Здійснення ідеологічного контролю, проведення чисток у сфері культури Й. Сталін доручив найближчому соратникові, секретарю ЦК ВКП(б) Андрію Жданову. Вістря політичної кампанії було спрямовано проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери, тяжів до пошуку нових форм самореалізації в науці і творчості, захоплювався здобутками західної культури. Водночас кампанія передбачала широку популяризацію досягнень радянської (насправді — російської) культури і науки як альтернативи західній.
Своєрідним сигналом до початку політико-ідеологічної реакції у сфері культури, що отримала назву “ждановщина” стало прийняття в 1946 р. сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звєзда” і “Ленінград”“, спрямованої проти творчості А. Ахматової та М. Зощенка, а також постанови “Про кінофільм “Большая жизнь”. ЦК КП(б)У в руслі прийнятих рішень у Москві ухвалив постанови, що стосувалися ситуації в українській радянській літературі та мистецтві, а саме: “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури”(серпень 1946 р.), “Про журнал сатири і гумору “Перець”(вересень 1946 р.), “Про журнал “Вітчизна” (вересень 1946 р.), “Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (вересень 1946 р.). У цих партійних документах зводились нанівець усі попередні здобутки національної культури, а українські письменники, художники, літературознавці й історики були звинувачені у “буржуазному націоналізмі” та навмисному ігноруванні зображення сучасності у своїй художній творчості. Всього за період з 1946 до 1951 р. було прийнято 12 постанов ідеологічного спрямування, які заклали основу для наступу на всі категорії творчої інтелігенції. Практичне виконання партійних рішень забезпечувалося такими засобами як політична цензура, викривальні рецензії у пресі, обвинувальні вироки, що виголошувались на нарадах представників творчої інтелігенції.
Системою ідеологічного контролю були охоплені майже всі часописи, культурно-освітні установи, творчі спілки. Під гаслом боротьби за “викорінення всіх решток буржуазно-націоналістичної ідеології” у серпні 1946 р. на сторінках преси розпочались цькування творчого доробку прозаїків А. Головка, О. Копиленка, О. Вишні, М. Стельмаха, Ю. Яновського, поетів М. Рильського, А. Малишка, С. Олійника. У жовтні 1946 р. з позицій класовості і партійності на зборах художників Києва зазнали осуду визначні майстри пензля М. Глущенко та М. Дерегус.
Посилення ідеологічного терору, загострення морально-політичної ситуації в республіці, відбувається в період “правління” Л. Кагановича, який був призначений Й. Сталіним на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У й обіймав її з березня до грудня 1947 р. В боротьбі з націоналістичними ухилами Л. Каганович використовував досвід, набутий ще в 1920-ті рр., коли він уперше очолював республіканську партійну організацію. Відтоді нормою стосунків влади з інтелігенцією стали прямі погрози, залякування, ізоляція українських літераторів і митців від звичного для них національно-культурного середовища, адміністративне переведення їх до Москви, Ленінграда, інших міст Радянського Союзу.
Навесні 1947 р. Л. Каганович інспірував хвилю ідеологічної атаки сталінізму на українство. У травні 1947 р. він підготував проект постанови ЦК КП(б)У “Про поліпшення ідейно-політичного виховання кадрів і про боротьбу проти проявів буржуазно-націоналістичної ідеології”. Партійні резолюції дали поштовх не лише кампанії “критики” і “самокритики” в пресі, а й потягли за собою адміністративно-каральні заходи. За вісім місяців 1947 р. в республіці змінилося майже 38% секретарів райкомів партії, 64% голів виконкомів, дві третини директорів МТС, притягнуто до кримінальної відповідальності понад 300 голів колгоспів.
Влітку 1947 р. нищівній критиці були піддані українські історики С. Білоусов, К. Гуслистий, М. Петровський, М. Супруненко та інші. Серед зауважень, висловлених у постанові ЦК КП(б)У “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР” від 29 серпня 1947 р., були звинувачення в тому, що історія України висвітлюється окремо від історії інших народів СРСР, і автори дотримуються концепцій В. Антоновича та М. Грушевського.
Під пильним наглядом Л. Кагановича у вересні 1947 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України, основним мотивом якого було таврування “буржуазних перекручень у творах окремих письменників”. Відвертого публічного цькування зазнали М. Рильський (“Мандрівка в молодість”, “Київські октави”), Ю. Яновський (роман “Жива вода”), І. Сенченко (повість “Його покоління”), О. Довженко (кіносценарій “Україна в огні”).
