Однією з позитивних і, водночас, визначальних ознак мовлення є його евфонія, милозвучність (грец. euphonia, від eu — добре і phône — звук). Ця якість мовлення досягається певними мовними засобами, переважно лексичними і фонетичними.
Евфонія мовлення найчастіше створюється такими виражальними мовними засобами, мовними одиницями:
— певними словами й сполученнями слів, стилістично вдалою для деяких мовленнєвих ситуацій структурою речень, котрими гармонійно відтворюється позитивний мовно-почуттєвий стан людини;
— стилістично вдалим використанням певних фоне- тико-звукових ресурсів мови, якими може створюватись мелодійність звучання, образність висловлюваного.
Треба розрізняти евфонію (милозвучність) мови і евфонію (милозвучність) мовлення. Евфонія мови — це тільки своєрідна матеріально-фонетична, лексична, фразеологічна, граматична й стилістична можливість, здатність мови, тобто природна милозвучність її різнотипних одиниць. Евфонія мовлення — це конкретне милозвучне використання наявних у мові засобів, її одиниць — від фонетичних до синтаксичних.
Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, анафора, епіфора тощо, ритм і взагалі ритмомелодика.
Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) в складі слова або афікса — префікса, суфікса чи закінчення: в — у — ув — уві — ві,
від — од, з — зі — із, б — би, і — й, ж — же, -ся—————- сь,
-ти——- ть, хоч — хоча, ще — іще та ін.
Евфонії (милозвучності) також сприяють:
— спрощення в групах приголосних: тиждень —> тижня, вісті -> вісник, радість —>радісний, волость -> волосний;
— вставлення голосного між приголосними (вікно -> вікон, весни —> весен) чи приголосного між голосними (павук, героїка: герб[й]іка), пор. рос. паук, героика);
— додавання голосного на початку окремих слів: іржа, імла, вухо, вулиця;
— зникнення початкової фонеми: голка, гра, Гнат;
— вставлення між приголосними голосного звука з метою усунення збігу приголосних: огнь (церковнослов’янське й давньоукраїнське) і вогонь (сучасне);
— явище дисиміляції (розподібнення) хто із к-ьто: з двох проривних кт сформувалося звукосполучення з фрикативного і проривного, що полегшило вимову цього слова.
Основу евфонічного мовлення становить властива йому своєрідна фонетична сутність, нормативна і стилістично вмотивована вимова окремого звука і найрізноманітніших поєднань звуків, дотримання орфоепічних, інтонаційних та інших норм.
Отже, евфонія мовлення — одна з бажаних ознак мовлення в межах усіх стилів мови, але найбільше стилістична досконалість у використанні евфонізмів виявляється у мовленні художньому.
Основними причинами відхилення від орфоепічних норм є діалектне оточення, вплив російської мови.
