У трактуванні суспільно-політичної думки просвітників на Україні у XVIII ст. слід виходити з того, що просвітницька філософія відображала зрушення в суспільно-політичному та економічному житті в Росії загалом. Неабияку роль зіграло західноєвропейське та американське просвітництво. Проте внутрішні суспільно-політичні та економічні процеси були живильним ґрунтом, на якому виростало вітчизняне просвітництво, а тому створювалася своя політична думка для їх осмислення. У цих історичних умовах зростали антикріпосницькі та антисамодержавні ідеї, які становили суть соціально-політичної доктрини просвітництва. Активними творцями філософії просвітництва в Україні були Я. Козельський, С. Десницький, В. Каразін, П. Лодій та інші.
Перехід від феодального до буржуазного суспільства породжував потребу утвердження “юридичного світогляду”, тобто права, закону як юридичної гармонії громадянина, його прав та свобод, що відповідало вимогам, суті та проблемам буржуазного способу виробництва в цілому. В умовах України просвітники проголошували феодально-кріпосницькі засади несправедливими, такими, що суперечать нормам права. А щоб теоретично обгрунтувати юридичний світогляд та юридичний спосіб мислення, вони поставили у центр концепцію “природного права”.
Розвиваючи концепцію “природного права”, українські просвітники утверджували тезу, за якою вкладені природою у людину закони — “природні права” — є тією основою, від якої, за словами Я. Козельського, як від коріння гілки повинні виростати закони суспільства. За твердженням Я. Козельського, природно вкорінені і справедливі лише ті державні закони, які грунтуються на “природних правах” людини. З таких теоретичних позицій просвітники розглядали питання про суперечність між “природними правами” людини і системою феодального суспільства, що породжувала потребу реформування, а точніше, зміни, перебудови на засадах розуму або природи.
Важливе місце у просвітницькій ідеології посідала договірна теорія держави та суспільства(теорія суспільного договору), яка мала різне політичне та практичне значення в трактуванні різними суспільними силами існуючого державного ладу — російського самодержавства. Просвітники використовували цю теорію для критики феодалізму, а Катерина II — для оправдання феодально-кріпосницьких відносин.
Феодально-абсолютистська інтерпретація суспільного договору була крайнім продовженням властивого політичній думці XVII ст. розуміння його як теоретичного виправдання державної влади над людиною. Я. Козельський стверджував: ”Влада у суспільстві є не що інше, як право повеління над ним, яке грунтується на справедливому договорі”. У цьому трактуванні члени суспільства, за суспільним договором, не втрачають природних прав, бо, ставши у суспільстві громадянином, людина не перестає бути людиною і тим самим зберігає усі свої природні права як правову основу держави, суспільства в цілому. Народ і державна влада — рівноправні договірні сторони, а тому скасування договору й укладення нового цілком допустиме.
У руслі просвітницької інтерпретації суспільного договору Я. Козельський, В. Капніст, П. Лодій, В. Каразін, хоч і були радикальні, проте не вважали бажаним революційне перетворення суспільства, а прагнули йти шляхом реформ. Усе ж бо лихо походить від недостатнього розуміння основ людських відносин. А якщо розуміти та усвідомити їх, то можна здійснювати зміни в дусі справедливості. У процесі просвіти можуть відбутися зміни у свідомості дворянства, а це матиме вплив на самодержця, який буде змушений провести реформи. Освіта і моральний осуд громадською думкою деспотичних порядків — ось засоби боротьби за утвердження суспільного договору.
Просвітники зводили будівлю свого суспільного ідеалу на основі ідей свободи, рівності та власності. Свобода — це прагнення усіх поневолених у різні часи. Але просвітники практикували цю ідею крізь призму умов, відносин та вимог свого часу. Адже канонізована традицією, суворо регламентована поведінка людини за умов феодалізму в новий час змінила сутність волевиявлення особи на основі раціонального осмислення дійсності.
У просвітницькій ідеології політична свобода та рівність органічно пов’язувалися з правом власності. Право власності — це природне право, яке нікому не дарується і ні від кого не віднімається, це — рівне для всіх право вільно здобувати та володіти власністю. Права свободи, рівності та власності між собою пов’язані таким чином, що порушення права свободи чи рівності призводить до порушення права власності, і навпаки. У світогляді українських просвітників власність трактувалася як святиня. Формулюючи “правило загальне про власне майно (маєток)”, Я. Козельський писав: “…Не годиться турбувати нікого у його маєтності ніяким чином”. Водночас по-різному дивилися просвітники на питання про розміри власності. Одні виступали проти рівності власності, а інші захищали цю тезу. Погоджуючись із Ж.-Ж. Руссо, Я. Козельський зазначав: “Мені здається, що вельми некорисні великі відмінності у достатках людських у суспільствах, а краще їм бути посередніми так, щоб одні люди не могли заважати та пригнічувати других, а другі не мали причини багато раболіпствувати”,
Позиції просвітників мали специфічні особливості, але всі вони сходилися на тому, що вирішальну роль відіграють закони, які спрямовуються на досягнення загального блага. І тут не має особливого значення державна форма правління — монархія, республіка чи самодержавство, лиш би були розумні, законні правителі. Скажімо. Я. Козельський схилявся до республіки, бо тільки “при республіканському правлінні загальна вигода є базисом усіх людських доброчесностей та законодавства”. Можлива й монархія, але заснована на законах, спрямованих на загальнонародне благо. У своїй програмі перебудови держави С. Десницький, хоч і не обмежував серйозно монарха у здійсненні законодавчої влади, все ж ставив вимогу зміцнити орган народного представництва — сенат, члени якого повинні були користуватися рівними правами і відстоювати загальнонародні інтереси. “Дворянству… у засіданні вкупі з різночинцями у сенаті не доходити згоди причини немає. У них у всіх не приватний інтерес, а цілої вітчизни вигода та добро повинні завжди за головне правило, поставлені бути”. Сенат як орган народного представництва повинен обиратися із землевласників, купців, ремісників, духівництва та інтелігенції, котрі мають відбивати загальнонародні інтереси. С. Десницький вимагав незалежності та незмінюваності судів, рівності усіх перед кримінальним судом, а також створення суду присяжних, впровадження місцевого самоврядування. В. Каразін, наприклад, як державний ідеал висував монархію, керовану обов’язковими законами, які б гарантували усім право “насолоджуватися цілком життям”.
Цієї ж думки дотримувався П. Подій, зазначаючи, що “корінні закони існують й судочинство відбувається за непохитними законами”. Вимога утвердження міцного законодавства та справедливого правосуддя спрямовувалася проти свавілля й привілеїв. Правові засади і дотримання справедливих законів — загальнообов’язкова вимога для всіх, бо лише за таких умов можливе виховання з егоїстичного індивіда доброчесної особи. Хоч такі побажання благородні й прогресивні, але тогочасна соціальна дійсність не оправдовувала надій на їх здійснення.
Отже, просвітницька думка в Україні у XVIII ст. розвивалася у руслі вимог суспільно-політичного життя, осмислювала найгостріші і найважливіші проблеми. Важливим надбанням були розробка світського “юридичного світогляду”, у центрі якого стала людина як самоціль: особиста свобода та юридична рівність є основою розвитку світської особи. Така концепція була явно опозиційною щодо пануючих самодержавно-кріпосницьких відносин.