Кампанія боротьби з українським націоналізмом, що з лихої волі Л. Кагановича набула гіперболізованих розмірів, загрожувала “перемолоти” не лише письменницьку еліту республіки, а й завдати непоправних втрат усьому українському народу. Сталін нарешті зрозумів, що найближчий соратник спровокував глибокий конфлікт з громадськістю республіки. Л. Кагановича було відкликано з України. Виправити становище в УРСР знову було доручено М. Хрущову, який з 1938 р. до березня 1947 р. очолював республіканську партійну організацію. Завдяки рішучим діям нового керівника республіки кампанію шельмування і переслідування української інтелігенції на деякий час вдалося зупинити. Натомість з кінця 1948 р. в Україні розгорнулася кампанія боротьби з “низькопоклонством перед Заходом”, а згодом — з “космополітизмом”. На думку верховодів Кремля заплановані акції повинні були посилити культурну ізоляцію країни, розколоти інтелігенцію, протиставити її іншим соціальним групам суспільства, розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, активізувати процеси русифікації.
Горезвісна кампанія боротьби з космополітизмом привела до нападок на діячів єврейської культури, яких звинувачували у пропаганді національного нігілізму і низькопоклонстві перед Заходом. Була навіть сфабрикована “змова” єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою “міжнародного єврейства” заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Протягом 1948—1952 рр. у зв’язку з “Справою Єврейського антифашистського комітету”, що його сталінський режим оголосив головним центром “єврейського націоналізму”, було репресовано 19 єврейських письменників України. Особливо посилилась антисемітська політика в УРСР після того, як влада в республіці в грудні 1949 р. перейшла до рук першого секретаря ЦК КП(б)У Леоніда Мельникова. Культивуючи в українському суспільстві антиєврейський психоз, він розпочав нову ідеологічну атаку на євреїв, які таврувалися республіканською пресою не лише як “безродні космополіти”, “єврейські буржуазні націоналісти”, а ще як спекулянти і махінатори в економічній сфері. На початку 1950-х рр. масового характеру набуло вигнання євреїв з центральних культурно-ідеологічних установ, редакцій газет, журналів, академічних інститутів, театрів.
Окрім планомірної і систематичної боротьби з космополітизмом сталінський режим практикував періодичні викривальні кампанії проти творчої інтелігенції України. Поштовхом до чергової “проробки” української інтелігенції стала редакційна стаття газети “Правда” від 2 липня 1951 р. “Проти ідеологічних перекручень в літературі”. У поле зору московського критика потрапив “ідейно порочний” вірш В. Сосюри “Любіть Україну” та лібрето до опери “Богдан Хмельницький” К. Данькевича, в якому недостатньо розкривалася “прогресивна” роль російського царя. Реакція республіканського партійного керівництва на публікацію в центральній пресі була миттєвою. У цей час були тавровані члени Спілки письменників України М. Рильський, І. Вільде, П. Воронько, Ю. Яновський, А. Малишко, композитори Г. Верьовка, Б. Лятошинський, П. Майборода.
Перманентні сталінські ідеологічні кампанії 1940—50-х рр., що супроводжувалися навішуванням націоналістичних ярликів, боротьбою з національними культурами, процесом русифікації в гуманітарній сфері, не могли зупинити духовного розвитку українського народу. Протягом першої половини 1950-х рр. було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. у республіці здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. Незважаючи на надмірну заідеологізованість, українська література поповнилась збіркою поезій М. Рильського “Троянди і виноград”, циклом романів “Велика рідня”, “Кров людська — не водиця”, “Хліб і сіль” М. Стельмаха. У 1950 р. на екрани вийшов фільм — шедевр відомого українського кінорежисера І. Савченка “Тарас Шевченко”.
Вагомих результатів досягли й українські вчені. У 1946 р. попри всі труднощі післявоєнного періоду в республіці було запущено перший в СРСР атомний реактор. Під керівництвом С. Лебедєва в Інституті електротехніки в 1948—1950 рр. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. В 1949 р. в Інституті фізичної хімії ім. Л. Писаржевського вперше одержали важкий азот. Успішно в УРСР проводилися дослідження в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук. Проте значної шкоди розвитку біологічних наук завдала “лисенківщина”. Агробіолог Трохим Лисенко, який користувався особистою прихильністю Сталіна, оголосив ген міфічною частинкою. Після сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, що відбулася в серпні 1948 р., почалися “чистки” серед біологів, які в проблемах генетики стояли на наукових позиціях. Жертвами “лисенківщини” стали академік УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму Київського університету, професор С. Гершензон. У Харкові були звільнені з роботи завідувач кафедри генетики і дарвінізму місцевого університету професор І. Поляков і професор сільськогосподарського інституту С. Делоне. Розгром генетики спричинив тривале відставання радянської науки у цій галузі.
Згубні наслідки сталінської ідеологічної доктрини у перші повоєнні роки позначились і на державно-церковних відносинах. Партійно-радянське керівництво країни не схвалювало високий рівень релігійності населення, збільшення кількості віруючих, відновлення церков на окупованих під час Другої світової війни теренах України. За даними Ради у справах Православної Церкви при Раднаркомі СРСР на липень 1945 р. в країні налічувалося 10243 церкви та молитовні будинки, з них 6072 функціонувало в Україні (для порівняння в РРФСР діяло 2297, в Білорусі — 633, Молдові — 615, Прибалтиці — 343, інших республіках СРСР — 83 православні храми). Під час нацистської окупації масово відкривалися церкви у Вінницькій (822), Київській (604), Рівненській (438), Чернігівській (410), Полтавській (347) областях. На 1 січня 1950 р. за рахунок “возз’єднання” УГКЦ з РПЦ, їх кількість зросла до 9086. Впродовж 1944—1947 рр. з дозволу влади було відкрито лише 48 нових церков. За таких обставин, мережа православних інституцій, спонтанно сформована в Україні, негайно зазнала “критичного перегляду” з боку республіканських партійних органів. Травневий (1946 р.) пленум ЦК КП(б) вимагав від партійних організацій республіки поліпшити зміст природничо-наукової пропаганди, сприяти “боротьбі проти залишків темряви, забобонів, безкультурності та неуцтва”. Згодом влада перейшла від ідейних дискусій до систематичних переслідувань священнослужителів і віруючих, скорочення релігійних громад, закриттю храмів. Про шляхи реалізації “нового курсу” стосовно релігії йшлося на нараді уповноважених Ради у справах РПЦ у Києві в грудні 1948 р. У прийнятих на нараді планах заходів органів державного контролю за релігією і церквою в Україні передбачалося прискорене звільнення церковними громадами всіх громадських приміщень, зайнятих під молитовні будинки в період війни, вивчення складу духовенства, особливо з числа висвячених у часи фашистської окупації. В ході цієї акції впродовж 1948—1950 рр. у східних областях України закрито понад 500 церков. Пояснювалося це “порушенням релігійного законодавства” і “байдужістю населення до релігії”. Водночас Рада міністрів СРСР вжила більш жорсткі заходи щодо обмеження діяльності Православної церкви. Згідно з прийнятими інструкціями з реєстрації мали зніматися церкви, в яких через відсутність священика служби не провадились протягом 6—12 місяців. Духовенству категорично заборонялося виконувати богослужіння поза межами храмів, проводити хресні ходи крім пасхальних та ін.
Зменшення тиску партійно-радянського керівництва на українське національно-культурне життя в роки Другої світової війни, що сприяло посиленню патріотичних тенденцій в творчості письменників, художників, композиторів, істориків, збільшення представництва українців на всіх рівнях партійних і виконавчих структур, започаткування національних міністерств закордонних справ та оборони створювали передумови автономних настроїв в українському суспільстві, сприяли активізації суспільного розвитку в УРСР. Після перемоги над Німеччиною народ сподівався на певні поступки з боку держави в усіх сферах економічного, політичного і культурного життя країни. Сталінське керівництво, стурбоване прагненням інтелігенції на лібералізацію існуючого ладу, спрямовує свої зусилля на консервацію тоталітарного режиму в СРСР. Для відновлення старих радянських порядків, збереження особистої влади, Й. Сталін вдається до потужної пропагандистської обробки населення, а також застосування терору. Посилення культу Сталіна, нагнітання атмосфери нетерпимості до всього, що не вписувалось у рамки офіційної доктрини, спостерігалося в кожній союзній республіці. Основний ідеологічний контрудар сталінізм спрямував проти України, оскільки під час гітлерівської окупації вона найбільше зазнала впливу “західного способу життя”. Початок сталінського наступу в Україні припав на липень 1946 р., коли ЦК ВКП(б) ухвалив резолюцію про серйозні недоліки і помилки українських комуністів та висувалося обвинувачення в тому, що вони недостатню увагу приділяли “ підбору й ідеологічно-політичному вихованню кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва”, де проглядається “ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія”.
49.
