До «неокласиків» зачисляють всього п’ять письменників: Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Пилиповича, Освальда Бурґардта (поет і перекладач німецького походження, котрий згодом друкувався під псевдонімом Юрій Клен), Максима Рильського. Усі вони були близькими друзями. Їх ще називали «гроном п’ятірним» за поетичним висловом М. Драй-Хмари.
Неокласики відрізнялися високою освіченістю. Лідером серед них був Микола Зеров, професор літератури Київського університету, співробітник Академії наук. «Неокласики» не висували жодної офіційної «платформи». Та й у стильовому плані їх доробки були досить різними: тільки у Зерова переважав «чистий» неокласицизм, решта ж поетів схилялися то до символізму, то до неоромантизму, зберігаючи, однак, тверду настанову на повновартісне, політично незаангажоване мистецтво. «Неокласики» чудово знали здобутки античної та світової літератури, були компетентними у таких літературознавчих питаннях і проблемах творчості, про які навіть не здогадувалися члени інших угруповань, а тому «гроно п’ятірне» могло внести особливу лепту в українську літературу, якби не було ліквідоване владою.
Неокласики – чи не єдинi в тогочасному лiтературному процесi, хто обiйшовся без манiфестiв, унiверсалiв i програм; не створили вони i своєї органiзацiї, певно, їх об'єднували не честолюбна енергiя єдностi, не фойовничий догматизм i не обов'язковi формальнi принципи, а якийсь глибший i тонший культурний настрiй, хай i соцiально та iсторично зумовлений, але не жорстко конкретизований у суспiльних проявах. I персональний склад групи визначався не органiзацiйним членством, а естетичними симпатiями й культурними тяжiннями, тому й не був аж надто чiтко окреслений.
Неокласики нiкому нiчого не накидали, а тiльки прагнули зберегти право на власний моральний i естетичний кодекс, виходячи зi свого уявлення про загальнолюдськi мистецькi цiнностi, про деяку незалежнiсть вiчного мистецтва вiд скороминущих виявiв поверхнi життя, про класичну норму в найзагальнiшому (а не тiльки суто античному чи суто «парнаському») розумiннi: строга досконалiсть форми, пошук гармонiї духу, повага до «вiчних» начал людської душi i вiдповiдний абсолют художньої правди.