноси, що нараховують декілька сотень людей (наприклад, алеути, крізи, ліви), і дуже численні народи (найбі-льший — китайський).

Разом з тим в умовах соціально-економічної та політичної нестабільності, кризових явищ у різних сферах суспільного життя процеси консолідації народу України, національного відродження проходять досить складно, супроводжуються суперечностями, труднощами, що породжує певні проблеми, в тому числі і соціально-етнічного характеру. До них слід у першу чергу віднести суперечності між принципом рівності всіх націй і народностей та неоднаковими можливостями задоволення їхніх потреб; між утвердженням державної мови і конституційною рівністю всіх інших; між загальносуспільним патріотизмом і патріотизмом окремих етнічних груп тощо.

За етнічним складом населення Україна належить до поліетнічних країн. На її території проживають представники понад 130 національностей.

Хактерно, що корінне населення нашої країни диференційоване за ступенем етнічного розвитку. Так, більшість його самоідентифікується як українці, частина — як росіяни, а дехто усвідомлює себе русинами. Така неоднорідність підсилюється регіональною етнографічною специфікою (поліщуки, слобожанці, волиняни, галичани, буковинці, подоляни, гуцули, лемки, бойки та ін.). Звичайно, така диференціація вимагає формування виваженої державної національної політики, врахування та узгодження соціально-етнічних інтересів різних спільнот.

Для вирішення цих та інших проблем національного відродження України слід спиратися на соціологічний аналіз соціально-етнічних тенденцій, що впливають на процес державотворення та консолідації української нації.

Складність соціального управління процесом консолідації української нації полягає у переплетінні етнічних проблем із соціальними, політичними, регіонально-демографічними, що й надає їм особливої гостроти у період радикальних перетворень у суспільстві.

На соціологію етносу при цьому покладається функція соціологічного моніторингу стану і тенденцій соціально-етнічних відносин у країні та її регіонах, виявлення зон соціального напруження на етнічній основі, аналіз громадської думки щодо міжнаціональних відносин і проблем державотворення.

 

  1. Конфлікт як соціальне явище. Форми, способи і методи розв’язання соціальних конфліктів.
  2.  — це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб’єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють супе­речливість своїх інтересів.

Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлі­кту завжди є люди, або певні соціальні групи та спільноти. В свою чергу, соціальна природа конфлікту зумовлює включення його у ко­ло проблем, які становлять безпосередній інтерес для соціології та окреслюють її предмет.

Соціологія конфлікту — це галузь соціології, яка вивчає природу, механізми виникнення та розгортання, а також способи і попередження та розв’язання соціальних конфліктів.

У вивченні конфліктів соціологія зосереджує свою увагу на до­слідженні їх соціальної природи та структури, причин та умов ви­никнення, механізмів попередження та подолання конфліктів, можливостей їх прогнозування.

Існують різні крите­рії, за якими можна таку класифікацію здійснити:

· за сферами прояву конфлікти можуть бути економіч­ними, політичними, соціальними (у вузькому розумінні), етнічними, релігійними, побутовими, культурними тощо;

· за суб’єктами та рівнем організації суспільного життя розрізняють конфлікти між індивідами, соціальними група­ми, класами, державами;

· за зонами й сферами їх прояву — внутрішні та зовнішні;

· за рівнем гостроти суперечностей у протиборстві є ан­тагоністичні та неантагоністичні конфлікти;

· за часом конфлікти бувають короткочасними та довго­тривалими;

· за функціями виділяють конфлікти позитивні та нега­тивні; матеріальні та духовні; сигнальні, інформаційні, дифе­ренціюючі та динамізуючі.

До позитивних функцій конфліктів більшість соціологів відносить:

соціально-діагностичну

регулюючу

інтегративну—формуванню їх зацікавленості у співпраці, узгодженні та об’єднанні своїх зусиль;

інноваційну

комунікативну

соціально-психологічну

Водночас, конфлікти можуть нести і деструктивні тенденції, посилювати нестабільність соціальної системи, порушувати її нор­мальне функціонування. У такому випадку говорять про негативні функції конфліктів, до яких відносять:

дестабілізуючу— деструктивні конфлікти призводять до пору­шення соціальної рівноваги, громадського порядку.

надлишково-витратну

дезорганізуючу— конфлікти уповільнюють та ускладнюють про­цеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань.


Розв ‘язання конфлікту— це повне чи часткове усунення при­чин, що його породжують, або зміна цілей та поведінки учасни­ків конфлікту.

Метод уникнення конфліктудозволяє виграти час, мобілізу­вати ресурси, об’єктивно оцінити ситуацію, скорегувати свої цілі, однак не усуває причини, а, отже — і ймовірності виник­нення конфлікту у майбутньому.

Метод переговорів дозволяє уникнути насильницьких методів, зняти гостроту конфлікту, зрозуміти аргументацію опонен­та, об’єктивно оцінити реальне співвідношення сил та умови примирення. Переговори дозволяють розглянути альтернатив­ні ситуації, прийти до взаєморозуміння, відкрити шлях до співробітництва.

Метод використання посередництва.Практика доводить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б неможливою.

Метод третейського розгляду передбачає, що аналіз конфлік­ту здійснюється у чіткій відповідності нормам закону, у тому числі, й міжнародного права.

Використання зазначених методів, або їх поєднання дозволяє учасникам конфлікту успішно реалізувати ту чи іншу стратегію виходу з конфлікту.

 

  1. Соціально-демографічна структура суспільства. Демографічна ситуація і демографічна політика в сучасній Україні.

Соціально-демографічна підструктура є невід’ємним елементом, важливою складовою соціальної структури суспільства.

Відповідно до соціально-демографічної підструктури суспільство поділяється на певні соціальні групи, спільноти за такими критеріями: стать, вік , сімейний стан.

 У цьому розумінні важливого значення набувають такі категорії, як біологічні та соціальні ознаки статі. Біологічна стать у простому визначенні означає біологічні ( фізичні і генетичні) розбіжності між чоловіками і жінками. Те, що жінки здатні народжувати дітей, а чоловіки — ні, має велике значення для визначення місця і ролі жінок і чоловіків у суспільстві.Соціальна стать означає сукупність норм поведінки і позицій, які асоціюються з особами чоловічої і жіночої статі в будь-якому суспільстві. Прогресивною називають таку структуру, коли частка дітей більша за частку останньої групи. На жаль, в Україні можна відзначити протилежну тенденцію. Отже, об’єктом аналізу демографічної підструктури є кількість і якість населення, що виражається через чисельність і темпи зростання, чисельність і склад сімей, структуру населення за статтю, віком, станом здоров’я.

Демографічна політика — це частина політики народонаселення, яка включає економічні, соціальні та юридичні заходи, що впливають на демографічні процеси, і спрямована на досягнення у довгостроковій перспективі бажаного характеру процесів природного відновлення генерацій.

Демографічна ситуація характеризує відтворення населення за його основними структурними елементами у просторовій і часовій визначеності. Забезпечення умов розвитку народонаселення в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України розглядається як один з її пріоритетних національних інтересів. Для сучасної демографічної ситуації в Україні характерні:

Для сучасної демографічної ситуації в Україні характерні:

  • різке зменшення народжуваності, збільшення смертності і відсутність природного приросту;
  • постаріння населення, збільшення «навантаження» на працездатну його частину;
  • скорочення тривалості життя як чоловіків, так і жінок;
  • погіршення здоров’я нації;
  • інтенсифікація міграційних процесів, вплив яких на демографічні та соціально-економічні показники суперечливий і нерідко негативний.

Основним чинником, що обумовлює скорочення чисельності населення України, є режим його відтворення, який характеризується тенденціями зростання депопуляції (смертність перевищує народжуваність), що не забезпечує навіть простого заміщення поколінь.

 

 

45.Молодь як соціально-демографічна група. Загальні засади державної  молодіжної політики в Україні. Молодь і суспільство. Проблеми життєвого самовизначення молоді в сучасному українському суспільстві.

Молодь, її проблеми, як великої і специфічної соціально-демографічної групи, напрями соціалізації та процеси самореалізації у суспільстві вивчають різні науки та наукові дисципліни, тому найбільш об'ємний, узагальнювальний "портрет" молодої людини, молодої генерації (покоління), понад усе в конкретно-історичний час і в конкретному суспільстві, можна уявити лише на міждисциплінарному рівні, тобто з урахуванням даних багатьох наук.

