Методика навчання української мови як наука у своєму розвитку сягає глибокої давнини. Уже в ХVІ столітті у навчанні мови застосовували різні методи, прийоми і форми роботи, хоч методика була ще недостатньо розроблена і як наука, і як навчальна дисципліна. Значну роль відіграли у становленні сучасної лінгводидактики братські школи та Київські колегії, підручники і посібники з мови яких свідчать про високий рівень методичної думки.
Ґрунтовні праці з методики вивчення мови з'явились у другій половині ХІХ століття у вигляді посібників, підручників, статей. У цей час педагогічна думка збагатилась ефективними дидактичними методами і прийомами. Розквіт методичної думки припадає на першу половину ХХ століття. Закладаються основи сучасного розуміння таких важливих питань, як визначення методики мови у галузі педагогічної освіти, виділення основних типів уроків, класифікації методів навчання.
Час із 1917 до 1945 року вважають періодом становлення нового методологічного напрямку методики викладання мови. З'являються численні документи, в яких знайшли відображення концептуальні положення нової школи, головне з яких - навчання рідною мовою. Як наслідок, у навчальні плани шкіл повноправно увійшло вивчення української мови. Це все призводить до зацікавлення методикою української мови, перед якою виникає низка важливих проблем: треба було за короткий час ознайомити широкі маси вчителів із нормативними основами української мови, поінформувати про останні досягнення методичної думки і на цьому фоні виділити специфічні моменти навчання української мови.
Одним із важливих аспектів лінвгодидактичної спадщини О. М. Біляєва є розвиток методики навчання мови як науки. Глибоко проаналізувавши особливості розвитку лінгводидактики, учений подав своє бачення основних етапів її становлення, вказав на вихідні позиції шкільного навчання мови, які й визначають дієвість його методичної системи.
