Оскільки культурні норми життя нерозривно перепліталися з соціальними й економічними, не можна залишати поза увагою функції сільських музикантів, лірників-кобзарів та іконописців (богомазів). Ці функції мали багатозначний характер — вони передавали вміння і навички музикування та музичної грамоти, зберігали виконавсько-інструментальну основу фольклору, живе звучання соціально й етично спрямованих пісенних текстів, дум, балад, забезпечували живе, існування "деяких найважливіших усних і візуальних" символів, кодів і знаків світогляду української людини. Всі традиційні культурні інституції та їх носії — люди — були піддані продуманим репресіям у 30-х роках і, по суті, цілком знищені. Характерові української культури була завдана всеохопна свідома деформація.
Українській культурі був завданий удар, який вона відчуває донині. Окремим його наслідком стала та мова, якою нині спілкується багато селян і яка називається "суржик". Переслідування селянської культури та його суспільних інституцій було складовою частиною, окремим напрямом процесу колективізації, і їх треба розглядати як погром не менш серйозний, аніж той, що знищив або конфіскував матеріальну власність. Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося у 1932—1933 pp., відомих як період "розстріляного відродження", коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме тоді розпочалося тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х роках, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми.
Боротьба проти "націоналізму" і за інтернаціональне виховання молоді стала головним двигуном культурного процесу. З 1 січня 1938 р. в кожному обласному місті України, поруч з газетою українською мовою, стала виходити така сама газета російською. У червні 1938 р. на з'їзді КП(б)У М.Хрущов заявив, що всупереч "українським буржуазним націоналістам" у всіх школах "тепер усі будуть вивчати російську мову!". Фактично, директивами згори, репресіями і карою смерті запроваджувалася в Україні відома політика "двомовності". Під виглядом боротьби з націоналізмом на з'їзді письменників України в 1946 р. О.Корнійчук у доповіді говорив про нові вияви "буржуазного націоналізму" у творах П.Тичини і М.Рильського. З березня 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У знову став Лазар Каганович, і в Україні розпочалися нові повоєнні репресії діячів культури. Тепер вони доповнювалися ще й "боротьбою з космополітичними елементами". Нищівній критиці були піддані твори А.Малишка, Ю.Яновського, О.Кундзіча, Т.Масенка, Л.Смілянського, О.Довженка. Повсюдно в культурних явищах дошукувалися "виявів націоналізму", які ідентифікувалися з усім, що мало в собі складові органічної української природи. Переслідування ініціювалися в таких документах ЦК КП(б)У, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы", "Про журнали "Вітчизна" і "Перець". У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України нищівній критиці піддані романи Ю.Яновського "Жива вода" та І.Сенченка "Його покоління", повість П.Панча "Блакитні ешелони".Дещо пізніше С.Голованівського звинуватили в "безрідному буржуазному космополітизмі". Розпочалися утиски проти єврейської національної культури і культур інших меншин в Україні.В червні 1951 р. у Москві відбулася Друга декада української літератури і мистецтва. Саме тут була різко розкритикована поезія В.Сосюри "Любіть Україну" й опера Б.Данькевича "Богдан Хмельницький", хоча її лібрето писали "сам" О.Корнійчук і В.Василевська. Критика визначила основний недолік опери в тому, що режисером (М.Стефанович) недостатньо переконливо було показано "возз'єднання українського народу з великим російським народом". Партитуру повернули Данькевичу з тим, щоб він доробив фінал опери апофеозом "Переяславської Ради".
Логічно продовжені ці принципи у "Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією", опублікованих наприкінці 1953 р. Вперше було замінено узвичаєний раніше термін "приєднання" на новий "возз'єднання". Як зазначав видатний історик Михайло Брайчевський, "у зв'язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином... проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, що кликали його на боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами українського народу". Відтепер для всієї культури і мистецтва України декретувався єдиний критерій для художніх образів і підходів: якщо хтось обстоював ідею "возз'єднання", — здобував позитивну оцінку, а той, хто піддав ідею чи навіть новий термін сумніву, — зазнавав негативного зображення і нищівної критики. Ціла когорта українських подвижників, герої художніх творів, народних дум і пісень отримала ярлик "мерзенного зрадника" і "лютого ворога".
48.