Загальні засади державної молодіжної політики
1. Державна молодіжна політика в Україні є пріоритетним і  специфічним напрямом діяльності держави і здійснюється: в інтересах молодої людини, суспільства, держави; з урахуванням можливостей України, її економічного, соціального, історичного, культурного розвитку і світового досвіду державної підтримки молоді.

Ця Декларація є основою для подальшого розвитку державної  молодіжної політики, її правової бази, практичної діяльності органів державної влади і управління, яка спрямовується на 
сприяння повноцінного розвитку молодих громадян України.

Головним гарантом здійснення державної молодіжної політики є Україна як суверенна держава.

Головними завданнями державної молодіжної політики є:

вивчення становища молоді, створення необхідних умов для  зміцнення правових та матеріальних гарантій щодо здійснення прав і 
свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій для  повноцінного соціального становлення та розвитку молоді;

 

46. Сім’я як соціальний інститут та мала соціальна група. Функції сім’ї.

Соціологія сім’ї – це спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних культурних та соціально-економічних умовах.

Найважливішими об’єктами вивчення соціології сім’ї є шлюб і сім’я.

Шлюб –це соціальна форма відносин між чоловіком і жінкою, яка історично змінюється і через яку суспільство регулює сексуальні відносини та впорядковує подружні і батьківські права і обов’язки.

Сім’я– це соціальний інститут та мала соціальна група, члени якої пов’язані шлюбними або родинними відносинами + усиновлення, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, яка зумовлена необхідністю виховувати дітей.

Під структурою сім’ї розуміється сукупність відносин між її членами, включаючи, крім родинних, систему духовних, моральних відносин, у тому числі відносин влади, авторитету та ін.

Виділяють так звану авторитарну структуру і у зв’язку з цим авторитарні сім’ї, які характеризуються жорстким підкоренням дружини - чоловікові, а дітей - батькам. Демократичні сім’ї засновані на розподілі ролей згідно не з традиціями, а з особистісними якостями і здібностями подружжя, на рівній участі кожного з них у прийнятті рішень, добровільному розподілі обов’язків у вихованні дітей тощо.

Як основні соціологічні підходи до дослідження сім’ї виступають соціальний інститут і мала соціальна група. Ці підходи з’являються у специфічному баченні предмета дослідження і виборі понять.

Сім’ю як соціальний інститут аналізуємо тоді, коли особливо важливо з’ясувати, наскільки спосіб життя сім’ї, її функціонування в певних межах відповідають чи не відповідають тим чи іншим сучасним потребам суспільства. Модель соціального інституту дуже важлива для прогнозування майбутніх змін сім’ї.

При аналізі сім’ї як малої соціальної групи доцільно виділяти три основних типи характеристик:

• Характеристики групи в цілому: цілі та завдання сімейної групи, склад і структура сім’ї, соціально-демографічний склад сім’ї, групова згуртованість, групова діяльність і характер групової взаємодії сімейної групи, структура влади, комунікації в сім’ї тощо.

• Характеристики зв’язків і відносин сімейної групи з більш широкими суспільними системами в межах соціальної структури суспільства. Тут насамперед слід виділити функції сім’ї щодо суспільства.

• Цілі, завдання і функції стосовно до індивіда, групова регуляція поведінки та взаємодії індивідів у сім’ї, груповий контроль, групові санкції тощо,

Основні функції сучасної сім'ї

 

Репродуктивна: Біологічне відтворення суспільства, підтримка та збереження репродуктивного здоров'я

 

Виховна: Формування навичок суспільного життя. Соціалізація молодого покоління. Забезпечення культурної неперервності суспільства, передача новому поколінню суспільних норм та цінностей

 

Господарсько-побутова: Забезпечення фізичного здоров' я членів суспільства. Догляд за дітьми та створення необхідних умов їхнього розвитку

 

Економічна: Екон. підтримка неповнолітніх та непрацездатних членів суспільства. Створення можливості зайнятості членів суспільства через сімейну економічну діяльність

 

Соціально-статусна: Отримання та надання певного соціального статусу членам сім' ї.

Дозвіллєва: Організація раціонального дозвілля сім'ї та окремих її членів.

 

Рекреаційна:забезпечення психологічного здоров'я членів сім'ї. Психологічна терапія членів суспільства

 

Емоційна:  стабілізація членів суспільства

 

Існує кілька типології сім'ї, тому щотипологіїбазуються на різних критеріях (чисельність, функції, розподілвладитощо).

 

            Чисельність: повна - нуклеарна сім'я (спільно проживають батьки і діти); розширена сім'я- разом проживають кілька поколінь чи кілька сімей сестер і братів (нуклеарна та родичі); (або окрема - та велика)

            Форма шлюбу: моногамія- шлюб одного чоловіка з однією жінкою;  полігамія(полі - багато): o полігінія - шлюб одного чоловіка та кількох жінок (у Тибеті, на пд. Індії); поліандрія - шлюб однієї жінки та кількох чоловіків; груповий шлюб (кілька чоловіків та кілька жінок).

            Юридичне оформлення шлюбу:      громадянський- юридично не оформлений; офіційний- юридично засвідчений; фіктивний- юридично засвідчений, проте, реально не існуючий.

            Тип владних структур:патріархат- чоловік - голова сім' ї, він розподіляє матеріальні ресурси, приймає життєво важливі рішення щодо сім'ї та її членів (Таїланд, Японія, Індія, Бразилія); матріархат- дружина - голова сім'ї (жителі Тробріанських островів); егалітарна сім' я - влада розподіляється порівно між чоловіком та дружиною (найбільш поширена сьогодні).

 

За соціальним становищем: гомогенні- подружжя із однієї соціальної групи;гетерогенні- подружжя - представники різних соціальних груп (класів, рас, етносів...)

            Розподіл ролей у сім'ї:партнерська- члени сім' ї спільно вирішують усі проблеми; автономна- кожен приймає рішення самостійно, автономно.

Кількість дітей:бездітні;малодітні- однодітні; средньодітні(2 дитини);багатодітні(3 і більше дитини). Кількість дітей, як критерій типу сім'ї, з часом змінюється (раніше: 1-2-малодітна, 3-4-середньо, 5 і більше - багатодітна).

            Структура сім'ї:         повна- з неповнолітніми дітьми проживають рідні або нерідні батьки;неповна- це сім'я, де є лише один із батьків з дітьми (частіше - одинокі матері). зведена- сім' я, у якій у чоловіка чи дружини до вступу в шлюб були власні діти. Це можуть бути як вдова з дитиною, що вийшла заміж за неодруженого, так і шлюб, в якому об1идва партнери були в минулому одружені і мають дітей*

Юридичні засади, що регулюють відносини батьків та дітей:

o прийомна - сім'я з усиновленими дітьми (adoptive family);

 

o тимчасово прийомна сім'я - в ній певний період проживає дитина, що тимчасово позбавлена спілкування з власними батьками (foster family);

o опікунська сім'я (custodian family).

За зрілістю сім'ї розрізняють:

Сім'я молодіжна

Сім'я, яка тільки створилась.

Молода сім'я

Сучасні тенденції в розвитку сім’ї характеризуються певними особливостями. По-перше, шлюб стає рівноправним, добровільним, вільним від примусу, матеріальних розрахунків, втручання або тиску третіх осіб, союзом жінки і чоловіка. По-друге, спостерігається додержання принципу егалітарності на противагу патріархальності, який не обмежує права і гідність чоловіка та жінки, забезпечує кожному з них рівні можливості професійного та духовного зростання. По-третє, нині створюються реальні передумови для подолання суперечностей між коханням і обов’язком, індивідуальним і суспільним інтересом в інтимному житті людини. По-четверте, суспільна цінність сім’ї все більше визнається її роллю в примноженні і передаванні в спадковість приватної власності, організації виробництва, організації споживання і побуту тощо.

Кінець XX ст. і початок XXI ст. принесли у розвиток сім’ї радикальні зміни, які відбуваються в усьому світі. Це, зокрема:

– зменшення кількості розширених сімей;

– загальна тенденція вільно вибирати собі дружину чи чоловіка;

– зростання рівня сексуальної свободи, поширення дошлюбних статевих відносин;

– зростання економічної незалежності жінок та активне залучення їх до трудової діяльності;

– збільшення кількості неповних сімей і дітей, народжених поза шлюбом;

– збільшення кількості самотніх людей, які не одружуються;

– зменшення середньої тривалості шлюбу, в тому числі і за такої причини як відкладання часу вступу у шлюб;

– збільшення кількості розлучень.

