Важливим етапом є глибоке й свідоме сприйняття творчості Григорія Тютюнника. «Вир» – надзвичайно серйозне явище в літературному процесі.
Висока літературно-художня цінність “Виру” полягає насамперед у суворому історизмі, рельєфній зримості правдивих картин життя і довершеності намальованих Григорієм Тютюнником образів.
Сприйняття ідейно-художнього змісту роману «Вир» Григорія Тютюнника здобуває на сучасному етапі особливу актуальність і гостроту, тому що ж триває процес переоцінки духовних цінностей, а це вимагає творчого осмислення життя, що художньо відтворить письменник, поглиблення в розуміння логіки поводження героїв і їх внутрішнього світу.
«Вир» — назвав Григорій Тютюнник свій здобуток. Сама назва здобутку символічна. Мається на увазі не тільки той вир, про яке розповідають страшні легенди, а й складні відносини між персонажами, а також бурхливий плин тривожних передвоєнних і військових років» . Ідея, як і в кожному добутку, перегукується з його назвою. Письменник проводить думку, що вир народного життя, визначеність кожної людини в цьому вирі – вистояла вона або зламалася – залежить від того, як глибоко ввійшли її коріння в народний ґрунт, як тісно зв’язана особистість із народом, його роботою, мораллю, духовним досвідом
«Вир людського життя, вир страстей – світлих і чистих у роки мирної роботи – не очорнить вир ворожої навали, тому що проти загарбників бореться людина, що любить землю й все суще в ній». Час у романі досить обмежена – весна 1941 року й перші місяці другої світової війни. Добуток многопроблемное. У ньому зачіпаються такі складні питання, як колективізація й ведення колгоспного господарства, розкуркулювання і його наслідки, вічна проблема – людина і земля, атмосфера взаємної недовіри й доносів, що панувала в країні, зокрема в 30-і роки, місце людини у війні з фашизмом і ін. До рішення всіх цих проблем Г. Тютюнник підходить сміло, неординарно. Однак про деякі злободенні питання письменник говорить лише натяками, не торкаючись самого глибу. Чому? Щоб зрозуміти це, необхідно коротко охарактеризувати час створення роману. Це були 1956 – 1962 року. Після XX з’їзду компартії в країні поволі, обережно, почали відбуватися певні зміни. Було реабілітовано лише деяких безневинно репресованих чесних людей, скасовані непосильні сільськогосподарські податки, колгоспники одержали право господарювати на присадибних ділянках. Поволі початок пробуджуватися національна самосвідомість народу, відроджуватися духовність, культура
Г. Тютюнник у «Вирі» хоча й не говорить про цьому прямо, проте, розвитком сюжету, характерами героїв підводить читача до таких висновків. Глава колгоспу Оксентій Гамалія щиро переживає за господарство. Він виступає проти додаткових хлібопостач: «А посівну провалювати й залишати колгоспників без шматка хліба… я не буду… на наступний рік держпостачання виконаю й більше не дам зерна». Оксентій піклується про добробут селян: «Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам кривдити. Я за нього душу свою готовий вивернути». У минулому він проводив розкуркулювання, будував колгосп, щиро вірячи, що тільки таким може бути шлях до щасливого життя. Але все зложилося інакше. Селяни живуть бідно, змушені красти в колгоспі, щоб не голодувати. От Оксентій піймав Кузя з украденою соломою, грозить йому судом. І чує у відповідь: «А що в мене в будинку нема чого їсти зварити, тобі однаково?»
Той же Кузь, якому Оксентій «стільки разів докоряв» за те, що «до кулаків жалість мав», пояснює йому, що й справді були жмикрути, кровожери, а саме дядько Забавляло, у якого Кузь малим наймитував. А були й такі, як Василь Гончаренко,- чесний хазяїн, що «найманців не тримав, землі на слабенького середняка», а його – у Сибір. Северін Джмелик, сім’ю якого теж розкуркулили, напевно, без достатніх підстав, убиває партизанського командира Оксентія. Але сім’ї не торкає: « А ти забирай дітей і тю-тю із Трояновки… Твій Оксентій, як вивозив нас на бугри, не передавив нас, малих, і я твоїх не трону»,- говорить Джмелик дружині Гамалии. Северін мстить за заподіяну йому несправедливість, хоча й розуміє, що якщо червоні повернутися, то йому кінець. «А хто ж правду розсудить?» – замислюється він. Тому що одна неправда породжує іншу…
