Іменники — слова самостійної частини мови, назви предметів, істот, явищ тощо. Порівняно зі словами всіх інших частин мови іменників незрівнянно більше в будь-якій мові.
У різних стилях мови категорія роду іменників виявляється неоднаково. Рід іменників української мови — одна з її визначальних морфологічних (ширше — граматичних), серед них і стилістичних ознак. Іменники використовуються не з однаковою частотністю і стилістичною вмотивованістю. Наприклад, іменники викладачка, професорка, на відміну від викладач, професор, сприймається дещо менш офіційно й шанобливо. Іменники інженер, шофер, директор, геній, педагог, пілот, вожак належать до чоловічого роду, не розрізняються за статевою ознакою (певною мірою через переважання чоловіків у цих професіях). З цим, однак, зовсім не узгоджується родова сутність іменників педагог, лікар. Вони належать до чоловічого роду, хоча значно частіше в цій сфері діяльності працюють жінки. Немає статевого розрізнення в іменниках кінь і коник (зменшено-пестливе до кінь), коняка (зневажливе), а також у фразеологічних сполученнях слів: на білому коні в’їхати (про переможця); на коні бути (бути у вигідному становищі); хід конем (про рішучий захід, до якого вдаються у крайньому разі).
У мовленні переважно зі стилістичною метою вживаіоться іменники так званого спільного роду — слова на позначення осіб чоловічої і жіночої статі за характерними рисами їхньої поведінки: писака, кусака, читака, потіпака, посіпака, верещака, витріщака, рубака, задавака, позивака, служака, одчаяка, та ін. Вони з однаковою стилістичною функцією вживаються на позначення осіб чоловічої і жіночої статі.
Іменники спільного роду можуть використовуватися як іменники чоловічо-жіночого роду (вовчище), жіночого й середнього (дівчисько), а найчастіше вони одночасно є назвами чоловічого й жіночого (власне спільного).
Більшість іменників спільного роду стилістично маркована, бо вони використовуються переважно в розмовно-побутовому й художньому, частково в публіцистичному стилях мови. Іменники спільного роду вкрай обмежено вживаються в офіційно-діловому і науковому мовленні.
Отже, категорія роду іменників стилістично важлива, в багатьох випадках нею привноситься в мовлення певна значеннєвість, своєрідна емоційність.
Категорія числа іменників має здебільшого дві форми вияву — однинну й множинну. їх стилістична сутність майже адекватна
Стилістична місткість категорії числа найочевидніша тоді, коли слова вживаються переважно або тільки в однині (читання, мислення, запровадження, вдосконалення, орієнтація, м’ясо, сміх та ін.), або тільки в множині. До іменників із значенням множності, множинності найчастіше належать такі іменники:
Деякі з цих іменників з певною видозміною в семантиці й емоційному забарвленні можуть уживатись і у формах однини.
У художньому і розмовному стилях вживаються іменники в обох числах.
Однинні іменники типу шляхта, братія, мишва, маючи значення збірності, здебільшого тільки своєю семантикою надають висловленому негативної оцінки, зневаги, сарказму тощо.
Окреме явище становлять випадки числової неузгодженості присудка в реченні з підметом, що нерідко стилістично відображає давню традицію (характерну для українців) шанобливого ставлення до своїх батьків, родичів, старших за віком друзів, товаришів і т. ін.: Встали мати, встали й татко
У художніх текстах, у яких відображається минуле, можна натрапити й на числові форми колишньої двоїни, які в наш час перебувають поза межами сучасної літературності, нормативності: дві колесі, дві яйці.
Отже, категорія числа іменників вагома також і стилістично, бо нею суттєво розгортаються виражальні можливості іменників у їх числовій формі.
Відмінок — граматична (морфологічна) категорія слів, які належать до іменних частин мови. Цією категорією виражаються різні синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення між словами в словосполученні й реченні.
Всі змінювані іменники (їх в українській мові найбільше) мають своєю основною формою називний відмінок, яким виражається певний синтаксично незалежний або залежний лексико-граматичний зв’язок одного іменника з іншим іменником чи з неіменниковим повнозначним словом у структурі словосполучення й речення.
Змінюване слово (крім дієслова і властивих йому дієприслівникових форм та форм на -но, -то) завжди використовується в певному відмінку. Кожен відмінок (їх сім в однині і в множині) виконує особливу, тільки йому властиву функцію.
Різними іменниковими відмінками виражаються граматичні, а на їх основі й стилістичні, зв’язки між іменниками та іншими лексемами. Сутність відмінка одночасно і морфологічна, і синтаксична, однак не семантична, бо лексичне значення іменника в усіх відмінках те саме. Однаково спроможний кожен відмінок також і стилістично.
Формально й функціонально категорія відмінка іменників розмежовується за морфологічно менш місткими категоріями, які прийнято називати іменниковими граматичними значеннями. Це значення кожного з відмінків. Називний відмінок — прямий, усі інші — непрямі. За кожним з відмінків історично закріпилась певна морфологічна форма, її синтаксичне використання і стилістична функція (функції). Кожен відмінок іменника поліфункціональний, хоча й неоднаковою мірою і по-різному.
Досить широко вживаються в українській мові варіантні (паралельні), певною мірою стилістично незамінні й неповторні відмінкові форми: Підійшов до стола і Підійшов до столу. Вибір кожної з них залежить від конкретного контексту мовлення: перша форма більш офіційна, загальноприйнята, звична, друга — обмежена переважно побутовою сферою.
Отже, в кожну з відмінкових форм іменника всенародною мовленнєвою практикою закладено ту чи іншу стилістичну функцію (функції), знання якої (яких) суттєво й позитивно позначається на рівні культури мовлення носіїв мови.