Найскладнішою соціальною проблемою майже у всіх сучасних суспільствах є проблема розлучень. В Україні протягом року реєструється близько 500 тис., в тому числі повторних шлюбів і понад 200 тис. розлучень. Соціологи називають низку чинників того, чому розлучення стали таким звичайним явищем. Найчастіше причиною розлучення стає пияцтво, алкоголізм, які нерідко пов’язані з жорстоким ставленням до іншого члена подружжя і дітей.

 

  1. .Освіта як соціальний інститут. Зміст і функції освіти. Освіта в сучасному світі. Тенденції і проблеми модернізації вітчизняної освіти.

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей.

Система освіти — соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).
Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються неоднаково.

Cоціальна функція освіти — роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер. На її особливості впливають рівень розвитку і потреби суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти.

Функція професіоналізації. Вона є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти.

Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства.

Виховна функція системи освіти

Функція загальноосвітньої підготовки.

Зміни у сфері освіти нерозривно пов’язані з процесами, що відбуваються в соціально-політичному та економічному житті держави. Саме з цих позицій спробуємо виділити основні тенденції розвитку державної освітньої політики на сучасному етапі.

Сьогодні Україна шукає шляхи модернізації системи освіти та управління нею. Одним з напрямів реформування галузі, власне, і є децентралізація, тобто передача ряду функцій і повноважень від вищих органів управління до нижчих..

Дитиноцентризм – максимальне наближення навчання і виховання кожної дитини до її сутності, здібностей та особливостей.

Науково-інформаційні технології – вимоги часу, без урахування яких на національному рівні країна не може обрати правильний напрямок розвитку

Формування нової системи освіти, яка орієнтована на входження у світовий освітній простір, вимагає істотних змін у педагогічній теорії та практиці навчально-виховного процесу. Зокрема, переходу на технологічний рівень і всебічне розширення освітніх інновацій.

Крім того, сьогодні освітня політика України спрямована на світовий ринок і формується з урахуванням інтеграційних процесів, зокрема виступає одним із напрямків руху України до Європи, одночасно наближуючи освітню систему України до європейських освітніх систем. Тому формування освітньої політики вимагає й зосередження уваги на глобальних проблемах у цій галузі.

Аналізуючи процеси в освітній сфері, можна зазначити, що Україна не стоїть осторонь загальносвітових тенденцій, а, навпаки, формує свою освітню політику на тлі світових змін та впровадження нових стандартів, зокрема європейських. Сьогодні Україна стоїть на шляху впроваження власної політики та стратегії розвитку, які не від’ємно повязанні зі світовими тенденціями та визначають освіту як найбільш пріоритетну сферу життєдіяльності.

 

 

 

 

 

48. Громадська думка : поняття та функції. Об’єкт і суб’єкт громадської думки. Громадська думка у педагогічній сфері.

Громадська думка — специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.
Як соціальний феномен, громадська думка має такі сутнісні характеристики:

· вона є  інтегративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції;

· формується внаслідок висловлювання групи людей, яка характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю;

· постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій;

· її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість;

· може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці;

· часто є конфліктною.

З погляду характеру подібної взаємодії виділяються три основні, ключові функції громадської думки і життєдіяльності суспільства:

Оціночна функція. Важливість її полягає в тому, що діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку.

Критична функція. Полягає у відображенні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення.

Діагностична функція. Виявляється у розпізнаванні громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соціальних інституцій і владних структур.

Нормативна функція. Полягає у здатності громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню.

Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формуванні особистісних якостей індивідів.

Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття.

Консультативна функція. Реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем. При цьому передбачається, що влада справді потребує таких порад, зацікавлена в їх аналізі та реалізації.

Функція тиску на владу. Посідає проміжне місце між директивною і консультативною функціями. Суть її в тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень.

Директивна функція. Виявляє себе у виробленні громадськістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний, обов'язковий характер. Прикладом реалізації директивної функції є референдуми, вибори органів влади тощо.

 

 

49. Засоби масової інформації : поняття, структура, види та роль в сучасному суспільстві.

Засоби масової інформації — соціальні інститути (преса, радіо, телебачення, Інтернет, видавництва тощо), що забезпечують збирання, обробку та масове поширення інформації.

Науковцями запропоновано кілька класифікацій ЗМІ. Найбільш поширеною є традиційна, за якою виокремлюють чотири види самостійних ЗМІ: друковані, радіо, телебачення, мережні (або комп’ютерні). Більш традиційно друковані ЗМІ поділяються на газети та журнали.

Не меншою популярністю серед населення користується такий вид мас-медіа, як радіо.

Одним з найбільш популярних сьогодні видів ЗМІ, який виступає абсолютним лідером у структурі дозвілля дітей та молоді, є телебачення.

Найбільш молодим видом мас-медіа є мережа Інтернет, історія якої триває з 1958 р., коли у Сполучених Штатах Агенція перспективних дослідних проектів Міністерства оборони почала експерименти з об’єднаннякомп’ютерів за допомогою телефонних ліній.

Засоби масової інформації перебувають під контролем певних структур (як державних, так і недержавних). Через ЗМІ здійснюють, передусім, пропагандистський вплив. Але є й інший напрям їх використання – просвітницький вплив, хоча загальний обсяг повідомлень такого спрямування дещо менший.

Отже, засоби масової інформації активно беруть участь у формуванні громадської думки та подіях що супроводжують передвиборчий процес. Роль ЗМІ в сучасному демократичному процесі помітно зростає, і особливого значення набуває рівень їх політичної культури, що забезпечує зважений діалог різних політичних сил. Засоби масової інформації можуть стримувати політичну конфронтацію в суспільстві, переводячи її у площину діалогу з метою заміни небезпечного протистояння корисним для суспільства порозумінням та співробітництвом різних політичних сил.

Формуючи громадську думку,засоби масової інформації, з одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів,а зіншого – впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей. В Україні вони значно впливають на формування громадської думки населення.

Це можна пояснити звичкою людей довіряти засобам масової інформації, які є основним джерелом суспільно-важливого інформування.

Преса повинна зважено і критично оцінювати події. Держава в свою чергу повинна контролювати засоби масової інформації відповідно до Конституції та чинних законів, щ об нейтралізувати можливі прояви інформаційної шкоди для своїх громадян.

Найбільш відомий та простий засіб владного впливу й контролю над інформаційними процесами –цензура. Держава за допомогою спеціально призначених й відповідальних перед нею чиновників регулює зміст друкованих та інших інформаційних матеріалів. Результатом такого контролю нерідко є настільки значне втручання у діяльність засобів масової інформації що вона втрачає багато своїх функцій щодо відображення соціальної дійсності.

В цілому громадська думка формується під впливом усіх засобів масової інформації (радіо, преса, телебачення, Інтернет). Маючи на меті привернути увагу громадськості до актуальних проблем, ЗМІ намагаються повніше відтворити у своїх матеріалах такі елементи змісту, як значення розв'язання поставленої проблеми безпосередньо для індивіда, його сім'ї, колег тощо. Такого роду інформація є важливим каталізатором процесу формування громадської думки.

50.Сутність конкретно-соціологічних досліджень та етапи їх проведення. Види конкретно-соціологічних досліджень.

Під КСД зазвичай розуміють систему логічно послідовних методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур, підпорядкованих єдиній меті: отримати точні об'єктивні дані про соціальне явище чи процес, що вивчається. Розрізняють такі основні види конкретно-соціологічного дослідження: 1) за метою їх проведення: теоретичні, емпіричні; 2) за частотою проведення: разові, повторні (останнє може бути когортним, панельним і моніторинговим);

3) за глибиною вивчення проблеми: розвідувальні,описові,аналітичні; 4) за способом забезпечення репрезентативності: суцільне,локальне,вибіркове;

5) за масштабом проведення: міжнародне,загальнонаціональне,регіональне, галузеве. Монографічним є дослідження, спрямоване на вивчення певного соціального явища або процесу на одному об'єкті, який виступає представником цілого класу подібних об'єктів. При вибірковому дослідженні описується лише репрезентативна група.

Теоретичні дослідження спрямовані на глибоке узагальнення зібраного фактичного матеріалу та отримання на цій основі нового знання про об'єкт пізнання. Емпіричні дослідження спрямовані на розв'язання конкретної соціальної проблеми. Розвідувальне (або пілотажне, зондажне) дослідження — найпростіший вид соціологічного аналізу, який дозволяє розв'язувати обмежені завдання. По суті йде випробування інструментарію, тобто методичних документів: анкети, бланк-інтерв'ю, опитувального листа, карток спостереження, карток вивчення документів та ін. Найвагомішим видом соціологічного дослідження є аналітичне дослідження.

Описове дослідження — більш складний вид соціологічного аналізу. З його допомогою отримують емпіричну інформацію, яка дає відносно цілісне уявлення про соціальне явище, що вивчається.

Разове дослідження дає інформацію про стан об'єкта аналізу, про кількісні характеристики якогось явища або процесу в момент його вивчення. Таку інформацію називають статичною, оскільки віддзеркалює нібито моментальний "зріз" характеристик об'єкта і не дає відповіді на питання про тенденції його змін в часі. Повторне дослідження — це дослідження одного й того ж або різних контингентів, які проводяться декілька разів, через певні проміжки часу, в однакових або відмінних соціальних умовах. Головне в повторних дослідженнях — зіставленість досліджень. Повторні дослідження також діляться на: когортні, панельні і лонгітюдні. Об'єктом когортного дослідження с певна вікова група (когорта), яка залишається постійною в часі повторних досліджень. За умов панельного дослідження обстежуються одні й ті ж люди через однакові часові інтервали (через певну кількість років, за умов здійснення якогось соціального заходу тощо). Лонгітюдним називають дослідження, момент повторення якого визначається з врахуванням ґенези сукупності, що вивчається, тобто з досягненням цією сукупністю певної стадії свого розвитку.

Етапи конкретно-соціологічного дослідження

1. Розробка програми і робочого плану

Визначення предмета і задач дослідження, робочої гіпотези, методів дослідження, виконавців і строків

2. Підготовка до збору інформації

Розробка документів програмового збору інформації, пілотажне дослідження

3. Збір інформації

Спостереження, опитування, експеримент, вивчення документів

4. Обробка інформації

Перевірка, групування, зведення, обчислення відносних величин, побудова статистичних рядів, складання таблиць тощо

5. Оцінка результатів

Інтерпретація даних, формулювання висновків, оформлення звіту про дослідження, розробка пропозицій

6. Реалізація результатів дослідження

51. Програма конкретно-соціологічного дослідження : поняття, структура і функції.

Під програмою КСД розуміють документ, що вмішує методологічні та процедурні передумови наукового пошуку. В програмі КСД реалізується зв'язок між: соціологічними методами;

загально соціологічною теорією та соціальними фактами, що вивчаються; суб'єктом та об'єктом соціологічного пізнання;

структурними елементами, що складають програму;

дослідницькими групами та окремими виконавцями, що взаємодіють в процесі вивчення об'єкту;

дослідниками та практичними працівниками, що відпрацьовують рекомендації соціологів.

Програма КСД складається з двох частин (розділів): методологічної та процедурної. Методологічна частина починається з опису проблемної ситуації, де відбивається важливе завдання складання програми — визначення об'єкта та предмета дослідження. Потім формулюються цілі та завдання дослідження. Постановка завдань надає систематичності всьому дослідженню, дисциплінує дослідницький колектив. Цей етап дослідження неможливий без попереднього визначення та системного аналізу об'єкта. Окрім формулювання гіпотез програма включає вказівку способів їх підтвердження та перевірки. а тепер зупинимось більш детально на окремих структурних елементах.

Процедурна частина програми включає методику та техніку дослідження, тобто опис прийомів збору, обробки-та аналізу соціологічної інформації. Особливість соціологічних досліджень полягає в тому, що більшість висновків в них засновано на інформації, отриманій в результаті вибіркового обстеження. Це є можливим лише при дотриманні вимог репрезентативності. В програмі ці питання вирішуються шляхом визначення обсягу та характеру вибірки. Співвідношення вибіркової сукупності, яка є своєрідною моделлю об'єкта, з самим об'єктом (генеральною сукупністю) визначається в програмі з допомогою дослідно-статистичних та математично-статистичних методів. Поряд з програмою складається ще й робочий план дослідження.

56. Вибірка в соціологічному дослідженні : сутність, типи і поняття репрезентативності.

Вибірка— це сукупність елементів об’єкта соціологічного дослідження, що підлягає безпосередньому вивченню; сукупність способів, прийомів, процедур відбору елементів об’єкта, одиниць

спостереження й вивчення при масових соціологічних дослідженнях.

Безліч соціальних об’єктів, які є предметом вивчення в програмі соціологічного дослідження, утворюють генеральну сукупність.

Більшість соціологічних досліджень носять не суцільний, коли вивчаються всі елементи об’єкта, а вибірковий характер. При розгляді будь-якої схеми побудови вибірки повинні бути враховані два фактори: 1) наявність або відсутність ймовірного механізму відбору й 2) наявність або відсутність об’єктивності при відборі. Облік цих факторів дає такі основні види вибірки: випадкова, квазівипадкова, квотна, багатоступінчаста та ін.

Вибірка випадкова. Спосіб відбору, при якому кожний елемент генеральної сукупності має деяку, відмінну від нуля, імовірність бути відібраним.

Вибірка невипадкова. Виділяють два види невипадкового відбору: спрямований відбір (цілеспрямований, цільовий, вибір на розсуд) і-стихійний.

Вибірка квотна — мікромодель об’єкта соціологічного дослідження, сформована на основі статистичних відомостей (параметрів, квот) переважно про соціально-демографічні характеристики елементів генеральної сукупності.

Квотний метод вибірки передбачає попередню наявність статистичних відомостей щодо ряду істотних характеристик генеральної сукупності. Вибірка багатоступінчаста — вид вибірки, побудований із застосуванням процедури поетапного відбору об’єктів, до того ж сукупність об’єктів, відібраних на попередньому етапі (сходинці) стає вихідною для відбору на наступному.

Генеральна сукупність - це вся множина соціальних об'єктів, які підлягають вивченню. Інколи генеральну сукупність називають популяцією.

Репрезентативність (від фр. representant — представник) — здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності. Репрезентативність досягається за рахунок правильного формування вибірки, яка за принциповими для дослідження параметрами має відтворювати загальний об'єкт дослідження.

Вибірка не може абсолютно точно відтворювати генеральну сукупність, тому вона завжди матиме певні відхилення від неї. Помилка репрезентативності — відхилення вибіркової сукупності за певними характеристиками від генеральної сукупності. Чим більша величина відхилень, тим значніша помилка репрезентативності, тим нижча якість отриманих даних.

53. Гіпотези в соціологічному дослідженні : сутність, правила висування та перевірки.

Гіпотеза — це обгрунтоване припущення щодо пояснення будь-яких фактів, явищ, процесів, причин, чинників та тенденцій їх розвитку, яке потребує емпіричного підтвердження чи спростування.

Розробка гіпотез — центральний момент соціологічного дослідження. Вони можуть бути науковими, тобто грунтуватися на відомих теоріях, або так, що грунтуються на повсякденному життєвому досвіді і відіграють роль своєрідної підказки для формулювання справді наукових гіпотез.

Роль гіпотези в соціологічному дослідженні надзвичайно велика. По-перше, вона акумулює досвід науки, соціальної практики, самого дослідника, зокрема його інтуїцію, по-друге — конкретизує мету дослідження, є головним методичним інструментом, що організує весь процес дослідження, підпорядковуючи його внутрішній логіці. На перевірку гіпотези спрямоване все дослідження, в результаті чого вона або підтверджується і стає положенням, істинність якого вже доведено, або спростовується. Гіпотеза перевіряється фактами, виявленими у ході дослідження. При цьому невідповідність висунутої гіпотези фактам — це також науковий результат, який може мати не менше значення, ніж установлення відповідності.

До гіпотези ставляться такі вимоги:

· наукова обгрунтованість, тобто відсутність тверджень, які суперечили б уже доведеним положенням, фактам; адекватність досліджуваній проблемі;

· можливість емпіричної перевірки, тобто визначення за допомогою логічного аналізу відсутності внутрішньої суперечності.

Крім загальних передумов та вимог до формулювання гіпотез, у науці склалася стадіальна система їх побудови:

· перша стадія — збирання інформації з теми, що досліджується;

· друга стадія — формулювання власне гіпотези;

· третя стадія — класифікація (групування) гіпотез.

