Кращі оратори: Демосфен.
У класичній давньогрецькій риториці Демосфен (384—322 рр. до н. е.) став вершинною постаттю—її символом. Цьому сприяло те, що більшого патріота й захисника серед ораторів, як Демосфен, Давня Греція не знала. З одного боку, саме це патріотичне почуття надихало його досягти вершин в ораторському мистецтві, а з другого — особиста незавидна доля. Хворобливий хлопець-сирота, якого розорили нахабні опікуни, дійшовши повноліття, почав відстоювати свої права на спадкове майно, а для цього брав уроки у вже відомого оратора у спадкових справах Ісея і виграв процес. Набравшись у такий спосіб певного ораторського досвіду, Демосфен став логографом. Проте у виступах перед великою публікою зазнав невдач. Демосфен зрозумів, у чому програвав. Треба думати, як подати, зіграти промову, бо самі собою вправи успіху не принесуть. Демосфен облаштував у підземеллі кімнату для занять і щоденно вчився там акторській грі, вдосконалював дикцію, змінював голос. Все життя підпорядковував меті стати прекрасним оратором. Заради цієї мети аналізував бесіди, зустрічі, розмови, виступи інших ораторів. Запам'ятавши чужу гарну промову, намагався розкласти в ній всі ходи міркувань, доказів і спростувань, потім шукав інший шлях, свій, виразити цю саму думку. Він почав фізично загартовуватися, тренувати дихання і голос: піднімався в гори, читаючи вірші, набравши в рот камінців, перекрикував шум моря, відпрацьовував жести й міміку. Щоб позбавитися нервового посмикування лівого плеча, підвішував над ним меч. І, нарешті, таки зробив з себе прекрасного оратора. Такі тренування привчили Демосфена завжди готуватися до промови. Він не виступав без попереднього обдумування промови, і через це над ним піджартовували. Скромному і працьовитому Демосфену було соромно, якщо на світанку хтось ставав до роботи раніше за нього.
Демосфен усе життя був пристрасним прихильником демократії і патріотом Афін. Він був радником з міжнародних справ, брав участь у дебатах і посольських делегаціях, мав талант дипломата, аналітика, публіциста.
Демосфен гнівними посланнями проти царя Філіппа започаткував у риториці окремий жанр — філіппіки.
Демосфен вступає в багаторічну боротьбу з оратором Есхіном, прихильником царя Філіппа. Демосфен додає до високої політичної патетики у своїх промовах інвективну лексику, використовує дотепний прийом претериції, який полягає в тому, що автор заявляє, ніби не буде сваритись, а потім лається, обіцяє не згадувати, а потім згадує тощо. У звинувачувальних промовах Демосфен поєднує елементи урочистої політичної мови і мови майдану, вулиці, майстерно вплітає елементи народної сміхової, комічної культури (грубі жарти, образи).
Політичні промови Демосфена (а серед них вісім філіппік) були настільки майстерними і загальнозрозумілими, що навіть вороги оратора їх визнавали. Розповідають, що коли цар Філіпп Македонський прочитав третю філіппіку Демосфена, то сказав: "Якби я слухав Демосфена, я сам би подав голос за нього як за вождя в боротьбі проти мене". Коли на суді з уже згаданим суперником Есхіном Демосфен переміг, Есхін не схотів платити штраф і подався у вигнання на острів Родос, де й організував школу риторики. Одного разу учні попросили Есхіна прочитати його останню промову на суді з Демосфеном, і Есхін охоче задовольнив їхнє бажання. Промова була прекрасна, і учні здивовано запитали, чому ж після такої промови їхній учитель у вигнанні, а мав би бути переможцем. На що Есхін відповів: "Якби ви чули, що говорив Демосфен, ви б про це не запитували".
Демосфен вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою — жвавість і третьою — жвавість. Політичні промови, філіппіки Демосфена сповнені іронії, пародіювання, етичних антитез, риторичних запитань. Членування періодів, довгі склади і ритми, евфонія кінцівок колонів робили вимову Демосфена плавною, приємною. У промовах Демосфена слово вирізнялося логічним наголосом, ключові слова ставилися на початку або в кінці періоду, вони повторювалися, створюючи риторичну фігуру анафори.
Улюбленими тропами Демосфена були метафора і гіпербола. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості, продовжити думку і дати свою оцінку. Рада п'ятисот і весь народ постановили Демосфена увінчати золотим вінком у театрі Діонісія за вірність вітчизні і народу.
Кінець ораторської кар'єри й життя Демосфена був таким же незвичним, як і початок.Афіни програли війну зі спадкоємцями Александра, підписали тяжкий мир і змушені були винести на Народних зборах смертні вироки тим ораторам, які закликали проти війни з Македонією. Демосфен знайшов пристановище у храмі Посейдона; але й там трагічний актор Архій знайшов його. Демосфен висміяв Архія за сценічні провали, попросив трохи часу, щоб залишити письмові розпорядження, сам зайшов у святилище, підніс до губ очеретяну паличку, якою писали давні, прикусив її і впав отруєний біля вівтаря.
Афіняни вшанували оратора-патріота бронзовим пам'ятником, на п'єдесталі.
15 Кращі оратори: Аристотель
Риторична діяльність Арістотеля (384—322 pp. до н. е.) відрізнялася від риторики його попередників, зокрема і Платона, тим, що він вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши досягнення попередників, Арістотель запропонував систему вимог до поетичного твору, до ораторської (античної) прози.
Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: «Риторика», або «Про мистецтво риторики», що складається з трьох книг, і «Поетика». Арістотель вважав, що коріння насолоди, яку одержуємо від оратора, не в чуттєвому задоволенні від словесної гри оратора, а в пізнавальних та інтелектуальних потребах. Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано. Оцінюючи риторику з погляду логіки, Арістотель вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовиводи — ентимеми, або риторичні силогізми. Вирішальними у цьому ланцюжку пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.
Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники: предмет риторики; позу оратора; очікування емоції; стиль промови.
У першій книзі «Риторики» розглядається предмет риторичної науки у системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті; судові.
У всіх своя мета: у політичних (дорадчих) промовах — користь або шкода: вони спонукають до кращого або закликають до гіршого. В урочистому красномовстві може бути прекрасне й ганебне, у судовому — справедливе і несправедливе.
Особливе місце в теорії риторики Арістотеля належить моральності, зокрема в епідейктичному красномовстві.
На думку Арістотеля, в епідейктичній промові похвала за певні діяння спонукає діяча до нових, ще більших і кращих, благородних діянь, і ця похвала є ніби порадою іншим брати приклад з похваленого.
«Родзинкою» Арістотелевої теорії риторики була орієнтація на інтелектуальну насолоду, яку оратор має викликати у слухачів. Саме цим пояснюються численні роздуми та поради, які висловив Арістотель щодо пошуку способів переконань і доказів, композиції промов (диспозиції) та стилю мовного вираження і проголошення промов (елокуції).
Виділяючи такий важливий у судових промовах прийом переконань, як показання свідків, Арістотель поділяє їх на нові і давні свідчення. До нових належать свідчення звичайних судових свідків. Під давніми розуміються «вироки поетів та інших славних мужів, вироки, що є загальновідомими» .
Чимало порад Арістотеля збагатили техніку риторики новими прийомами: ампліфікація як накопичення за рахунок розширення сказаного, синонімічних повторів; доповнення означень антитезами; перебільшення як особливість епідейктичних промов, щоб надати діянням величі і краси; ентимеми причини, доказу, наведення; топоси як особливі посилання до кожного питання (спільні місця).
Особливого значення Арістотель надавав предметові, початку промови, тому, що в поетичному творі, за його словами, називається прологом, а в грі на флейті — прелюдією. Вони ніби прокладають шлях усій промові.
Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні виливи. їх він розглядає у другій книзі «Риторики», пояснюючи виникнення гніву і милосердя, страху і ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом ці почуття можна збудити у слухачів: ми тоді співчуваємо людям, якщо з ними трапляється щось таке, чого ми для себе боїмося.
Арістотель сприймав риторичні прикраси тільки в єдності зі змістовим наповненням: «Той стиль і ті ентимеми бувають вишуканими, які швидко повідомляють нам знання». До таких ентимем (силогем) Арістотель відносив насамперед метафори.
Арістотель цінував пізнавальний і педагогічний характер риторики. Для нього кращим навчанням були стимулювання роботи розуму, яке могла надавати йому риторика і цим викликала приємні почуття.
Обережно ставився Арістотель до іронії та гіперболи, бо їх можна використовувати лише в окремих конкретних випадках. Цікавими є думки Арістотеля про ритм ораторської прози. Якщо ритм буде метричним, то не переконуватиме і відволікатиме від суті проголошуваного. Якщо ж не буде ритму, то не буде й відчуття межі, а все, що не має меж, є неприємним і незрозумілим
Щодо загальної характеристики стилю, то Арістотель називав дві протилежні ознаки: ясність як основну ознаку гарного стилю в єдності з граматичною правильністю та холодність як неприродну, надуману, переобтяжену велеречивість. «Холодність» стилю виникає з кількох причин: через складні слова, слова-прикладки, довгі, часті і несучасні епітети, тому що вони створюють неприродність стилю. Увага до ясності викладу, виразності слова, що здатні викликати у слухачів інтелектуальну насолоду, були основою Арістотелевого розуміння гарного стилю.
16. Риторика Стародавнього Риму
Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади консулів і сенаторів. У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу, і меч, що символізував грізну зброю. Риторика переконує красою і силою живої мови. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.
Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх . Його промови є зразком римського патетичного стилю.
Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак: інвективність; афористичність; нагромадження дієслів, метафори, антитези;сумлінно дібрані і згруповані факти.
Визначним риториком Стародавнього Риму був Цицерон (106-43 рр. до н. е.). Цицерон створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства. Він поєднав у своєму стилі простоту, безпосередність і пишність, інтелект і почуття, логіку і екстаз.
У праці „Про оратора” Цицерон створив риторичний ідеал оратора.Практичні питання риторики та ораторський досвід праці з мовним матеріалом висвітлено в трактаті „Оратор”.
Видатним оратором був Гай Юлій Цезар (100 44 рр. до н. е.) Його промови сягали рівня промов Цицерона, але він не надавав їм такого великого значення, як це робив Цицерон, і не зберіг їх. Увагу Цезаря більше привертали політика і державотворення. Найвідомішим твором Цезаря є „Записки про галльську війну”.
Перехід Риму від республіки до імперії (І ст. н. е.) трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Воно повторило долю давньогрецького красномовства на межі переходу від демократії до монархії. З утратою політичних свобод занепадає політичне красномовство (пристрасне, жваве, активне, дійове), натомість процвітає урочисте, епідейктичне.
Основним методом навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов.
Марк Фабій Квінтіліан був прихильником педагогічної риторики. На думку Квінтіліана, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Про це він написав у великій праці „Ораторська освіта” (100 р. н. е.).Квінтіліан намагався вивчити і виховати оратора як гарного, вишуканого стиліста.
