Людини немає поза суспільством та суспільною історією, але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини.
Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. нколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини.
Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для самореалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству.
Роль народних мас найбільш яскраво виявляється:
- у діяльності зі створення матеріальних цінностей, у розвитку продуктивних сил;
- у діяльності, спрямованій на створення культурних цінностей;
- у різних сферах суспільно-політичного життя, зокрема в боротьбі за ствердження і практичну реалізацію невідчужуваних прав людини, за поліпшення життя людей;
- у діяльності щодо захисту своєї Вітчизни;
- у діяльності, спрямованій на встановлення і закріплення добросусідських відносин між народами, на зміцнення загального миру на планеті, у боротьбі за утвердження загальнолюдських цінностей.