Робочі гіпотези можна класифікувати за різними ознаками. За функціональним змістом припущень щодо досліджуваного об’єкта гіпотези поділяють на:

· описові — це припущення щодо сутнісних якостей об’єктів (класифікаційні), характеру зв’язків між окремими елементами досліджуваного об’єкта (структурні), ступеня щільності зв’язків (функціональні).

· пояснювальні — це припущення щодо причинно-наслідкових залежностей у соціальних процесах та явищах, котрі вивчаються. Ці гіпотези найбільш складні й потребують експериментальної перевірки.

· прогнозні — це гіпотези, які містять не тільки припущення відносно фактичного стану предмета і опису причин такого стану, а й припущення, які розкривають тенденції та закономірності розвитку цього об’єкта.

54.Анкетування: різновиди, правила проведення. Соціологічна анкета: поняття, структура і вимоги до її розробки.

Анкета- це спеціально розроблений дослідниками (спеціалістами) опитувальний лист (картка) для отримання інформації шляхом опитування респондентів. Використовується при проведенні соціологічних, політичних, маркетингових досліджень для оцінки поточної ситуації (стану справ) або визначення перспектив (прогнозу) розвитку досліджуваних процесів. Спеціальний бланк (картка) для одержання інформації про певну особу — дату народження, адресу, освіту, професію, тощо.

Анкетування — процес збору первинних матеріалів у соціологічних, економічних, демографічних, маркетингових та інших дослідженнях. Анкетування організовується спеціальними службами, лабораторіями, науководослідними підрозділами.

Розрізняють легальне анкетування у вигляді інтерв'ю з опитуванням респондентів та анонімне (без зазначення особи опитуваного). Анкетування може проводиться за місцем проживання опитуваного (перепис населення), за місцем роботи, у місцях придбання товарів чи послуг, у транспорті, а також за допомогою поштового зв'язку.

Існує кілька класифікацій, по яких прийнято розподіляти проведення анкетування.

За кількістю респондентів

1. Індивідуальне анкетування – опитується одна людина.

2. Групове анкетування – опитуються кілька людей.

3. Аудиторне анкетування – різновид анкетування організована таким чином що, заповненням анкет займається група людей, зібраних в одному приміщенні відповідно до правил процедури проведення.

4. Масове анкетування – участь беруть від сотні до декількох тисяч чоловік.

За типом контактів з респондентами

1. Очне – опитування проводиться за участю дослідника-анкетера.

2. Заочне – інтерв'юер відсутня.

3. Розсилка анкет поштою.

4. Публікація анкет в пресі.

5. Інтернет анкетування.

6. Вручення та збір анкет за місцем проживання, роботи і т. д.

7. Онлайн-анкетування.

Даний метод має як позитивні, так і негативні сторони. До плюсів варто віднести швидкість отримання результатів і порівняно невеликі матеріальні витрати. Мінуси анкетування полягають в тому, що отримана інформація є дуже суб'єктивною і не вважається достовірною.

Перед проводять опитування спеціалістом спочатку стоїть завдання визначитися з метою анкети, яка формулюється індивідуально в кожному конкретному випадку.

1. Оцінка співробітниками компанії проведених інновацій в її управлінні.

2. Опитування працівників з приводу якогось конкретного питання, з метою подальшого коректування методів роботи керівництва.

3. Опитування людей з метою дізнатися їхнє ставлення до того чи іншого соціального явища і т.д.

Після того як мета анкетування визначена, складається сама анкета і визначається коло респондентів. Це можуть бути як співробітники компанії, так і перехожі на вулиці, люди похилого віку, молоді мами і т.д.

Особлива увага приділяється обсягом анкети. На думку фахівців в стандартній анкеті має бути не більше ніж 15 і не менше ніж 5 питань. На початок анкети необхідно виносити питання, які потребують особливих розумових зусиль. У середині анкети варто поставити найскладніші питання і врешті вони знову повинні змінитися на більш легкі.

В анкетах, як правило, зазначений підрозділ знаходиться в кінці і заповнюється особою, яка проводить анкетування. Тут зазначаються дата заповнення, населений пункт, в якому проводилось анкетування, якщо необхідно - конкретна установа або підрозділ (наприклад, група або факультет), номер анкети. Слід відмітити, що нумерація анкет повинна бути наскрізною.

Закриті запитання складаються із запитання та фіксованої кількості відповідей. Серед варіантів відповідей обов'язковою є нейтральна відповідь - "не знаю", "важко відповісти".

За змістом запитання поділяються на запитання про факти свідомості, про факти поведінки і про особистість респондента. За формою - закриті, відкриті і напівзакриті. В закритих запитаннях респонденту дають повний набір варіантів відповідей, пропонуючи вибір одного або декількох із них. Закриті запитання поділяють на альтернативні (коли необхідно вибирати тільки один варіант відповіді) і неальтернативні ("питання-меню", які допускають вибір декількох варіантів відповідей). Відкриті запитання не пропонують ніяких варіантів відповідей, і респондент може відповідати на власний розсуд. А напівзакриті в переліку запропонованих відповідей мають позиції "інше" або "що ще?".

За формою запитання бувають прямі і непрямі. Прямі дають змогу одержати пряму інформацію від респондента ("Чи задоволені Ви своєю роботою?").

Запитання анкети різняться також і за функціями. Основні запитання спрямовані на збір інформації про зміст досліджуваного явища. Неосновні спрямовані на з'ясування основного запитання (запитання-фільтри), перевірку щирості, правдивості відповідей респондента (контрольні запитання).

Суттєве значення має і зовнішній вигляд анкети: якість паперу, чіткий шрифт. Текст запитання і запропоновані варіанти відповідей доцільно друкувати різними шрифтами. Це стосується також нумерації запитань і відповідей, різних пояснень основних змістових запитань.Обсяг анкети має враховувати те, що час на її заповнення не повинен перевищувати 40-50 хвилин.

 

55. Інтерв’ювання : типи і специфіка використання в соціології.

 

Інтерв'ю - це метод здобуття соціологічної інформації, що полягає в безпосеред­ньому спілкуванні дослідника та респондента.

Виділяють такі різновиди інтерв'ю:

• фіксоване (стандартизоване) - різновид інтерв'ю, що суворо регламентований питальником;

• фокусоване — різновид інтерв'ю, при якому респондента заздалегідь знайомлять із проблематикою бесіди;

• вільне (нестандартизоване, неформалізоване) - різно­вид інтерв'ю, у якому тему визначено заздалегідь, а інтерв'юер має певну свободу при веденні бесіди.

• квазі-інтерв'ю у фокус-групах - ретельно спланована дискусія, націлена на збір думок респондентів за неформаль­них обставин.

Метод опитування не є найуніверсальнішим методом, його доцільно застосовувати, як вважають спеціалісти, у поєднанні з іншими методами - спостереженням, аналізом документів тощо.

Інтерв'ю в соціології

Одним із найбільш популярних методів отримання соціо­логічної інформації є інтерв'ю.

Інтерв'ю - це бесіда, вибудо­вана за певним планом через безпосередній контакт інтерв'­юера з респондентом з обов'язковою фіксацією відповідей.

Поділяються інтерв'ю і за процедурою проведенняПанельне інтерв'ю — багаторазове інтерв'ю одних і тих самих респондентів з одних і тих самих питань через певні проміжки часу. Групове інтерв'ю — запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне викликати дискусію в групі. Клінічне інтерв'ю — довготривала, глибока бесіда, мета якої одержати інформацію про внутрішні спонуки, мотиви, схильності респондентів. Фокусоване інтерв'ю — короткочасна бесіда, мета якої в отриманні інформації про конкретну проблему, процес чи явище, про реакції суб'єкта на задану дію.
За типом респондентів інтерв'ю бувають: а) з відповідальною особою; б) з експертом; в) з рядовим респондентом.

