Грінченко свої літературні твори націлював на перспективу просвітницької дії, думаючи насамперед про потреби своєї доби. Письменник велику вагу приділяв значенню сценічного мистецтва, специфіці його дії на глядача, своєрідному ефектові театрального катарсису, що його повинен одержати глядач. І п’єси-
Грінченка, як соціально-психологічні, так і історичні, були відгомоном злоби дня, реально «працювали» на ріст національного Самоусвідомлення. Зазначимо, що п’єси Грінченка нерівноцінні; це стосується довершеності цілих творів і різних частин однієї й тієї ж п’єси.
Втіленням ідеалу письменника у драмах стає центральний позитивний герой.
Внутрішній конфлікт такого героя проявляється в комічних формах, що набувають трагіфарсового звучання («Нахмарило»). Варіантність причин та коло конфлікту тут може бути широке: відчуття дискомфорту після одруження, підсвідомий комплекс сексуальної неповноцінності і т. д.
Звичайно, Грінченко, пишучи п’єсу з моралізаторською метою, не ставив за мету з’ясувати важелі тих причин ревнощів, котрі ледь не призводять до трагедії (бажання вбити дружину). У п’єсі «Ясні зорі» - подібна ситуація змальована уже не з такою народницькою декоративністю і дає підстави для глибших висновків.
Різнобічність конфліктних станів героїв, переплетення типів конфлікту, відбиття конфліктної ситуації на мікросвіт персонажів драми має, своє, окреме художнє розв’язання в кожній п’єсі. Помітною є значна еволюція майстерності письменника — як психолога й драматурга.
Особливо великою популярністю користувалася п’єса «Степовий гість». Як згадував актор театру М. Садовсько-го П. Коваленко, у роки революції 1905-1907 років «не було жодної української трупи чи аматорського гуртка, які б не виставляли цієї драми» 53. Цікаво, що драматичний гурток, утворений при робітничому хорі на чолі з К. Стеценком, ставив цю п’єсу під режисурою самого Б. Грінченка (письменник зумів розкрити перед артистами-робіт-никами характери своїх персонажів, а в деяких аматорських виставах він і сам брав участь як актор).
