Для порівняння: у царській Росії (за даними статистики 1913 року) на душу населення щороку виходило друком 2 книги, за роки існування Радянського Союзу - 4. У розвинених країнах Заходу цей показник сягає нині 14-16 назв. Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності продовжує скорочуватися. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн примірників книг, то 2000 року - на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі - 150, у Росії - 300 млн примірників книг за один рік. Зрозуміло, що внаслідок браку вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних органів, - майже 55 млн книжок, які щороку завозять в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі. І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпливає близько 350 млн гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки доморощених владних меценатів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування закордонного виробника, і це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій. Занепокоєння викликають, власне, не самі ці цифри. Насторожує інше: послідовна й настійлива тенденція щодо консервації цього становища. Маємо, так би мовити, проблему з довгою бородою, яку нікому не вдається за останні десять років хоча б укоротити. Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити той суспільно-політичний фон, який визначав характер діяльності видавців і поліграфістів України в останнє десятиліття розвитку держави.
ПРИЧИНИ І ВИТОКИ ПРОБЛЕМИ . Події, що визначали стан книговидавничої галузі, хронологічно розвивалися так.
1990 року, у відповідь на проголошення Україною державного суверенітету, Росія в односторонньому порядку скоротила поставки в республіку товарів, визнаних нею як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через що зупинялася діяльність цілого ряду видавництв
5 липня 1991 року Президія Верховної Ради України прийняла постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету Міністрів було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Таким мудрим рішенням тодішній Голова Верховної Ради України і майбутній перший Президент суверенної України Л. Кравчук назавжди увійшов в новітню історію українського друкарства, як прозірливий державний діяч, який по-справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї. Однак своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання тривав недовго.
Сформований після виборів нового президента новий склад Кабінету Міністрів скасував цю пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року.
Особливо загрозливою ця тенденція стала з 1996 року, коли Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом більшості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості всіх держав світу.
Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно вирішити це питання через законодавче поле. У цю пору велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу.
Під час розробки у 1995 році концептуального варіанта проекту Закону України "Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників" здійснювалися неодноразові спроби відновити чинну до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською та іншими мовами національних меншин. Однак вони виявилися невдалими.
1995 рік. Парламентом України було "провалено" Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії.