Головною фігурою інтерв'ю, його найактивнішим суб'єктом завжди є інтерв'юер. Достовірність і надійність одержаної інформації багато в чому залежать від Його особистості. Він повинен бути ерудованим, товариським, спостережливим, дисциплінованим, морально і фізично витривалим, добре знати тему і техніку ведення інтерв'ю.
Однією з основних умов, які впливають на достовірність і надійність інформації, є наявність якісного питальника і дотримання правил його застосування. Питальник—документ, у якому сформульовані й згруповані питання за темою, передбачено місце для записів відповідей на них.Нині додають до питальників так звані протоколи інтерв'юера, які містять основні відомості про процес інтерв'ю. На інтерв'ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його проведення. Практика свідчить, що респондент охоче згоджується на коротке інтерв'ю.
Основні особливості інтерв'ю як методу одержання первинної соціологічної інформації:
1. Допомагає одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів.
2. Дає змогу вести спостереження за психологічними реакціями респондентів.
3. Особистий контакт соціолога і респондента забезпечує більш серйозне ставлення респондента до опитування.
Специфічні труднощі, що виникають при використанні інтерв'ю як методу одержання первинної соціологічної інформації:
1. Пошук психологічного контакту з кожним респондентом.
2. Значні матеріальні й часові затрати.
3. Трудомісткість підготовки інтерв'юерів.
4. Вирішення проблеми анонімності.

 

 

56. Роль спостереження та експерименту в соціологічних дослідженнях.

 

Спостереження у соціології — реєстрація соціальних процесів, явищ або їх окремих елементів.

Спостереження у соціологічних дослідженнях мають низ­ку особливостейПерша з них стосується зв’язку спостерігача з об’єктом. Соціолог спостерігає соціальні процеси та ситуа­ції, суспільство, до яких він сам належить, з якими пов’яза­ний та від яких безпосередньо залежить.

Друга особливість полягає у тому, що спостерігач не може зовсім позбутися емоційності сприйняття соціальних явищ.

Третяособливість стосується складності повторного спос­тереження, тому що соціальні процеси повсякчас змінюють­ся і рідко бувають ідентичними. У зв’язку з цим спостережен­ня має бути дуже ретельним.

Головним об’єктом спостереження у соціології є поведін­ка окремих людей та соціальних груп, а також умови їх діяльності.

За ступенем формалізації спостереження поділяють на неструктуралізовані та структуралізовані.

Експеримент у соціологічних дослідженнях — це засіб от­римання інформації про кількісну та якісну зміну показників діяльності та поведінки соціального об’єкта внаслідок впливу на нього деяких чинників, що управляються та контролюють­ся (змінних).

Змінна, що управляється та контролюється дослідником, називається незалежною. Вона визначається як експеримен­тальний чинник (експериментальна змінна). Чинник, зміна якого визначається незалежною

Соціальний експеримент має дві функції: досягнення ефекту в практичній діяльності, тобто отримання певного ефекту управління соціальною системою, та перевірка науко­вої гіпотези.

За способом створення експериментальної ситуації роз­різняють експерименти реальні, тобто практичне освоєння дійсності у межах деякої матеріальної моделі, та уявні, тобто ті, які здійснюються у свідомості людини.

За часовим напрямом процесу експериментування бува­ють проективні, ретроспективні та експерименти, які оціню­ють стан процесу в даний момент часу.

За характером логічної структури доказу гіпотез розрізня­ють паралельні та послідовні експерименти. В паралельному експерименті висновки щодо ефективності новоутворення, що перевіряється, робляться за допомогою порівняння стану досліджуваного процесу в експериментальній та контрольній групах. В умовах послідовного експерименту аналізується ди­наміка стану об’єкта дослідження «до» та «після» введення в дію експериментального чинника.

 

57. Документи як джерело соціологічної інформації, їх класифікація. Методи аналізу документів. Контент-аналіз. Соціометричний метод у соціології.

 

Термін «документ» у соціології трактується як матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію про факти, події, явища об'єктивної дійсності та про діяльність людини і спеціально призначений для її передачі в часі і просторі.. Соціологічна інформація, яку містять документи, іноді дублює дані, одержані іншими методами (опитування, спостереження). Тоді вона стає засобом для перевірки і контролю їхдійності.Аналіз документів дає соціологу можливість побачити важливі сторони соціальної дійсності, допомагає виявити норми і цінності, притаманні суспільству, одержати відомості, необхідні для опису тих або інших соціальних структур і систем, простежити динаміку взаємодії між різними соціальними групами і окремими людьми.Щоб добре орієнтуватися в багатоманітності документів, перш за все необхідна їх класифікація, підвалиною якої слугує форма, в якій той або інший документ фіксує вміщену в ньому інформацію.Від форми, в якій зафіксована інформація, залежить цілі його використання і методи аналізу.

1. За формою фіксації інформації документи діляться на:

· письмові документи (в них відомості подаються у формі тексту);

· статистичні дані (цифрова форма викладу):

· іконографічна документація (кіно-відео-фотодокументація, картини);

· фонетичні документи (аудіозаписи).

Письмові документи — найпоширеніший вид документації. Джерелами цього типу документів для соціолога є: державні і центральні архіви, архіви організацій і установ, підприємств, фірм, архіви емпіричних даних в машинописній формі, в тому числі, INTERNET, наукові публікації, преса, особистісні документи (листи, автобіографії, мемуари, щоденники, промови тощо).Існують і інші способи класифікації документів. За статусом джерела документи ділять на офіційні і неофіційні. З точки зору спонтанності появи документи ділять на мимовільні (створені незалежно від дослідника); задані (створені спеціально на прохання дослідника). За ступенем опосередкованості виділяють первинні і вторинні документи — одні створені на основі безпосереднього досвіду автора, другі — на базі узагальнення первинних документів. За критерієм авторства документи класифікують на індивідуальні, створені одним автором, і колективні, створені декількома авторами, групою.В соціологічних дослідженнях найпоширенішими є традиційний (класичний) і формалізований (якісно-кількісний) метод аналізу документів. Саме під традиційним, класичним аналізом розуміється вся багатоманітність розумових операцій, спрямованих на інтеграцію відомостей, що містяться в документі з певної точки зору, застосованого дослідником в кожному конкретному випадку.

 Традиційний аналіз документів дає  можливість соціологу дати свою інтерпретацію змісту документа, проникнути в сутність явища, що вивчається, виявити логічні зв'язки і протиріччя між ними, оцінити ці явища і факти з певних дослідницьких позицій.

 Контент-аналіз, або науковий аналіз змісту тексту (документа), — це метод дослідження, який застосовується в різних гуманітарних дисциплінах. Але розвиток цього методу переважно пов'язаний з соціологічними дослідженнями ЗМІ. Суть цього методу зводиться до того, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості документа (наприклад, частота вживання певних термінів), які з необхідністю віддзеркалювали б певні суттєві сторони змісту.Для здійснення контент-аналізу соціологу треба мати такі документи:

таблицю контент-аналізу;

· інструкцію кодувальника;

· кодувальну картку.

Таблиця контент-аналізу містить список категорій і підкатегорій і присвоєні їм коди.Інструкція кодування містить опис одиниць аналізу і рахунку, в ній закладені правила кодування, обумовлюються можливі труднощі. Реєстрація одиниць аналізу здійснюється в спеціальних таблицях, кодувальник картках.

Соціометричний метод опитування — один із різновидів опитування, який використовують для вивчення внутрішньоколективних зв'язків шляхом виявлення стосунків між членами колективу. Цей метод застосовують для дослідження міжособистісних стосунків і міжгрупових відносин з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих соціальних груп, особливо неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію, яку іншим шляхом дістати майже неможливо.

У малій групі при соціометричному опитуванні кожному респондентові вручають соціометричну анкету (карточку) і список членів соціометричної групи. Прізвища членів групи кодують, наприклад, номером у списку групи. Соціометрична карточка, як і будь-яка соціологічна анкета, починається із звернення, в якому пояснюють мету опитування, викладають правила заповнення карточки, гарантують анонімність. У кінці після запитань дякують респонденту за співробітництво. У карточці повинно бути 7—8 критеріїв. Результати опитування заносять у соціоматрицю, яка компактно подає первинну інформацію і спрощує математичне опрацювання зібраних даних. Соціоматриця — це таблиця, у якій в рядках розміщують відповіді кожного із членів групи.

Суттєвим для соціометричного опитування є те, що вибір або відхилення однією людиною іншої здійснюється щодо певної змістовної діяльності. Конкретна ситуація, яка характеризується контактом осіб і представлена як основа вибору або відхилення, називається соціометричним критерієм.

Соціометричний критерій формулюється у вигляді запитання: "З ким із членів колективу (групи, бригади і т. д.) Ви б хотіли разом працювати, діяти?" Виходячи з цього, соціометричні критерії поділяються на виробничі, невиробничі, прогностичні.

Виробничі- дозволяють з'ясувати міжособистісні відносини на рівні виробничої (службової") діяльності.

