1880 р. після другого арешту за інкриміновану соціалістичну пропаганду Франко створює не лише ряд поезій, що ввійшли до збірки "З вершин і низин", а й гостропсихологічну студію "На дні".
У підзаголовку він визначив жанрову природу повісті як "суспільно-психологічну студію". Франко відтворив передусім суспільну та психологічну драму героя — соціаліста й соціалістичного світогляду загалом, показавши "соціаліста, роздумуючого, рефлексуючого над власними переконаннями, готового відречись їх, т. є. наймилішого, що в нього є на світі, для правди, для поступу". Таким чином він аналізував ідеальний світ, моральні та персональні підстави нового характеру героя і співвідносив їх з потребами "прогресу". Прогрес Франко трактував як процес еволюційний і духовний, співвіднесений з поняттям "людськості". У плані філософському й морально-психологічному Франкова студія "На дні" виявляє зацікавлення автора ґетевським "Фаустом", який він тоді перекладає, філософською критикою, історією матеріалізму, теорією еволюції, по — позитивістському трактованою абстрактною "людськістю", Кантом і Дарвіном. Франко взагалі намагався поєднати соціалізм із дарвінізмом, що й стане підґрунтям його трактату "Мислі об еволюції в історії людськості" (1881).
У повісті "На дні" накреслюється свідома критика натуралістичного методу Золя. Український письменник уже в теорії "наукового реалізму" заклав характерну відмінність від натуралістичного методу Золя, доповнивши його просвітницькою "поступовою тенденцією". У повісті "На дні" головну увагу він звертає на студіювання насамперед морально-психологічного досвіду, духовного життя, бувши більше "психопатологом", подібно до Достоєвського, ніж "соціологом", як Золя.
Гуманістична ("поступова") тенденція звучить так само виразно, що й у попередніх бориславських творах, з тією лише відміною, що втрачає абстрактно-просвітницький характер і проймається "нещасною свідомістю" новочасної буржуазної епохи, в якій особливо гостро виявляється роздвоєння суб'єктивного та об'єктивного, ідеалу й дійсності.
Тож соціалістичний характер Франко відтворює з перспективи кризи ідеалістичної свідомості та в зіставленні з моральним прогресом, заснованим на позитивістському ідеалі "людськості". По-своєму драматичну історію зіткнення "верхів" і "низів" Франко подає як твір класицистичного "одноцілого інтересу" і "одноцілого враження". Він вибудовує ряд характерів-противаг, опускає головного героя на найглибше "дно", щоб загострити трагічну колізію, натякає на любовну історію героя, щоб розчулити читача, передає Бовдурові свої міркування й сугестії, щоб домогтися катарсису. Параболічність дає змогу поєднати своєрідну притчу про розбійника з натуралістичною студією.
Письменник проектує самосвідомість "нового" героя — інтелігента Андрія Темери на площину реальності, соціально й морально багатопланової, яка особливо гостро виявлена на "дні" (в тюремній камері). Водночас він диференціює й описує саме "дно" — мешканці камери не лише відрізняються соціально, а й виявляються різними морально-психологічними типами. Усі вони, за задумом Франка, мали представляти цілий "ряд пролетаріїв" — від "інтелігентного" (Андрій Темера) до "найнижче затолоченого" (Бовдур). "Ряд пролетаріїв" відображає ступені соціального відчуження, символізує "пропасть між людьми з людьми". Полюси ряду виявляють трагічну напруженість суперечностей життя й ідеалу, духу та тіла, "вершин" і "низин" людської культури.
Зводячи в одній камері "інтелігентного пролетарія", героя ідеологічного типу, пройнятого ідеями соціалізму, і Бовдура, одного з "найнижче затолочених" цього світу, задля якого жертвує своїм особистим щастям Андрій Темера, Франко аналізує суспільну проблематику насамперед із погляду морально-психологічного. Більше того, він випробовує соціалістичні ідеї, оскільки йдеться про перспективи оновлення й пробудження людських почуттів навіть у таких "людей-звірів", як Бовдур. Франко значною мірою спирається в цьому творі на народницькі й соціалістичні ідеї, засновані на просвітницьких принципах природної доброти, науки й розуму. Прямі авторські звертання, репліки й оцінки оповідача, сумніви Темери попереджають про можливість "повороту" й "неприродність" дещо абстрактних гуманістичних ідеалів соціалізму, про можливе розходження їх із умовами прогресу, а також реальністю й конкретністю живої людської практики (приміром, світом того-таки Бовдура).
Отож, у повісті "На дні", написаній в украй екстремальних умовах, за одну ніч, Франко оповідає про те, як герой, не маючи паспорта, потрапив до тюремної камери й, похвалившися, що має гроші, був зарізаний уночі одним із мешканців "дна", вкрай з деградованим Бовдуром. Повість цікава композиційно, оскільки розмови й діалоги в ній виявляють лише зовнішній зріз подій. Посутньо сюжет розгорнено на рівні свідомості героїв, їхніх думок, спогадів. Франко використовує тут особливу психологічну сугестію слів, зокрема в передачі снів, розмитої грані напівреальності, несвідомих порухів думки.
Оповідання "До світла" (1890) — ще один доказ того, що для Франка соціальні та моральні аспекти напевно важливіші, ніж релігійні та етнічні. Твір суцільно побудований на пафосі: бідного молодого, несправедливо ув’язненого єврея, який прагне до світла, щоб читати, вбиває тюремний сторож за те, що він наближається до вікна. І хоча цей пафос і тенденційність (своєрідний соцреалізм — avant la lettre) майже вповні приглушують естетичну вартість твору, його моральна настанова, момент прихильності, навіть ототожнення з героєм, чітко окреслені і на тлі тогочасної української літератури доволі промовисті.
