На рубежі XIX-XX століть традиції гуманістичного виховання підтримали і розвинули численні представники реформаторської педагогіки і передусім засновники педагогічної течії педоцентризму О. Декролі, Р. Кузіне, Дж. Дьюї. Методологічною основою сучасних неогуманістичних педагогічних концепцій є персоналістичні філософські, соціологічні та психологічні ідеї, серед яких провідну роль відіграють екзистенціалізм, гуманістична психологічна школа та соціально-критична франкфуртська школа.
Питання про те, як повернути людині її істинну людську сутність, як зробити її вільною особистістю становить центр уваги філософії екзистенціалізму. її представники (Ж.-П. Сартр, К. Ясперс та ін.) вважають, що людина повинна творити себе сама, вірити у себе, у свої власні сили. Своєрідним гаслом стали для прихильників цієї філософської течії слова Ж.-П.Сартра «людина є не що інше як те, якою вона творить себе». Таке «творіння себе» відбувається у життєвих ситуаціях, коли людині доводиться робити вибір, приймати рішення, керуючись такими загальнолюдськими моральними категоріями, як доброта, довіра, терпимість, любов, вдячність, допомога.
Слизькими до екзистенціалістських концепцій «олюднення» людини є і погляди представників «третьої сили» – неогуманістичної психологічної школи. Лідером цієї школи є найвидатніший американський психолог XX століття, батьки якого були вихідцями з України, А. Маслоу. У його оригінальній концепції особистості йде мова про те, що сутність людини є апріорно заданою, визначеною, закладеною з моменту народження у «згорнутому» вигляді. Людина залежить від своєї внутрішньо закладеної сутності, тому не може мати повної свободи волі, як це стверджував Ж.-П. Сартр. Головним призначенням людини, за Маслоу, є «відкриття своєї ідентичності, свого справжнього «Я».
Педагогіка неотомізму
Характерна риса сучасної педагогіки – посилення релігійного впливу. Найважливіші загальні принципи сучасних релігійних теорій виховання і навчання на Заході найбільш повно виражені у педагогічній доктрині неотомізму (або "неофомізму"), що став з кінця XIX ст. офіційною філософією католицької церкви. Найбільш яскравими представниками неотомізму є Каннінгам, Макгакен (США), Марітен (Франція) та ін.
У загальній доктрині неотомізму педагогічні ідеї займають важливе місце. Цей напрям претендує на теоретичне осмислення проблем виховання і освіти від імені всього християнства. Неотомісти вважають, що педагогічна теорія і практика можуть стати плодотворними, якщо вони будуть засновані на принципах християнського гуманізму.
Криза суспільства, на їх думку, пов'язана з тим, що сучасна людина думає лише про "земне" існування і не думає про порятунок душі. Вони вважають, що релігія повинна пронизувати всю освіту.
Привити учням глибоку релігійну віру, одночасно забезпечивши знаннями основ наук – таке завдання ставлять неотомісти перед школою. На їх думку, необхідно проявляти турботу про обидві сторони людини: про тіло і про душу, але основне – душа. Тобто виховання повинно будуватись на пріоритеті "духовного начала", на релігійній основі.
