сучасній лінгвістиці відсутнє єдине розуміння терміна “пряма мова”. Більшість мовознавців, зокрема І. Білодід, М. Каранська, В. Кодухов, Г. Чумаков, К. Шульжук, вважають, що це засіб передачі чужого мовлення, яке передається дослівно, з повним збереженням лексичних, синтаксичних та інтонаційних особливостей.
М. Каранська зауважує: “Пряма мова – це не завжди сказане іншою особою, бо мовець у формі прямої мови іноді повідомляє висловлене ним самим, свої думки та розмову самого з собою”. Тобто за такої умови чуже мовлення перетворюється у власне, оскільки повідомлення, яке передається і передає, належить одній особі.
Питання про синтаксичний статус конструкцій із прямою мовою є дискусійним. На думку В. Кодухова, який досліджував пряму мову в російській лінгвістиці, коли авторське речення і речення прямої мови об’єднуються у складне речення, то виникає особливе складне безсполучникове речення, яке називається реченням із прямою мовою. І. Білодід виводить ці конструкції за межі синтаксису речення, повністю заперечуючи можливість їхнього функціонування у складі безсполучникових речень.
М. Каранська таки переконана, що певне семантико-функціональне взаємовідношення між частинами конструкцій прямої мови існує, незважаючи на те, що між ними немає синтаксичних зв’язків.
К. Шульжук розглядає такі утворення як конструкції з прямою мовою, аналізуючи окремо як речення пряму мову і слова автора. Якщо слова автора – це переважно просте речення, то пряма мова може становити будь-який тип простого і складного речення.
2. ПРЯМА МОВА. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ ПРЯМІЙ МОВІ.
Чуже мовлення може відтворюватися і передаватися іншим людям такими способами:
– пряма передача чужого мовлення (пряма мова, діалог, цитата);
– непряма мова (непряма і невласне пряма мова).
Точна, незмінна передача мови, зроблена мовцем від імені особи, яка її висловила, із збереженням лексичних, синтаксичних, інтонаційних та інших особливостей цієї мови, становить пряму мову.
Пряма мова звичайно супроводжується словами автора, що вказують, кому належить ця мова. Із синтаксичного боку слова автора можуть оформлятися як простим, так і складним реченням, що стоїть у препозиції, інтерпозиції або постпозиції:
Симпатична дружина каже чоловікові: „Я поїду, коханий на курорт, буду сидіти біля моря і тільки й мріятиму про тебе”. „Ні, – відповідає чоловік, – ти, люба дружино, сиди вже краще вдома і мрій про море!”
Слова автора і речення, що безпосередньо відтворюють чуже мовлення, перебувають не у граматичному, а у загально-змістовому зв’язку. Змістовий зв’язок випливає насамперед з того, що у складі слів автора, як правило, наявні дієслова на позначення процесів мовлення або мислення, які потребують конкретизації свого значення. Це такі дієслова: говорити, казати, повідомляти, оголошувати, наказувати, покликати, вітати, розуміти, доводити, вирішувати, задумати, підкреслювати, зазначати і т.п.
Якщо автор передає чуже висловлювання від себе, розкриваючи тільки зміст чужої мови і не намагається зберегти всі індивідуальні властивості живої мови того, хто говорить, то маємо пряму мову:
Мати запитує 5-річного сина, що б він хотів на свої іменини в подарунок.
– Коника, пістолета і три дні не вмиватися.
Як видно, пряма мова виразніша і більш емоційно насичена, ніж непряма. Тому вона дуже поширена в живій розмовній мові. Вона також дає змогу авторові використовувати мову як засіб характеристики персонажів, передати їхній внутрішній світ, світогляд. Для збереження цих особливостей у прямій мові зберігаються звертання, вигуки, вставні слова. Без зміни передається інтонація висловленого.
Основна граматична ознака прямої мови – що вона зберігає самостійність і чітко відмежовується від тексту автора. На письмі – розділовими знаками, а в усній мові – відповідною інтонацією: між словами автора і прямою мовою робиться чимала пауза. Якщо САстоять перед ПМ, то між ними попереджувальна інтонація; якщо СА після ПМ – висновкові інтонація. Коли СА розривають ПМ і становлять вставне речення, то вимовляються з інтонацією, близькою до інтонування вставного речення.
Пунктуація при прямій мові
Пряма мова завжди береться в лапки, виділяється двокрапкою або тире.
Двокрапка ставиться, якщо слова автора йдуть перед прямою мовою, при цьому перше її слово пишеться з великої літери:
Галинка сказала: «Гляньте, як гарно на вулиці!»
Кома (або знак питання, знак оклику, три крапки) разом з тире ставляться, якщо слова автора йдуть після прямої мови:
«А я знаю, як тебе звати», – довірливо сказала дівчинка.
«Звідки ти знаєш?» – дивуюсь я.
«Ходімо до мене швидше!» – покликав Марусю Андрій.
Якщо слова автора розривають пряму мову, то можливі такі варіанти:
А) Якщо слова автора розділяють пряму мову, яка є одним реченням, то вони з обох боків виділяються комою й тире:
«Ой на морі хвиля грала, – сумно дівчина співала, – у долині роса впала».
«Приходь завтра, – благав дівчину юнак, – до мене в гості».
При цьому лапки відкривають пряму мову й закривають її, а не ставляться перед і після слів автора.
Б) Якщо слова автора розділяють пряму мову на межі двох речень, то після першої частини прямої мови ставиться кома (знак питання, оклику, три крапки) й тире, а після слів автора – крапка й тире. Наступне речення пишеться з великої літери. Лапки відкриваються на початку й закриваються в кінці прямої мови.
«То моя тітка Василина, – пояснила Люба. – Вона вміє так гарно співати й танцювати».
«Хіба це бур’ян? – засміявся Віктор. – Хто вам таке сказав?»
В) Якщо у словах автора, які стоять у середині прямої мови, вказується, що пряма мова буде продовжуватися, після слів автора ставиться двокрапка й тире, друга частина прямої мови пишеться з великої літери:
«Ні, це я… – якимось чужим голосом озвався він. А потім сказав: – Це я, мамо, твій Василь».
Діалог
Кожна репліка діалогу записується з нового рядка, репліки не беруться в лапки. Перед кожною з них ставиться тире.
Приклад:
Він помітив, що до нього підійшла якась дівчинка й несміливо привіталася:
– Добрий вечір.
– Добрий вечір, - оглянувся Степан і побачив перед собою біляве дівча років десяти.
Цитати
Цитати – різновид прямої мови, дослівний уривок з чийогось тексту або висловлення для підтвердження якоїсь думки.
Цитата завжди береться в лапки. Якщо супроводжується словами автора, то вживаються ті ж розділові знаки, що й при прямій мові:
Іван Драч пише про Пабло Неруду: «Цікаво стежити за цим мислителем і витівником…»
Якщо цитата є частиною речення, то вона пишеться з маленької букви. Наприклад:
Борис Буряк пише, що «в художній структурі сценаріїв і фільмів Олександра Довженка завжди присутній сам автор».
Якщо цитата наводиться не повністю, на місці пропуску ставляться три крапки:
Шевченкове «…Треба миром, Громадою обух сталить…» завжди звучить як гасло.
Віршований текст у лапки не береться, якщо наводиться у віршовій формі:
