Перший, неаполітанський період творчості Джованні Боккаччо позначений інтенсивністю. Крім численних поезій, що оспівували Ф'ямметту, між 1336 і 1340 роками він написав прозовий роман «Філококо» та дві досить великі поеми: «Філо- страте» і «Тезеїда». Особливістю першого періоду творчості письменника став літературний експеримент з народними формами середньовічної літератури. Сюжети поем наближені до італійських народних обробок середньовічних французьких лицарських романів. Разом з тим у творах молодого Боккаччо виразно відчувалося «Я» нового письменника, який використав матеріал, взятий безпосередньо із буденного життя.
У творчості Боккаччо тривалий час співіснували залишки середньовічного світогляду та світогляду доби Відродження. «Воюючи» із Середньовіччям, Боккаччо звертається до античних образів та мотивів, які письменник переосмислив та до яких звертався як до своєрідного виправдання своїх гуманістичних теорій. Кохання у творах Боккаччо зображене з використанням різних образів та різних сюжетних колізій: це не лише ідилічні картини щастя розділеного почуття, але часто й нечесність, вчинки, гідні засудження. Але одне виправдовує Боккаччо у своїх творах — прагнення до щастя у коханні і право людини на звичайне людське щастя. Не заперечуючи релігії чи її приписів, він, проте, не боїться порушувати тему нечесності, хабарництва та аморальності у лавах священиків, чим, за великим рахунком, прислужується саме утвердженню релігії та її розквіту. Проблематика творчості Боккаччо дуже різноманітна (навіть у «Декамероні» коло висвітлених проблем доволі широке), але у будь-яку нову чи традиційну тему письменник вносить гумапістичний пафос Ренесансу та власні роздуми.
Під кінець життя письменник захворів на водянку, яка і спричинила смерть. Останні роки гуманіста не були радісними. Вже немолодою людиною він закохався у вдову, яка виставила його на посміховисько. У відповідь він написав книгу «Крук» (1355) — шедевр женоненависництва. Його відвідав чернець Іоахим Чані і, докоряючи за «гріховний» тон творів, переконав гуманіста спалити усі написані ним книги. Лише лист Петрарки утримав Боккаччо від подібного кроку.
У ранній творчості Боккаччо звернувся до улюбленого в античній літературі жанру пасторалі, про що свідчать його твори «Амето», «Філоколо», «Ф'єзоланські німфи».
«Декамерон» Боккаччо писав свій твір протягом 1350—1353 років.
Твір мав дві передмови: звернення до читачів і конструктивну раму — опис «чорної смерті», реальної катастрофи, епідемії чуми 1348 року, яка забрала з собою до 60 відсотків населення Італії (під час епідемії помер і батько Джованні), а також — символічного образу аскетичного середньовічного світу, який загинув. Чума торкнулася й моралі. У передмові до твору письменник виступив в ролі історика-хроніста, який описав події, що сталися під час чуми. Сумним наслідком епідемії став моральний стан Флоренції: чума знищила природу людської особистості: одні ховалися у власних домівках, а інші проводили час у бенкетах. Світу жаху, душевного спустошення і морального занепаду письменник протиставив молодих людей. Товариство оповідачів народжувалося у прагненні побороти хаос і анархію, протиставляючи їм гармонію і свободу нової людини.
Несправедливо вважати твір сатиричним, бо для автора головними стали гуманістичні ідеали.
Провідними темами твору стали:антиклерикальна;любовна;філософська;морально-етична.
