Займенники, як слова-еквіваленти інших частин мови, самі не мають конкретно виявленого матеріального змісту і є певною мірою узагальненими. Тому для займенників більше значення, ніж для слів інших лексико-граматичних розрядів, має контекст, той комплекс виражальних засобів, у якому займенники розкриваються своїми відтінками й значеннями, реалізують свої стилістичні можливості. Особливо у стилях художньо-белетристичних, зокрема в поезії, займенникові форми мають інтимізуюче, підсилювальне, оцінювальне значення: Хто може випити Дніпро, хто властен виплескати море… (М. Рильський); Вставай, хто живий, в кого думка повстала!; А я піду за волю проти рабства, я виступлю за правду проти вас (Леся Українка) .Окремі займенникові розряди мають різну частотність у різних мовних стилях. Займенники у мові виконують функцію узагальнених замінників слів іменних частин мови, бо мають дуже загальну вказівну, неозначену або заперечну семантику. Однак основний компонент у їх семантиці - це відносність. Завдяки їй, кожний займенник може співвідноситися з якимись (і багатьма) словами конкретної семантики інших іменних частин мови.
Стилістика виділяє дві основні стилістичні сфери займенників. Перша - це можливість у результаті заміни займенниками інших слів, як правило іменних, уникати повторів, урізноманітнювати текст і до того ж створювати цілу гаму стилістичних значень (інтимізувати, виділяти, приховувати особу тощо). А друга - творення з допомогою займенників семантичного ланцюжка, внаслідок чого формується семантична і граматична зв'язність тексту.
Семантично (частково й морфологічно) прийнято розглядати девять груп займенників: особові займенники, зворотний, присвіні, питальні, відносні, вказівні, означальні, неозначені, заперечні. Функціонально найрозгалуженіші особові займенники, які в контексті вказують на певну особу (я, ти, він, вона, воно) чи особи (ми, ви, вони). Саме ці займенники мають особливе стилістичне використання. Займенник я використовує кожна особа для називання самої себе. Форми його непрямих відмінків - утворені від іншого кореня: мене, мені, мною. В усіх відмінкових формах займенник я входить до складу різних сполучень слів, нерідко фразеологізованих: гляди ж мені, відсохла б рука мені. Вони вживаються з метою переконати кого-небудь у чомусь: грім би мене вдарив; не я буду, якщо…; оце я розумію; хай мене [святий] хрест [грім] побє; про мене (у значенні «роби, що знаєш»); теж мені (для вираження скептичного ставлення до кого-небудь, чого-небудь), тільки мене й бачили, я вас (тебе) навчу та ін. - погроза покарати когось; як на мене (на мою думку, розсуд, смак) і т. ін. Займенником ми найчастіше називають дві (навіть одну) чи й більше осіб разом з тим, хто говорить (ми - нас, нам, нами…). Ми вкупочці колись росли… (Т. Шевченко). Це також найменування:
осіб, які повязані спільним походженням, заняттями, поглядами і т. ін.: У лісі в нас нема свекрух ніяких (Леся Українка);
для називання невизначеної, неозначеної особи: Не так воно робиться, як нам хочеться (Номис).
Цей займенник є також заміною я (переважно в наукових працях, під час прилюдних виступів тощо), а зрідка для підкреслення поважності власної особи: Був собі поважний лицар, Нам його згадать до речі (Леся Українка); Подумаєш, розкричався. Ми не таких бачили (Г. Тютюнник) або (в минулому) ми у мовленні монарха, вельможних осіб: Я… Ми повелим! Я цар над божим народом! (Т. Шевченко). Подібно й ви вживається тоді, коли мовець шанобливо, ввічливо звертається до однієї, двох чи багатьох осіб: Ви не журітеся, мамо. Я піду в найми (М. Коцюбинський). Також і займенник вони вживається для вираження пошани до однієї особи чоловічої або жіночої статі: Вони (наша мама) нас дуже люблять. Таке використання займенника вони було особливо типовим у колишньому селянському побуті, слугувало виявом специфічного українського національного етикету, шанобливого ставлення до рідних і старших за віком осіб [1, С. 198]. Стилістично виразними є випадки досить частого використання множинних форм займенників ми, ви, вони, нам, вам замість я, ти, він, вона, мені, тобі. Займенник воно (його, йому, ним і т.д.), крім вказівки на особу чи предмет середнього роду.
у значенні підсилювальної частки: І що воно за дитина, ніяк не заплаче!
Отже, стильові і стилістичні можливості займенників визначаються передусім граматичними значеннями і їх взаємозв'язками з лексичними, впливом екстралінгвістичних чинників на лексичне значення і морфологічну форму, а також внутрішнім розвитком граматичної структури мови, в результаті якого деякі морфологічні елементи на певному етапі можуть то зміщуватися ближче до ядра граматичної структури і бути активними компонентами, то відступати на другий план, у пасивний запас мови.
