“Люборацькі” (1861-1862 рр.)
Твір має складну літературну історію. За життя автора він не був опублікований і на чверть віку випав із літературного процесу. Уперше роман був опублікований І. Франком у 1885 р. у неповному вигляді. Авторський текст був у поганому стані, тому перше повне видання твору в 1887 р. став результатом текстологічної роботи. У радянський час роман знову підпав під текстологічну правку, результатом якої став поділ на розділи й частини.
Провідна проблема твору – виродження національного середнього класу у зв’язку з новими суспільно-економічними й культурно-історичними умовами у 30-40-х рр. ХІХ ст. Проблема ця конкретизована у тему фізичного та морального занепаду старосвітської попівської сім’ї.
Однією з основних тем роману є також історія загибелі молодої обдарованої людини, що втілена у образах дітей священика Люборацького.
Образи роману репрезентують різні шляхи виродження роду.
Розширеннятематичних меж призвело до використанняновоїманери письма – об’єктивної. Образ оповідача у цьому випадку став би на перешкоді глибині характеристик. Обрана стильова манера дала А. Свидницькому можливість відтворити людські характери з індивідуальними рисами, мовною характеристикою (через внутрішній монолог і поширені, майстерно вибудувані монологи), дозволила вмотивувати вчинки героїв конкретними життєвими обставинами. Однак оповідач не повністю зникає з твору. Можна говорити про органічне поєднання розповіді з об’єктивною манерою. У цьому своєрідність стильової манери А. Свидницького. Конструкції фраз у нього виглядають переломленими крізь призму свідомості і стилістичного оформлення посередника – оповідача, вони суб’єктивно забарвлені, сповнені авторських інтонацій. Те, що А. Свидницький не відійшов повністю від оповідної манери пояснює присутність у його стилі синтаксичних форм і засобів усної розмовної мови. Це не стає недоліком, а, навпаки, перевагою. Орієнтуючись на живу розмовну мову А. Свидницький вражає природністю своєї розповіді. Його мовлення імпровізоване, що надає особливої щирості й безпосередності авторським характеристикам. Система неповних речень як риса стилю надають мовленню А. Свидницького відтінок внутрішньої енергійності, динаміки, вносить у дію напруженість. Своєрідною рисою стилю є лаконізм. Автор обмежується лише окремим натяком, штрихом. Він є майстром деталі.
Найпоширеніший художній прийом – ретардація. Це штучне уповільнення чи затримка в розгортанні подій, які набули великої гостроти з метою посилення інтересу до них. А. Свидницький досягає цього за допомогою вставних сцен та епізодів, описів природи, передісторія героїв. Найчастіше автор порушує хронологічний принцип викладу подій.
Ще один типовий прийом – це повтори, зокрема, лейтмотив (думка попаді Люборацької про учеників-мучителів й учителів-мучителів (мордуванців). Використано також прийом зіставлення й контрасту, найперше у характеристиці образів.
Особливістю сюжетотворення є велика кількість позасюжетних елементів, зокрема, лірично-публіцистичних відступів, у яких автор висловлює свої думки про стан суспільства.
Для мови А. Свидницького характерне розширення порівняно з попередниками лексичних рамок літературної мови (уживання абстрактної лексики). Мовна індивідуалізація досягається за рахунок використання подільської говірки і бурсацького жаргону.
За жанром “Люборацькі” – це роман-хроніка, що визначає побудову твору, а також характер розвитку подій – хронологічний. За вужчим жанровим визначенням – це соціально-психологічний роман.