Стосовно розвитку риторики в Давньому Римі слід зазначити, що для епохи республіки не був характерний культ чистого слова, звукової гармонії, насолода від витонченості оратора. Коли римляни звернулись до грецької риторики, то вони були зачаровані її красою. Відбувся рух від простоти промови до нагромадження, до азіанства.
У цей період загострюється ворожнеча між риторикою та філософією. Адже більшість римських учнів пішли навчатися до риторів і лише одиниці - до філософів. Філософи вважали, що риторика - не наука, весь позитивний зміст викрала у філософії, тільки філософ може бути по-справжньому красномовним.
І ст. до н. е. характеризується тим, що в цей час був створений підручник з риторики, який називається "До Гереннія". Довгий час вважалося, що він належить Цицерону, однак подальші дослідження показали, що відомий римський оратор не був автором цього підручника. Сучасні дослідники цієї пам'ятки вважають, що авторство даного підручника належить представнику латинської риторичної школи, яка в ті часи орієнтувалася насамперед на вміння оратора вести політичну боротьбу.
17. Кращі оратори: М.Т. Цицерон.
Найбільшим класиком античного красномовства й теоретиком ораторського мистецтва був давньоримський оратор і політик Марк Туллій Цицерон (106-43 р. до н.е.). Три трактати про ораторське мистецтво відбивають багатий досвід античної риторики і його власний практичний досвід найбільшого римського оратора. Ці трактати – «Про оратора», «Брут, або Про знаменитих ораторів», «Оратор» – пам’ятники античної теорії словесності, античного гуманізму, що мали глибокий вплив на всю європейську культуру
Цицерон розглядає питання про вище благо, про чесноти як єдиному джерелі щастя, прагне до досконалості. Такому прагненню відповідають чотири чесноти: мудрість, справедливість, мужність, помірність. Його філософські погляди лягли в основу поглядів на ораторське мистецтво
Теорія красномовства Цицерона займає середнє положення між азианизмом і помірним класичним аттицизмом. У трактаті «Про оратора» він вибирає вільну форму філософського діалогу, що дозволило йому викладати матеріал проблемно, дискуссійно, приводячи й зважуючи всі доводи за й проти. Цицерон говорить, що красномовство серед всіх наук і мистецтв має найменше представників. На його думку, теперішніх гарних ораторів мало, тому що красномовство – щось таке, що дається сутужніше, ніж це здається. Красномовство народжується з багатьох знань і вмінь.
Цицерон уважає, що основа ораторського мистецтва насамперед – глибоке знання предмета; якщо ж за мовленням не закріплени глибокий зміст, засвоєне й пізнане оратором, то словесне вираження – порожня й дитяча балаканина.
Якої ж умови для оратора є найважливіші? По-перше, природне дарування, жвавість розуму й почуття, розвиток і запам’ятовування; по-друге, вивчення ораторського мистецтва (теорія); по-третє, вправи (практика).
У першій частині роботи «Про оратора» Цицерон намагається створити ідеал утвореного оратора, оратор-політика, що був би одночасно й філософом, і істориком, і знав би право.
Цицерон відзначає, що всі інші науки замкнуті кожна в собі самій, а красномовство, тобто мистецтво говорити толково, складно й красиво, не має ніякої певної області, границі якої сковували б його.
Цицерон виділяє три роди мовлень: виступу на форумі, виступу в суді на цивільних справах і розглядах, хвалебні мовлення. Цицерон у деяких випадках ставить дискусійні питання й не дає на них чіткі відповіді. Ця думка може виразити одна діюча особа, інші ж можуть із ним погоджуватися або не погоджуватися
Основне – дарунок слова, якому необхідно розвивати постійно.
Цицерон аналізує побудову судового мовлення, що повинна довести правоту того, що ми захищаємо; розташувати до себе тих, перед ким ми виступаємо; направити їхньої думки в потрібну для справи сторону. Він зупиняється на типах доказів і їх застосуванні.
Розділ про порушення страстей викладений їм докладно, тому що практично більша частина мовлень ораторів, і зокрема його самого, будувалася з урахуванням впливу на психіку слухачів, але теоретично ідеї впливу не були узагальнені. Цицерон показує перевагу психологічного підходу.
Він пише про гумор і дотепність, які погано укладаються в риторичну схему. На думку Цицерона, найважливіше для оратора – це словесне вираження думки й проголошення мовлення.
18. Риторична школа М. Ф. Квінтіліана.
Глава нової риторичної школи Марк Фабій Квінтіліан розмірковував "Про причини занепаду красномовства" в однойменному трактаті. На поставлене запитання Квінтіліан відповідав як педагог: причина занепаду красномовства в недосконалості виховання молодих ораторів. З метою поліпшення риторичного освіти Квінтіліан пише велике твір "Освіта оратора", де викладає провідні погляди своєї епохи на теорію і практику красномовства, взірцем якого продовжує служити Цицерон.
Подібно Цицерону ( "Брут"), Квінтіліан бачить запоруку процвітання красномовства не в техніці мови, а в особистості оратора: щоб виховати оратора "гідним чоловіком", необхідно розвивати його моральність, щоб він був "вправний в промовах", слід розвивати його смак. Розвитку моральності повинен служити весь спосіб життя оратора, особливо ж заняття філософією. На розвиток смаку розрахований цикл риторичних занять, систематизований, звільнений від зайвої догматики, орієнтований на кращі класичні зразки. "Чим більше тобі подобається Цицерон, - каже Квінтіліан учневі, - тим більше будь упевнений у своїх успіхах."
"Але саме це намагання Квінтіліана якомога ближче відтворити цицеронівський ідеал найвиразніше показує глибокі історичні відмінності між системою Цицерона і системою Квінтіліана. у Квінтіліана вважав, що саме риторична школа стоїть в центрі всієї освітньої системи, без неї він не мислить собі навчання, і його настанови мають на увазі не зрілих чоловіків, а юнаків-учнів; закінчивши курс і перейшовши зі школи на форум, оратор виходить з поля зору Квінтіліана, і старий ритор обмежується лише найзагальнішими напуттям для його подальшого життя . У Квінтіліана виклад традиційної риторичної науки займає три чверті його творів (9 з 12 книг - це найдокладніший зі збережених від давнини риторичних курсів), а філософії, історії та права присвячені лише три розділи в останній книзі (XII, 2 4 ), викладені сухо і байдуже і мають вигляд вимушеної добавки. Для Квінтіліана - основу риторики представляє вивчення класичних письменників; Квінтіліан хоче бачити в оратора стиліста.; Квінтіліан явно ставить думку літературно досвідченого цінителя вище оплесків неосвіченої публіки. у Квінтіліана з'являється концепція розквіту, занепаду і відродження. Для Квінтіліана золотий вік вже позаду, і він - лише його вчений дослідник і реставратор. Шляхів вперед більше немає: найкраще, що залишилося римському красномовству - це повторювати пройдене ".
19 Риторика у ранньому християнстві.
Перші християнські общини з'явились у Східному Середземномор'ї наприкінці І ст. до н. е. - на початку І ст. н. е. Оскільки найбільш ранні християнські тексти, що дійшли до нас, були написані грецькою мовою, то на їх створення безпосередньо впливала елліністична культура, в тому числі й риторика.
Спочатку християнство поширювалось завдяки усним проповідям. Роль проповіді в історії християнства була надзвичайно великою.
Першим у ряді християнських ораторів слід вважати, напевно, самого Ісуса, що проповідував вчення серед своїх учнів.
Неабияке враження справляли на слухачів притчі Христа.
Великою експресивністю характеризуються і письмові проповіді, тобто послання апостолів Христа, особливо апостола Павла. Взагалі тексти апостола Павла характеризуються новою розробкою форми діатриби - проповіді-суперечки, в якій нові запитання змушують автора весь час з різних боків підходити до однієї й тієї самої центральної тези.
Християнська проповідь поєднала в собі численні філософські та релігійні вчення своєї епохи. А далі стала головним знаряддям церкви. Згодом проповідь остаточно перетворилася у монолог і призначалася для того, щоб присутні просто слухали й сприймали її.
Майже всі латинські апологети і перші отці церкви були риторами або вчителями красномовства до прийняття християнства. Однак після хрещення вони засуджували свою світську професію.
Одним з найвідоміших апологетів християнства був Квінт Септимій Флоренс Тертуліан (приблизно 160-220 pp.).На становлення його поглядів суттєво вплинули твори Сенеки та Цицерона. Він був відомим судовим оратором у Римі. Християнство У своїх проповідях нового віровчення Тертуліан взагалі заперечує розум і замінює його парадоксальним містичним чуттям і співпереживанням.
Сучасник Тертуліана Климент Олександрійський (приблизно 150-215 рр.) намагався зблизити античну філософію і християнське віровчення. Тертуліан весь час підкреслює провалля між вірою і філософією.
Формування церкви - це важливий період у розвитку християнської риторики. Саме в цей час у церкву приходять люди знатні, багаті й освічені. Відтепер проповідь розглядається вже не тільки як результат божественного натхнення, але й як наслідок високої майстерності та знання.
Однією з цікавих постатей останнього століття античної риторики є постать Лібанія або Ліванія (314-393 рр. н. е.), визнаного язицького ритора та граматика з Антиохії.
Передусім Лібаній був учителем ораторського мистецтва. Слід відмітити також, що він був противником "беззмістовного" красномовства, тобто красномовства заради нього самого. Його доробок нараховує чимало декламацій. З них можна побачити, що в риторичних школах пізньої античності, окрім надання загальноосвітніх знань з різних дисциплін, в учнях формувались навички композиційної побудови промови та знаходження елементів, які пожвавлюють матеріал.
Майстерність Лібанія втілена також в епітафії на смерть імператора Юліана. Слід зазначити, що ця промова існувала виключно в письмовому варіанті й ніколи не проголошувалась публічно. Звичайно, взірцем для Лібанія був Ісократ, який теж був оратором, який тільки пише. Епітафій Юліану побудований за звичною схемою будь-якої похвальної промови: походження, виховання, характер, діяння.
Лібаній вважав риторику необхідною як у суспільно-політичній сфері, так і у сфері виховання. Основне завдання ораторського мистецтва вбачав у тому, щоб: "робити громадян хорошими людьми й привчати їх до добра та корисної діяльності".
20Становлення християнської гомілетики
Слово гомілія грецького походження і означає "промова перед народом, бесіда з кількома людьми". Воно вживалося ще в античні часи. На початку християнства це слово стало використовуватися для означення храмової проповіді священників, які переважно не мали відповідної освіти і тому пояснювали Святе Письмо якомога простіше.
Проповідь - одна із характерних і масових форм середньовічної словесності. Більш того, це єдина жива форма публічного мовлення. Відмітною рисою проповідей було те, що вони створювались латинською мовою. А коли проголошувались перед світськими людьми, тоді проповідник переходив на народну мову.
В християнстві мовлення - це вираз істини;В християнстві існував авторитет – Святого Письма.
Проповідь же - це вираз істини, яка переважає просто тому, що вона істинна.
Думка оратора перемагала через те, що він підкріплював її своїм талантом. Істина божественного слова перемагала тому, що проповідник доносив її без власного втручання. Проповідник - це лише посередник між божеством і слухачами.