Невиробничі - дозволяють з'ясувати відносини на рівні позавиробничої (позаслужбової) діяльності.

Гностичні - дозволяють з'ясувати структуру очікування відносин згідно з уявленнями людей.

Далі критерії розподіляються на позитивні та негативні - згідно з характером запитання: "З ким би хотіли співпрацювати...?", "З ким би не хотіли співпрацювати ....?"

Крім того, соціометричні критерії поділяються на два основних класи: комунікативні та гностичні.

Комунікативні використовуються для опису та заміру реальних або уявних відносин у групі, вияву того, як кожний член групи бачить своє безпосереднє оточення.

Гностичні - призначені для відображення уявлень людини про свою роль, позицію у групі і ставлення до нього.

соціометричні критерії поділяються на офіційні та неофіційні. Перші дозволяють зробити замір міжособистісних відносин на рівні формальної структури групи, виробничих відносин, суто службових обов'язків.

Ще один різновид соціометричних питань – критерії ранжирування. Наприклад: "Укажіть за порядком, з ким би Ви хотіли спільно..? В першу чергу.., в другу чергу.., в третю чергу... і т. п.".

 

58. Опрацювання та аналіз первинної соціологічної інформації.

 

Мета опрацювання й аналізу зібраної первинної соціологічної інформації полягає в кількісній оцінці впливу різних чинників на розвиток соціальних процесів у різни сферах суспільства. Опрацьована інформація може бути подана в таблицях, графіках, діаграмах, рисунках, схемах, які дають змогу інтерпретувати зібрані дані, аналізувати й виявляти певні залежності, робити висновки, розробляти рекомендації.

Соціологічне вимірювання — це процедура, за допомогою якої якісні ознаки соціального явища чи об’єкта, що вивчається, порівнюють з певним еталоном і отримують числовий вираз у певному масштабі.

Еталоном виміру є шкала, яку створює сам соціолог у процесі дослідження.

Шкала — це інструмент для виміру оцінок соціологічної інформації, що збирається в процесі аналізу документів, спостереження, опитування.

Шкалування як вимірювальна процедура здійснюється вже на початковому етапі дослідження під час розробки його інструментарію. Питання, поставлене в анкеті у закритій формі, — це не що інше, як шкала.

У процесі шкалування спочатку виявляють зовнішні ознаки досліджуваного явища (об’єкта), тобто ті властивості й характеристики, які підлягають спостереженню й вимірюванню.

Індикатор — (від лат. indicator — покажчик) — доступна для спостереження й вимірювання характеристика, її стан, зміна цього стану, ступінь цієї зміни об’єкта, що вивчається, позволяюча робити висновок щодо інших його характеристик, недоступних безпосередньому досліюдженню.

 

Для того щоб вибрати індикатор, слід попередньо здійснити інтерпретацію та операціоналізацію досліджуваного явища. Комбінація кількох індикаторів утворює індекс (від лат. index — показник) — інструмент класифікації, порівняння і вимірювання.

Мета опрацювання й аналізу зібраної первинної соціологічної інформації полягає в кількісній оцінці впливу різних чинників на розвиток соціальних процесів у різних сферах суспільства. Первинну соціологічну інформацію можна опрацьовувати вручну і за допомогою ЕОМ з використанням різних методів економіко-матема­тичної статистики: простих і комбінованих групувань, розрахунків середніх величин, регресивного, кореляційного і факторного аналізу. Опрацьовану інформацію може бути подано в таблицях, графіках, діаграмах, рисунках, схемах, які дають змогу інтерпретувати зібрані дані, аналізувати й виявляти певні залежності, робити висновки, розробляти рекомендації.

 

59. Практичні рекомендації, їх типи і шляхи реалізації.

 

Практичні рекомендації – це пропозиції прикладного характеру, які ґрунтуються на нових теоретичних або емпіричних знаннях, зміст яких спрямований на удосконалення функціонування процесів або діяльності людей.

 

Практичні рекомендації можуть бути у формі методик процесів та процедур, інструкцій організації та проведення операцій, процесів, діяльності.

 

Розроблені рекомендації повинні бути чітко сформульованими;

 

· відображати результативність запропонованих заходів, умови та способи їх практичного застосування у тій чи іншій формі.

 

· бути економічно обґрунтованими та мати практичне значення;

 

· мають бути перспективними та враховувати не лише умови, що існують, але й зміни, що мають відбутися надалі (принаймні найближчим часом).

 

Найбільш важливі результати наукового дослідження формулюються у вигляді висновків, які є найважливішими науковими та практичними результатами, одержаними у процесі наукового дослідження.

 

60. Звіт і його структура.

 

Звіт - повідомлення про виконання певної роботи (завдань, доручень за певний проміжок часу). це особливий вид соціологічного тексту, призначений, як правило, для замовника, який не є спеціалістом у галузі соціології. Головна мета звіту - не просто „звітувати" про те, як ви проводили дослідження і які результати отримали, а дати відповіді на ті питання, які були важливими для замовника.

Оскільки звіт призначений зазвичай для читача, який не є фахівцем у соціології, він має бути написаний простою і зрозумілою мовою, мати практичне спрямування. Якщо програма дослідження була зроблена чітко і послідовно, то й написання звіту не викликає особливих труднощів, оскільки структура звіту відповідатиме поставленим у програмі цілям і завданням.

Обсяг звіту може бути різним, зазвичай це залежить від масштабності замовлення та поставлених завдань. Проте у будь-якому разі він повинен включати такі складові:

1. Вступна частина - титульний лист, зміст із зазначенням сторінок, основні висновки (резюме) дослідження.

2. Основна частина:

Методологія дослідження - опис цілей та завдань, методології, методів та методик.

Виклад основних результатів.

Основні висновки дослідження та можливі рекомендації (які мають відповідати інформаційним запитам замовника).

3. Додатки - дані одномірного та (якщо потрібно) двомірного розподілу відповідей, список експертів (якщо вони були залучені до дослідження) та інші матеріали, що були наявні у дослідженні.

Змістовна частина звіту містить детальний виклад усіх результатів, що були отримали під час проведення дослідження. Важливим тут є чітка структура викладу та виділення дрібних, невеликих розділів та підрозділів, що забезпечить кращу читабельність тексту.

Особливу увагу при написанні звіту слід приділити оформленню таблиць.Соціологічні таблиці бувають одномірного и двомірного розподілу; дані подаються у відсотках чи у інших одиницях виміру (середнє - у балах, у гривнях, у роках тощо).

У соціології існують різні форми і методи використання та впровадження результатів соціологічних досліджень у практику. Однією з таких форм є захист результатів проведеного дослідження як перед керівними інстанціями, так і представниками певних груп (трудових колективів різних профілів, включаючи органи управління).

Другою поширеною формою впровадження результатів проведеного дослідження є публікації основних висновків і положень, пропозицій і рекомендацій у засобах масової інформації, періодичній пресі, бібліографічних виданнях, наукових збірниках, монографіях, колективних працях тощо. Третьою формою використання соціологічних даних є виступи соціологів по радіо й телебаченню.

Четвертою — їхня участь у розробці проектів документів і матеріалів для керівних установ, подання звітів про дослідження, довідок або доповідних записок у відповідні організації.

П'ятою формою використання результатів соціологічних досліджень є науково-практичні конференції, семінари, симпозіуми, круглі столи та інші заходи з актуальних проблем соціального розвитку суспільства.

Слід також зазначити, що результати соціологічних даних, отримані після проведення дослідження, опрацьовуються на ЕОМ та подаються, як правило, у вигляді наукових соціологічних звітів. За своєю структурою наукові соціологічні звіти мають відповідати загальній логіці наукового аналізу та охоплювати:

1) вступну частину з викладом найважливіших програмних положень.

До них належать мета, завдання дослідження, об'єкт та предмет аналізу, інтерпретація основних понять, основні й робочі гіпотези, характеристика вибіркової сукупності, тобто маси людей, охоплених опитуванням;

2) основну частину звіту, яку складають проблемні розділи, кількість яких, як правило, визначається кількістю висунутих гіпотез;

3) заключну частину звіту, яку складають головні висновки дослідження, а в разі потреби додаються також практичні рекомендації щодо вирішення існуючих проблем;

4) додатки до звіту, які містять, як правило, інструментарій дослідження (анкету, бланк-інтерв'ю тощо), за допомогою якого одержано емпіричну інформацію. Сюди включаються також таблиці і графіки, що не ввійшли до соціологічного звіту.

