В останні роки перебудови економічна і політична ситуація в Україні продовжувала загострюватися. Уряд України, намагаючись стабілізувати ситуацію на внутрішньому ринку, в умовах тотального дефіциту товарів і пустих полиць у крамницях, намагався обмежити споживання шляхом впровадження купонної системи. Трудящі отримували на додаток до грошей купони у розмірі 70 % від заробітної плати, на які можна було придбати товар. Але це не врятувало ситуації. Різке зниження життєвого рівня народу спричинило появу і зростання в Україні страйкового руху. Особливою активністю в ньому відзначались шахтарі Донбасу. Вони страйкували регулярно, починаючи з липня 1989 р. Продовжувало загострюватись і протистояння в політичній сфері. На початку жовтня 1990 р. на Жовтневій площі в Києві демократичними силами було організоване голодування студентів, які вимагали: відставки голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола, який уособлював в їхніх очах стару систему; передачі місцевим органам влади майна КПРС і комсомолу; проходження юнаками військової служби за межами України тільки на добровільних засадах; виборів до Верховної Ради УРСР на основі багато партійності навесні 1991 р. Оскільки в Україні назрівав соціальний вибух, керівництво Верховної Ради змушене було погодитися на деякі поступки. В. Масол пішов у відставку, а його місце посів економіст В. Фокін. Студентам було обіцяно задовольнити й інші вимоги.
Демократично налаштовані сили України дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, а й самого ініціатора перебудови М. Горбачова (з березня 1990 р. Президента СРСР). Намагаючись не допустити переростання суверенізації союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати, запропонувавши, зокрема, проект нового союзного договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали. З цією метою між представниками республік та центром в розпочалися переговори про умови оновлення Союзу, але вони не сприяли вирішенню суперечностей між Україною і центром.
З початку 1990 р. розпочався масовий вихід членів із лав КПУ. Одним із питань, що висувалися в парламенті, була ідея суверенітету України. Демократичні кола українських політиків ображала великодержавна політика центру, який грубо ігнорував інтереси союзних республік. Не останню роль у цей період відігравав і так званий «парад суверенітетів», що прокотився по союзних і автономних республіках Союзу РСР.
Все це підштовхувало українських парламентарів до проголошення Декларації про державний суверенітет України, яка була ухвалена 16 липня 1990 р. Декларація містила десять розділів. Нею визначалося право українського народу на самовизначення; держава мусила захищати і охороняти національну державність українців. Народ визнавався єдиним джерелом державної влади, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. Передбачалось розпочати створення власних збройних сил. Україна зобов'язувалась не поширювати, не виготовляти і не нарощувати ядерної зброї. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України. Цей документ був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. У ньому взяло участь 84,2 % виборців, з яких 90,3 % проголосувало за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно обрано Леоніда Кравчука.
Проголошення незалежності такою республікою як Україна остаточно зробило неможливим збереження Радянського Союзу. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук) і після переговорів (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР, але дедалі більше втрачав владу) наступного дня підписали угоду про ліквідацію Союзу РСР та створення на його місці нового утворення — Співдружності незалежних держав, до якої невдовзі приєдналося декілька інших незалежних республік (за винятком Балтії) колишнього СРСР