В античності якщо аудиторія не сприймала думку оратора, значить оратор погано володів своїм мистецтвом. Якщо ж аудиторія не приймала божественну істину, значить на неї не зійшла благодать, необхідна для такого прийняття. Все, що може зробити проповідник, - це підготувати душу слухача.
Більше того, у риторичному трикутнику "оратор - промова - слухач" Християнська риторика зосереджується на третьому елементі - "слухач". При цьому в Античності велика увага до промови ораторів та теоретиків ораторського мистецтва обумовлювалась не тільки і не стільки вирішенням питання "що" (це було скоріше справою філософів), а вирішенням питання "як". Тоді як у християнських проповідях все відбувалося навпаки.
Звідси випливає неуважне ставлення християнської проповіді до питань композиції. Навіть проповіді Христа і Павла не піддаються композиційному аналізу, а являють собою нагромадження сентенцій, кожна з яких яскрава і дієва, однак мало пов'язана з іншими.
Для християнського оратора існував абсолютний авторитет - Святе Письмо. Міркування були потрібні лише для того, щоб підвести кожний конкретний випадок під те чи інше висловлювання священного тексту. Тому середньовічні проповіді наповнені посиланнями на Святе Письмо.
. В середньовічних проповідях звичайно, що проповідник намагався переконати свою паству, але здебільшого проповідь виголошувалась не в ситуації суперечливих точок зору, а в протиставленні знання та незнання, простого пояснення нових істин.
У ХІІ ст. виникає потреба полеміки з єретиками, які не визнавали авторитет Святого Письма. Це було поштовхом до розвитку діалектики, яка стала згодом основою схоластики.
Першим гомілетом у повному розумінні цього слова став блаженний Августин, чий твір "Про християнську доктрину" вважається класикою гомілетики як християнської науки.
21 Риторика в системі середньовічної освіти
У системі освіти пануючим стає семичастний канон, що включав вільні мистецтва. Семичастний канон поділявся на два ступені: нижчий - граматика, діалектика, риторика - тривіум і вищий - арифметика, геометрія, музика й астрономія - квадривіум.
У Західній Європі піднесення інтелектуального життя розпочинається з епохи Каролінгського відродження. Варто наголосити на творчості Алкуїна Йоркського. У його роботі "Риторика" можна побачити зокрема, що антична риторика була засвоєна Середньовіччям майже в повному обсязі стосовно розподілу та основних понять цієї дисципліни. Алкуїн підкреслює, що мистецтво риторики складається з п'яти розділів: винахід матеріалу, розташування його, виклад, запам'ятовування, виголошення; має справу з красномовством трьох родів: урочистим, політичним, судовим; промова оратора повинна складатись із шести частин: вступ, оповідання, розчленування запитання , доведення, спростування, завершення та ін.
В епоху пізнього Середньовіччя остаточно формуються нові освітні заклади, аналогів яких ще не було. Починаючи з ХІІІ ст. мова йде про університети. Середньовічний університет мав двоступеневу систему освіти: факультет "вільних мистецтв" і факультет права, медицини, теології. Факультет "вільних мистецтв" був підготовчим, тільки після закінчення його студент міг вчитися далі на інших факультетах.
Формами викладання в середньовічних університетах були лекції і семінари. Лекція стала особливою формою публічного викладу навчального матеріалу й особливим видом ораторського мистецтва.
За першого методу магістри філософії швидко говорять зі своїх кафедр, так що розум слухачів може сприйняти ці промови, але рука не може записати їх. За другого методу магістри говорять повільно. На основі ретельної перевірки й взаємного порівняння цих двох способів перший з них був визнаний найкращим.
Семінар (диспут) полягав у тому, що будь-яка тема пропонувалась у вигляді запитання для обговорення, відповіді пропонувались спочатку студентами, а потім - викладачем. Тобто відбувався перехід від лекції до запитання, а від запитання - до диспуту. На противагу аргументуванню посиланням на авторитет все більшого значення набувала практика логічного обґрунтування аргументу. За диспутом слідував висновок, який робив магістр.
Взагалі в середньовічних університетах існувало два види диспутів - ординарні й публічні. Особливістю публічних диспутів, на відміну від ординарних, було те, що тут обговорювались будь-які завгодно питання. Такі диспути відвідувало багато людей, кожний міг поставити запитання і подати обґрунтування тієї чи іншої думки.
Риторика втратила свої втратила. Головна причина цього полягала в тому, що латинська мова була чужою для середньовічної публіки. Нею володіли лише духовні особи. Красномовство позбавилось публіки.
Тому риторика йде на службу до інших наук. З одного боку, це була діалектика (логіка). З іншого боку, це було право.З третього боку, це була вже вищезгадана граматика, яка тепер мусила засвоїти новий предмет - мистецтво складання віршів.
Пізніше в університетах відбувається становлення лекції - на сьогодні одного з різновидів академічного красномовства. Цікавим з риторичної точки зору є також університетський диспут, для перемоги в якому потрібно було вміння вести суперечку, пропонувати свої положення, захищати їх і спростовувати положення опонентів.
22. Риторика Середньовічної Європи.
Середньовіччя можна вважати другим основним періодом всесвітньої історії красномовства, що відображає рух суспільної думки в її протиріччях. Традиції античної риторики значною мірою були забуті або втрачені.
Серед скульптурних прикрас середньовічних храмів і палаців, у мозаїці, живописі й орнаменті більшості західноєвропейських країн ми часто зустрічаємо зображення жінки-воїна в туніці і шоломі. Це Каліопа - старша з дев'ятьох античних муз, покровителька епічної поезії й ораторського мистецтва. Іноді вона простирає руку у виразному ораторському жесті, і біля ніг її незмінно розташовується Цицерон. Але навряд чи зображення Каліопи свідчить про спадкоємність між античною і середньовічною риторикою. Це скоріше пам'ятник на могилі античного ораторського мистецтва, похованого феодалізмом і християнством.
Офіційна ідеологія феодалізму, змикаючись із теологічною концепцією християнської церкви, проголосила непорушність існуючого порядку, божественну обумовленість феодальної нерівності. Традиції Демосфена, Аристотеля, Цицерона і Квінтіліана, що бачили в ораторському мистецтві засіб переконання і політичної боротьби, виявляються несумісними з християнськими догмами смиренності і беззаперечної віри. Насправді, перші християнські проповідники, займаючись поширенням релігії серед греків і римлян, що розумілися на ораторському мистецтві, були змушені користуватися тими ж прийомами, що і язичницькі оратори в епоху розквіту античного красномовства. Відомий проповідник Григорій Богослов думав, що «словесне мистецтво, саме по собі, незалежно від висловлюваних ним ідей язичества, зовсім не суперечить духу і змісту християнства, і тому може служити прекрасним засобом для проведення у свідомість і переконання людей християнських ідей».
Однак у класичного ораторського мистецтва християнське духівництво запозичило лише зовнішнє і поверхневе, вбивши в ньому все живе й увічнивши мертве. Проповіді «батьків християнської церкви» Тертуліана, Іоанн Златоуста, блаженного Августина й інших лягли в основу гомілетики - теорії церковного проповідництва. »
Середньовічному оратору, церковному проповіднику не доводилося складати власні промови. Його задача зводилася до переказу догматів віри і тлумаченню біблійних легенд. Через бідність утримання в церковній проповіді на перше місце виступають форма, зовнішня красивість і пишномовність, що посилено підкріплюються музичними, світловими й іншими ефектами. Головним принципом церковного проповідництва стає не переконання, а вселяння.
Звертаючись до духовної культури древніх народів Європи, відзначимо, що перш за все прийняття християнства в більшості збігалось з виникненням власної писемності, відкриттям шкіл рідною мовою і просвітницькою діяльністю. Проповідник і просвітитель поєднувались в одній особі. Така людина була найтиповішим ритором у середньовіччі.
На грунті церковної проповіді зросли визначні богословські оратори. Найвизначнішою фігурою серед них був Іоан Златоуст . Серед західноєвропейських країн значним явищем у проповідництві слова Божого був Фома Аквінський , який посилив догматизацію риторики, словесну аргументацію, суперечки заради суперечки вдосконалив, довів до високого рівня майстерності.
23 Аврелій Августин (354-430 рр.) народився у місті Тагаста в Північній Африці. З підліткового віку готувався до кар'єри ритора. Протягом трьох років навчався у риторичній школі в Карфагені, а потім викладав риторику.
Коли Аврелію було 33 роки (24 квітня 387 р.), він прийняв хрещення. Наступного року Аврелій Августин став священником. Слід зазначити, що він був дуже освіченою людиною. У своїй праці "Про град Божий" він цитує понад 40 античних авторів. Взагалі його творчий доробок вражає. За своє життя Аврелій написав 93 трактати загальним обсягом у 232 книги. Окрім цього, до нашого часу збереглося 500 його проповідей. Не дійшло лише 10 з перерахованих самим Августином творів.
Погляди Аврелія Августина на предмет риторики можна звести до п'яти основних положень:
1. Існує так звана загальна риторика, в тому сенсі, як розуміла цей предмет античність. Вона є корисною, але не обов'язковою. Християнинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літературу, а проповідникові - коментувати писання з погляду догматичного та морального.
2. Але й для проповідника, і для ритора важливо мати мудрість, яка важливіша сама по собі від хисту красномовства. Отож, зміст важить набагато більше від форми навіть для ритора-язичника.
3. Говорити красиво бажано, оскільки й апостол Павло, і старозавітні пророки, й святий Амвросій Медіоланський, один з Отців Церкви, мали гарний склад мови.
4. З часів античної культури існують три стилі мовлення (високий, середній та низький), яких варто дотримуватися.
5. Власний погляд Августина полягає в тому, що він розрізняє в гомілеті натхнення Святого Духа (яке осявало проповідників у минулі, апостольські віки) та допомогу Благодаті Божої, що спостерігається пізніше та є чимось меншим, порівняно з першим. Тобто, замість святих тепер у церквах проповідують люди звичайні (або переважно звичайні).
Але згодом на Заході у зв'язку із загибеллю Римської імперії розвиток риторики на певний час завмирає, проте у Візантії вона продовжує квітнути.
24 Кращі промовці: І. Златоуст
Святитель Іоан Златоуст народився в Антіохії близько 347 року, в сім’ї военоначальника.
Юнак навчався у кращих філософів і риториків, рано звернувся до поглибленого вивчення Святого Письма та молитовного споглядання.
Коли померла мати святого Іоанна, він прийняв чернецтво, яке називав «істинною філософією».
святий Іван написав «Шість слів про священство» – велике творіння православного пастирського Богослов’я .
написав «Проти озброюють на шукають чернецтва » і «Порівняння влади .
Два роки святий дотримувався повної безмовності, перебуваючи у відокремленій печері. У 381 році єпископ Мелетій Антіохійскнй присвятив його у сан диякона . Наступні роки були присвячені створенню нових богословських творінь: «Про провидіння», «Книга про дівоцтво», «До молодої вдови» (два слова) , «Книга про святого Вавила і проти Юліана і язичників ».
У 386 році святий Іоанн був хіротонізований єпископом Антіохійським Флавіаном у пресвітера. На нього поклали обов’язок проповідувати Слово Боже. Святий Іоанн виявився блискучим проповідником , і за рідкісний дар богонатхненного слова отримав від пастви найменування «Златоуст». Дванадцять років святий, при скупченні народу, зазвичай двічі на тиждень, а іноді щодня, проповідував у храмі, потрясаючи серця слухачів.
У пастирській ревності для найкращого засвоєння християнами Священного Писання святий Іван звернувся до герменевтики – науки про тлумачення Слова Божого. Він написав тлумачення на багато книг Священного Писання (Буття, Псалтир, Євангелія від Матвія і Іоанна, Послання апостола Павла) і безліч бесід на окремі біблійні тексти, а також повчання на свята, в похвалу святих і слова апологетичні .
У 397 році, після кончини Константинопольського архієпископа Нектарія, святий Іоанн Златоуст був викликаний із Антіохії для посадження на Константинопольську кафедру. У столиці святий архіпастир не міг проповідувати так часто, як в Антіохії. Засоби, які призначалися для архієпископа, святий звернув на утримання кількох лікарень і двох готелів для прочан. Архіпастир задовольнявся мізерною їжею, відмовлявся від запрошення на обіди. Багато праць поклав святитель на влаштовування благоліпного Богослужіння: склав чин Літургії, ввів антифон спів за всеношною, написав кілька молитов чину Єлеопомазання.
Розбещеність столичних звичаїв, особливо імператорського двору , знайшла в особі святителя безстороннього викривача . Коли імператриця Євдоксія, дружина імператора Аркадія (395-408 ), розпорядилася про конфіскацію власності у вдови і дітей опального вельможі, святий став на їх захист. Горда імператриця не поступиться і затамувала гнів на архіпастиря. Ненависть Євдоксії до святителя розгорілася з новою силою , коли недоброзичливці сказали їй , ніби святитель у своєму повчанні про суєтних жінках мав на увазі її. Суд постановив позбавити влади святого Іоанна і за образу імператриці стратити. Імператор Аркадій замінив страту вигнанням. У храмі юрмився збуджений народ, який вирішив захищати свого пастиря. Святитель, щоб уникнути хвилювань, сам віддав себе в руки влади. Тієї ж ночі в Константинополі стався землетрус. Перелякана Євдоксія просила імператора терміново повернути святого і негайно послала лист вигнаному пастирю, благаючи його повернутися .
Але вже через два місяці новий донос пробудив гнів Євдоксії. У березні 404 року відбувся неправедний собор, який постановив вигнати святого Івана. Під час вигнання його зі столиці, пожежа перетворила на попіл будівлю сенату, почались спустошливі набіги варварів, а в жовтні 404 року померла Євдоксія. Навіть язичники бачили в цих подіях Небесне покарання за неправедне осудження угодника Божого.
Перебуваючи у Вірменії, святитель Іоанн намагався зміцнити своїх духовних чад. Взимку 406 року святий був прикутий до ліжка хворобою. Але вороги його не заспокоїлися. Зі столиці прийшов наказ перевести його в глухе місце Пітнус (Піцунду, в Абхазії). Виснажений хворобами святитель у супроводі конвою три місяці в дощ і спеку здійснював свій останній перехід. У Команах сили залишили його. У склепу святого Василіска, втішений явищем мученика, причастившись Святих Таїн, вселенський святитель зі словами «Слава Богу за все! » Відійшов до Господу.
25. Риторика в епоху Нового часу
Один із засновників філософії Нового часу - англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) - писав, що риторика, як і логіка, - це наука наук. Отже, її слід вивчати на високому рівні, а не починати з неї. Головне, на що спирається філософія Нового часу - це людський розум. А риторика, на думку Ф. Бекона, якраз і вивчає розум, правда, не в його природній якості, а його ходячому використанні. За великим рахунком, призначення цієї дисципліни полягає в тому, щоб настанови розуму передавати волі, аби збудити її для виконання потрібних дій.
Звичайно, вважає видатний філософ, красномовство поступається мудрості. Тим не менш, воно виявляється особливо корисним у практичній діяльності та повсякденному житті.
У цілому для представників філософії Нового часу характерним було встановлення й обґрунтування тих способів доведення, які переважно використовуються в математичних науках. Показовою в цьому плані є робота французького філософа Блеза Паскаля (1623-1662) "Про геометричний розум і про мистецтво переконувати". Він розрізняє два шляхи, за допомогою яких людина оволодіває поняттями. Це шлях розуму й шлях волі:
"Шлях розуму найприродніший, адже не можна не погоджуватися ні з чим, окрім істин доведених. Але найбільш звичайний, хоча і противний природі, є шлях волі. Всі ми скоріше захоплюємося не силою доведень, а тим, що подобається".
Б. Паскаль намагається ретельно дослідити все ж таки шлях розуму, оскільки, на його думку, саме він більш характерний для розумної людини. Відповідно, мистецтво переконання він розглядає як сукупність методично вивірених процедур, що складаються із дефініцій термінів, аксіом, доведення.
Новий час - це період, коли бурхливо розвивається парламентське красномовство. Зокрема, важливою політичною традицією, спочатку в США, а потім і в інших країнах, стали виступи президентів під час їх вступу на посаду (інаугурації).
Серед теоретиків ораторського мистецтва цього періоду слід відмітити творчий доробок відомого німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860). Він займався зокрема мистецтвом суперечки (еристикою). Досить цікавою є його робота "Еристика, або мистецтво сперечатися".
Головна мета еристичної діалектики полягає у вдосоконаленні техніки суперечки. А. Шопенгауер пропонує певну сукупність прийомів, застосування яких сприятиме досягненню перемоги в суперечках.
Якщо в цілому оцінювати розвиток риторики в добу Нового часу, то слід відмітити її занепад як окремої науки. Вона все більше зближується з мовознавством, особливо та її частина, що стосується вивчення тропів і фігур. Цьому великою мірою сприяв стиль бароко. Про значний вплив філософії на риторику говорити не доводиться.
Таким чином, саме в цей період риторика остаточно перетворюється в дисципліну, яка займається красою, витонченістю мовлення. Вона все більше відокремлюється від реальної практики спілкування й відповідно втрачає статус самостійної науки. Поступово складається негативне уявлення про риторичність як беззмістовність, пишномовне базікання тощо.
ХІХ ст. - це занепад риторики й як навчальної дисципліни. 1836 р. один французький науковий журнал зазначив, що якби риторику за традицією не продовжували вивчати у навчальних закладах, то вона давно вмерла б.
26 Неориторика
Неориторика оформлюється у 50-х рр. ХХ ст. Зокрема, у 1958 р. виходить праця Х. Перельмана і Л. Олбрехт-Титеки "Нова риторика: Трактат про аргументацію". Ця робота знаменує собою початок нового етапу в розвитку риторики. Після неї інтерес з боку науковців до цієї науки все більше зростає. Слід підкреслити, що неориторика не заперечує досягнення класичної риторики, а намагається їх переосмислити та дослідити механізми впливу в різноманітних типах повідомлень.
Можна запропонувати певну типологію сучасної риторики, яка ґрунтується на загальних принципах розуміння предмета цієї дисципліни її представниками. Дана типологія вирізняє два головні напрями в неориториці з такими умовними назвами:
Аргументативна риторика - це такий напрям неориторики, який досліджує різноманітні способи аргументації, обґрунтування в публічних виступах. Лінгвістична риторика - це такий напрям неориторики, який досліджує різноманітні засоби виразності та переконливості мовленнєвих повідомлень і намагається екстраполювати їх на інші типи знакових систем.
Одним із основних стимулів розвитку неориторики було становлення семіотики як загальної теорії знакових систем. Відмітною рисою цієї дисципліни на сьогоднішній день є її міждисциплінарний характер. Це означає, що будь-яке явище або процес, розглянуті з точки зору їх знакового втілення, можуть бути предметом дослідження семіотики.
Серед розмаїття семіотичних концепцій на становлення та розвиток неориторики суттєво вплинули такі положення:
o виділення трьох розділів семіотики та двох типів значення знака Ч. У. Моррісом;
o розрізнення позначення і позначеного Ф. де Соссюром;
o модель комунікації Р. Якобсона.
Загалом вихідним поняттям семіотики є поняття знака:
Знак - це матеріальний предмет, який у процесах мислення та спілкування виступає представником іншого об'єкта.
Як певна наука семіотика виникає наприкінці XIX - початку XX ст. і розвивається двома напрямами.
Перший напрям представляють американські філософи й логіки Ч. С. Пірс (1839-1914) та Ч. У. Морріс (1901-1978). Зокрема, у 1938 р. вийшла друком праця Ч. У. Морріса "Основи теорії знаків", яка була першим систематичним викладом семіотики. Ч. Морріс поділив семіотику на такі розділи: семантика - вчення про відношення знаків до їх об'єктів; синтактика - вчення про відношення між знаками; прагматика - вчення про відношення знаків до інтерпретаторів, тобто тих, хто користується знаковими системами. Крім того, важливим є виділення двох типів значень знака: предметного та смислового.
Другий напрям розвитку семіотики був започаткований швейцарським лінгвістом Ф. де Сосюром (1857-1913). У роботі "Курс загальної лінвістики" накреслювався проект семіології як науки, що вивчає життя знаків у житті суспільства. Лінгвістика є лише частиною цієї науки. Вона вивчає мову як певну знакову систему. Лінгвістичний знак, на думку Ф. де Сосюра, являє собою єдність поняття та акустичного образу.
Крім того, Ф. де Сосюр встановив два принципи лінгвістичного знака довільність зв'язку між позначеним і позначенням; лінійний характер позначення.
Значний вплив на розвиток риторики в XX столітті справили також роботи відомого лінгвіста та фахівця у галузі семіотики Романа Якобсона. Особливо слід відмітити його модель комунікації, що ґрунтується на шести чинниках.
Кожному з елементів моделі відповідає певна функція мови. Р. Якобсон наголошує на тому, що питання полягає не в монополії, а в ієрархії цих функцій у межах комунікативного акту.
Перша функція - референтивна - виявляється в установці на референт, контекст повідомлення.
Друга функція - конативна - виявляється в установці на адресата. її мета полягає у прямому впливі на співрозмовника.
Третя функція - поетична - виявляється в установці на саме повідомлення. Четверта функція - емотивна - виявляється в установці на адресанта. її мета полягає у прямому виразі ставлення промовця до того, про що він говорить.
П'ята функція - фатична - виявляється в установці на контакт. її мета полягає у встановленні, продовженні або закінченні комунікації.
Шоста функція - метамовна - виявляється в установці на код. її мета полягає в тому, щоб перевірити, чи користуються співрозмовники в спілкуванні одним і тим самим кодом.
Якщо застосувати модель комунікації Р. Якобсона до ораторської діяльності, то можна говорити про те, що в цій діяльності виконуються переважно п'ять функцій мови, окрім метамовної.