 

  1. Об’єкт, предмет і методи соціології.

Термін "соціологія" походить від лат. socitas - суспільство і грец. logos - вчення. Соціологія - наука, що вивчає суспільство, інтереси і потреби соціальних груп, які його складають. В науковий обіг термін "соціологія" був введений французьким філософом Огюстом Контом в 30-х рр. XIX ст.

 

Об'єкт дослідження соціології - сучасне суспільство і інформація про нього, отримана іншими науками. Предмет соціології - соціальний організм, що складається з соціальних спільнот, інститутів, колективів, груп, а також процесів взаємодії цих комплексів один з одним. Завдання соціології - у визначенні закономірностей функціонування і змін в соціальному організмі.

 

Методи соціології: 1) загальнонаукові методи дослідження; 2) специфічні методи дослідження властиві саме соціології.

 

Загально методи:

 

- аналіз і синтез;

 

- системний аналіз;

 

- метод типологізації і моделювання;

 

- дедукція і індукція;

 

- рух від конкретного до абстрактного;

 

- рух від абстрактного до конкретного.

 

Специфічні методи:

 

- соціологічне спостереження;

 

- соціологічний експеримент;

 

- опитувальні методи (анкетування, інтерв'ювання пресовий опитування, поштове опитування, телефонне опитування, телевізійний експрес-опитування).

  1. Структура соціологічного знання та характеристика його основних рівнів.

Соціологія – наука комплексна. Має трьохрівневу структуру:1 рівень – теоретична соціологія; 2 – спеціальні соціологічні теорії (соціологія середнього рівня); 3 – емпірічні соціологічні дослідження. Теоретична соціологія – це багатоманітні концепції, що розробляються з метою роз*яснення та інтерпретації загальгних аспектів соціального розвитку суспільства. Протягом історичного розвитку суспільства було вироблено багато різноманітних концепцій, що пояснювали специфіку закономірності розвитку людського суспільства. Ці концепції відбивали, з одного боку, вже досягнений рівень соціальних наук, з іншого боку – специфіку підходу тих чи інших вчених до пояснення тих чи інших явищ. Спеціальні соціологічні теорії – області соціологічного знання, котрі мають своїм предметом дослідження відносно самостійні і специфічні підсистеми суспільного цілого (етносоціологія, соціологія молоді, міста тощо), відносини і окремі сфери життєдіяльності (соціологія праці, побуту, соціальна психологія тощо), інститути (соціологія громадської думки, соціологія сім*ї, освіти тощо), процеси (соціологія організації, конфліктологія тощо) – тобто галузеві знання. Емпірічні соціологічні дослідження являють собою методи та технології збору соціальної інформації – встановлення та узагальнення соціальних фактів посередництвом прямої або непрямої реєстрації подій, характерних для вивчення соціальних явищ та процесів.

  1. Основні категорії соціології. Зміст поняття "соціальне".

Категорії соціології - це основні стрижеві поняття, які відображають, описують певні явища, процеси, аспекти Ц об'єкта соціології, тобто суспільства.Можна застосувати різноманітну типологію категорій соціології. Зокрема, використовуючи підхід О. Конта, усі категорії соціології можна поділити на:o категорії, що описують соціальну статику (соціальна структура, сім'я, соціальна група...);o категорії, що описують соціальну динаміку (соціальний прогрес, соціальний розвиток, соціальні зміни...).У соціології як основну категорію визначають поняття "соціальна система", "соціальна спільнота", але найчастіше - поняття "соціальне".За Максом Вебером, соціальне - це, так зване, очікування, тобто орієнтація на іншого, на відповідну реакцію.Соціальне - сукупність тих чи інших якостей і особливостей соціальних відносин, інтегрованаіндивідом чи спільнотами у процесі спільної діяльності (взаємодії) в конкретних умовах, яка виявляється в їх ставленні:- один до одного;- до свого місця у суспільстві;- до явищ і процесів суспільного життя.Соціальне найбільш широко проявляється у нашому ставленні один до одного, до місця, яке ми посідаємо в суспільстві, а також до тих явищ, які відбуваються в суспільстві. Соціальне проявляється скрізь, де дія однієї людини зіставляється з дією іншої.

  1. Роль соціології в суспільстві, її функції та завдання.

Роль соціології в суспільстві визначається її предметом, а реалізується функціями. Головною з функцій є теоретико-пізнавальна, яка полягає в тім, що соціологія разом з іншими науками бере активну участь у пізнанні об'єктивної реальності, допомагає з'ясовувати та формувати нові теоретичні та практичні знання про суспільство, в якому живе людина, про закономірності розвитку соціальних відносин у ньому. Соціологія молода й дуже динамічна наука. Вона все ще перебуває на стадії становлення, і в ній багато «білих плям»: тривають дискусії навіть навколо самого предмета вивчення, не розроблено теорії багатьох соціальних явищ, не повністю сформовано понятійний апарат тощо. Тому теоретико-пізнавальну функцію передовсім спрямовано на саморозвиток і саморефлексію науки, пізнання самої себе. Це, відповідно, стимулює діяльність і самих соціологів. Основним завданням соціології, пов'язаним з теоретико-пізнавальною функцією, є дослідження соціальних явищ і процесів. При цьому кожне явище, кожний процес слід розглядати в комплексі, у взаємозв'язку та взаємозалежності з іншими явищами і процесами. Найважливіші наукові результати соціологічних досліджень втілюються в різних звітах, інформаційних і аналітичних доповідях, монографіях, виступах провідних учених на шпальтах часописів, центральних газет, на телебаченні і радіо. Усе це є проявом описово-інформаційної функції соціології.

  1. Основні етапи розвитку соціологічного знання, їх загальна характеристика.

Соціологічна думка зародилася значно раніше того періоду, коли О. Конт запровадив до наукового вжитку поняття «соціологія». Та й сам він стверджував, що його вчення нерозривно пов'язане з попередніми дослідженнями суспільства і його елементів.У розвитку соціологічних знань окреслюється кілька етапів з яскраво вираженими особливостями.Протосоціологічний періодОхоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. Джерела історії соціологічних знань сягають сивої давнини, коли з'являються перші уявлення про світ і людину в ньому, суспільство, виникають ідеї і формуються теорії про суспільне життя, соціальні процеси, розвиток людської культури. З розвитком суспільства, еволюцією процесів самопізнання та осмислення людиною соціальних явищ і процесів зростає потреба у соціологічних знаннях. Поступово, збагачуючись історичним досвідом, стають складнішими і досконалішими погляди вчених, так само як ускладнюється і вдосконалюється сам процес пізнання та його об'єкт.У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва. Важливими є передісторія емпіричної соціології, особливості розвитку державознавства та політичної арифметики.Протосоціологічні теорії відіграли помітну роль у подальшому розвитку науки, впливаючи на формування не тільки класичних, але й сучасних поглядів на закономірності становлення та розвитку суспільства.

  1. Протосоціологія : поняття, ідеї і напрямки.

1. Стародавній світ (до V ст.);2. Середньовіччя (V ст. - сер. XVII ст.);3. Новий час (XVII - поч. XIX ст.).Стародавній світ (до V ст.)v Міф та епос - найдавніші форми відображення дійсності родового та ранньокласового суспільства.Міфологія та епос - позанаукові форми відображення дійсності, які не задовольняли вимоги нової системи організації суспільного життя - держави.Виникають елементи наукового знання: філософія, математика, емпіричні соціальні обслідування (згадка про перший перепис населення у стародавніх євреїв пов'язана з іменем Мойсея (ХІІ ст. до н.е.).Соціально-філософські проблеми суспільства і соціального пізнання (Демокріт, Платон, Аристотель).v не розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами (суспільство - об'єкт, а не суб'єкт);v розглядали суспільство у контексті загального цілого відповідно до моделей космічного цілого;v протиставлення чуттєвого досвіду раціональному, "розумному".Значення історичної науки o Саме в ній виникають і усвідомлюються важливіші принципи соціального пізнання (об'єкт - людина, суспільство). o На відміну від філософії, що розглядала буття в контексті всесвіту, логосу, історіографи мали конкретний об'єкт - суспільство, що сприяло розробці принципів і засобів пізнання соціальних явищ.

 


18.05.2017; 14:08
хиты: 269
рейтинг:0
Общественные науки
социология
политическая социология
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь