Образ Наталки «Тигролови» — це уособлення добра, краси, злагоди. Вона — смілива, горда, мужня і рішуча, не боїться тайгових труднощів. Вона здатна пожертвувати своїм життям заради коханого. Наталка І. Багряного продовжує галерею жіночих образів, сильних і рішучих, здатних вершити великі справи.) Характеристика Наталки «Тигролови» Наталка Сірківна -— горда лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому бути першою. Мати говорить про неї: «їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… Звели їй до відьми в зуби полізти — полізе. їй би треба хлопцем родитись…» Але разом з тим Наталка ніжна й любляча донька, яка шанує предківські звичаї і тонко відчуває красу природи. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного. Неприступна й насмішкувата, вона старанно приховувала своє кохання до Григорія. Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко — так, як підказує їй серце. Знаючи, що над коханим нависла смертельна небезпека і йому треба тікати, вона готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї «Сіркова кров»), щоб бути разом з коханим. Наталка — ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханим хоч на край світу. Прощаючись з рідними, дівчина бере з брата слово, що він дбатиме про батьків, берегтиме їх і не покине після одруження. Радіючи з того, що їм пощастило вирватися з ворожого кола, вона говорить Григорію: «Ми підем… Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!» Разом з Григорієм вона готова була навіть на «героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну».
Портрет: «Така ж хороша та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця, … ставна та горда і заразом насмішкувата…» Григорій про Наталку: «Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а й квітуча — і така сувора, гартована і гонориста». «Чемність для неї така ж вродлива риса, як і краса. …безтурботна, моторна». Григорій про Наталку: «Дивна вона, ця дівчина… Вона навіть не розуміла, яка вона чарівна. …така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж повернеться і напустить тонюсіньких колючок у руку. І це дівчина — звіроловка, переможниця страхіть усяких! Як та дика коза, що боїться, щоб її не впіймали, і не дається навіть підступити». Мати про дочку: «І в кого вона тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Звели їй до відьми в зуби залізти — і полізе. Їй би треба хлопцем родитись». Григорій: «Яке треба мати вухо, щоб за дві години ходу почути крізь нетрі собачий гавкіт, та ще й упізнати, що то Заливай, а не інший який. Вража дівчина, вона як коза». «Яка запальна! Хижа! Ні, не хижа,— дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у пантери, чи в рисі, чи в тигра». «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю май-же первісною, неприступною». «Дивовижна, химерна дівчина!» «Як що заволоділо її серцем, то вже край». «У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партію, як прошву золоту шила. Сміливо, щиро, як і все робила так. І аж луна котилася та завмирала ген десь на Голубій паді, і замовкали нетрі, коли вона виводила». Григорій: «Вона — дитя ще незайманого спокою. Наталка! Гола і дивна, як мавка лісова». «Псувала іноді полювання, але нітрохи тим не журилась. Вона була навіть смілива, як дитина, бо їй, либонь, невідоме було почуття страху. Лише Григорія вона боялась». «Химерна, незрозуміла дівчина!» «Горда, як королева, буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня».
