У теорії літератури досить часто можна бачити вирази "оповідання-притча", "роман-притча", "драма-притча". "У 20 ст. у формі притчі почали створюватися не лише оповідання (Ф. Кафка, В. Борхерт), а й п’єси (Б. Брехт, Ж.П. Сартр), й романи ("Чума", 1947, А. Камю)". За основу подібних теоретико-літературних конструкцій взята алегоричність. Подібний акцент на алегоричність у конструюванні вищезазначених виразів чітко відображено в існуванні терміна "парабола". Термін "парабола" – дуплет терміну "притча" Парабола – "мораль у формі іносказання, притча". На основі алегоричності як провідної риси твору терміни парабола та притча принципово не розрізняють. "У літературі 20 ст. парабола – багатозначне іносказання у прозі та драмі: "Процес" (1915) Ф. Кафки, "Старий та море" (1952) Е. Хемінгуея. На наш погляд, твори, основою поетики яких є лише алегоричність, слід називати параболами. Натомість притчами бажано називати твори, які все ж наближаються до первісного значення слова притча, тобто твори, які наслідують притчу не лише за формою (алегоричність), але й за змістом. У цьому сенсі, наприклад, повноправним є визначення твору "Чума" як "роману-притчі", оскільки в ньому в алегоричній формі простежується начало Бога. Натомість твір У. Голдінга з етичною проблематикою "Володар мух" слід називати не повістю-притчею, а радше параболою.
Особливість притчевої форми ХХ ст. — своєрідний синтез елементів традиційної і параболічної притч. У романі-притчі В. Дж. Голдінга наявні реальний і алегоричний плани, моральна оцінка не завжди тотожна думці автора, а події, попри зовнішні ознаки реального світу, розгортаються в іншому часовому просторі, що зближує їх із міфом.
Міфологічний аспект «Володаря мух» привносить у контекст роману смисловий відтінок «одвічності» зла, розкриває міфологічний характер притчової форми Голдінга. Притча не аналізує, а лише констатує, художньо втілює явища. Завдяки поєднанню романного начала і притчі витворені В. Дж. Голдінгом образи-символи тяжіють до дослідження природи зла (одного з його проявів), узагальнено втілюють незбагненну таїну та вічність зла.
Роман «Володар мух» має художнє ядро, в якому концентрується вся оповідь. Авторські думки про всесилля зла в людській природі розчиняються у розповіді про групу хлопців, що опинились на безлюдному острові. Покинуті напризволяще, позбавлені опіки дорослих (цивілізації), вони спочатку намагаються організувати своє життя відповідно до правил попереднього існування. Однак тваринне начало (страх, право сильнішого, інстинкт самозбереження, атавізм жадоби крові), перемігши, стає руйнівним, зумовлює підлість і вбивства. Саме це притчове ядро і розгорнуто у романну оповідь.
Жанрова специфіка «Володаря мух» як епічного твору виявляється передовсім у сюжетотворенні, що акцентує зовнішню дію. Воно будується на контрастному розходженні двох ліній, що втілюють антагоністичні начала. Жити за правилами «спільного договору» — постійно слідкувати за вогнищем, щоб привернути до острова увагу кораблів, і повернутися у світ дорослих — основні прагнення Ральфа та його однодумців (насамперед Рохи та Саймона). З їх образами
пов’язане все розумне в житті. Шлях Ральфа — це шлях людини через трагічний моральний досвід — від незнання світу до пізнання страшних істин про себе та світ. Атавістично глухе, тваринне уособлює Джек та його зграя мисливців, утверджуючи право сильного, жорстокість, стихію інстинктів. Він вирізняється «владністю у голосі», у його «ясно-голубих» очах від розчарування готова спалахнути злість. Шлях, яким іде Джек, — знищення. Він — антипод Ральфа. Ці лінії розвиваються у романі як система динамічних подій: спільні зібрання, кожне з яких — зіткнення Ральфа та Джека; сцени полювання на свиней, побуту і розваг хлопців (від купання до мисливських танців), вистежування «звіра»; спорудження Джеком та його друзями фортеці; смерть Саймона та вбивство Рохи; полювання на Ральфа та пожежа на острові. Змальовуючи своїх персонажів, особливо Ральфа, Джека, Роху, Саймона, автор передає їх стани, зазначаючи якості дитячої психології, індивідуальні вияви, особистісні риси як загальнолюдські. Це породжено прагненням Голдінга у кожній книзі перевіряти на істинність, життєздатність гуманізм у людині та світі.
Роман Камю «Чума» датується 1947 роком. За жанровою специфікою його розглядають як роман-притчу, роман-міф, роман-хроніку.
Подібно до притчі твір є глибоко алегоричним. Навіть сама назва має кілька підтекстів. На поверхні лежить пояснення чуми, як страшної хвороби, яка набуває епідемічного характеру. Але це лише алегорія, тобто ширма, яка приховує більш філософські проблеми. В час написання роману людство ще потерпало від фашизму. Це явище набуло справжнього епідемічного характеру, тому й дістало назву «коричневої чуми». В творі автор нібито просто описує боротьбу мешканців міста проти інфекційної хвороби, насправді ж йдеться про боротьбу людства з хворобою суспільною – фашизмом. Та цією конкретною алегорією Камю не обмежується, а виводить значення чуми на загально-філософський рівень. Чума – це світове абстрактне зло, яке, на жаль, людству навряд чи дано коли-небудь подолати.
