До XX ст., в класичний період філософії, домінували лінійні концеп¬ції розвитку (інша їх назва прогресистські, стадіальні). Суть їх полягає в розумінні історії людства як єдиної Великої історії, магістрального і уні¬версального лінійного розвитку для всіх народів світу, з єдиними тенденці¬ями і закономірностями. Світова історія постає як висхідний розвиток, хоча й не без відхилень та зупинок. Спільність іс¬торії, як вияв єднання людства, пов'язана із постійним зростанням досяг¬нень, в яких є внесок всіх людей, і вони доступні всім народам. Глибинну єдність людства філософи обґрунтували спільними витоками (всі є Божими творіннями, або всі мають єдину людську природу), а також загальними для всіх чинниками розвитку.
Сучасні технократичні концепції теорії постіндустріального розвитку (Р.Арон О.Тоффлер, Д.Белл) є різновидами такого підходу. Осо¬бливу популярність наприкінці XX ст. набула теорія модернізації, згідно з якою найбільш розвиненим є саме західний тип суспільства постіндустрі-альна цивілізація.
Лінійним концепціям історичного розвитку притаманні три спі¬льних риси. Всі вони, по-перше, наголошують на стадіальності історії, ві¬докремлюючи формації, різні епохи, стадії, цивілізації, суспільства; по друге, відстоюють ідею спільного прогресу; по-третє, - надають історії рис універсальності, загальнолюдської єдності, єдиної перспективи.
Циклічний підхід до історичного процесу заперечує існування єдиної світової історії. Історич¬ний процес розглядається тут як складна конфігурація співіснуючих, або постійно змінюючих одна одну у часі, цивілізацій і культур. Кожна з них живе власним життям, має власну неповторну історію. Загальний принцип такого підходу постійна повторюваність, ритмічність, циклічність істори¬чного процесу. Розвиток історичних систем (людства в цілому, окремих держав, окремих соціальних сфер політики, культури, релігії, економіки) розглядається згідно з певними ритмами і циклами. Відбувається постійний процес зародження, зрілості, старіння, занепаду і нового відродження лока¬льних цивілізацій та їх структур.
Так, А.Тойнбі вважав, що концепція єдиної світової історії, єдиної людської цивілізації є хибною в своїх основах, оскільки невиправдано про¬голошує західне суспільство унікальним цивілізаційним зразком для всіх народів, для всіх інших суспільств. О.Шпенглер вважав, що історичні схеми на кшталт «Древній світ -Середні віки Новий час» не мають історичного сенсу, тому що в дійсності існує низка цивілізацій, кожна з яких виявляє себе як завершення і втілення певної культури. У сучасному світі на перший план починають виходити закони системно-циклічної динаміки. Відбувається становлення і розвиток концепцій бага¬товаріантного і багатомірного світу, в котрому поєднуються ритмічність і поступальність соціального процесу, його альтернативність і разом з тим невідворотність еволюції.
