Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно ставилися до розвитку наукової думки, особливо природничих наук, боячися поширення матеріалістичних поглядів і підриву панівної самодержавно-релігійної ідеології. Однак, об'ективні умови формування капіталістичних відносин, зокрема зростання промисловості, торгівлі, міст, спроби інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво, посилення економічних зв'язків усередині країни і з чужоземними країнами, дальший процес становлення націй і національної самосвідомості народів, - зумовлювали науковий прогрес як у галузі природничих, так і гуманітарних наук.
В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професури внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної Науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І.Срезневський, лікар Ф.Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М.Костомаров та ін.
З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідував кафедрою математики, а в 1813-1820 рр. був ректором Тимофій Федорович Осиповеький (1765-1832), який переїхав до Харкова з Петербурга. У наукових працях з математики, фізики й астрономії він висловив немало нових думок, відстоював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму в філософії. Його тритомний "Курс математики" відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809-1888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії.
Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О.І.Ходнєв, що обіймав кафедру хімії в 1842-1854 рр.
У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняєв (1793-1871), а в галузі геології - Никифор Дмитрович Борисяк (1817- 1882).
Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та інших природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович (1804-1873). 3начний позитивний вплив на розвиток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810-1881), який у 1858-1861 рр. був попечителем Київського учбового округу.
Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися й гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними ідеями. Зокрема матеріалістичні погляди висловлювали декабристи, Т.Шевченко, ряд природознавців (Т.Осиповеький, М. Максимович та ін.). У галузі словесних наук цінні праці написали перший ректор Харківського університету Іван Степанович Рижський, засновник вітчизняного слов'янознавства Ізмаїл Іванович Срезневський та ін.
Розвиток капіталістичних відносин ставив дедалі більші вимоги до вивчення географії, статистики і економіки України. У зв'язку з цим у першій половині XIX ст, в Україні з'явилося ряд важливих праць із цих галузей знань. Це були, зокрема, 4 томи "Трудів" Комісії для опису губерній Правобережжя й Лівобережжя, заснованої у 1851 р. при Київському університеті, тритомні "Записки о Полтавской губернии" М.Арандаренка, тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", підготовлене Д. Журавським і видане в 1852 р. в Петербурзі І.Фундуклеєм, "Опыт статистического описання Новороссийского края" А.Скальковського, що вийшов у Одесі в 1850 р. та ін.
Значний крок уперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична думка.
За умов національно-культурного відродження зріс інтерес істориків до вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час і започаткувалася так звана народницька течія в історіографії, оскільки її прихильники головну роль в історії відводили народові, а, отже, вважали головним завданням історика вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена по відшуканню, збиранню, систематизації і публікації історичних джерел - актового, архівного матеріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної творчості. 3начні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського(1808-1877), який, будучи секретарем "Общества истории й древностей" при Московському університеті і редактором видаваних ним "Чтений" (1846-1848, 1858-1876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України - "Історію Русів", "Літопис Самовидця", "Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ..." П.Симоновського та ін. Багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували співробітникиКиївської Тимчасової комісіїдля розгляду давніх актів, відкритої в Києві в 1843 р.
У національному відродженні й українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце займає "Історія Русів" - напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. і вперше був опублікований О.Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він починає з давніх часів і доводить до 1769 р., підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами.
Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка ґрунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написавД.М.Бантиш-Каменський(1788-1859). Виходець із дворянської родини, він п'ять років працював у канцелярії військового губернатора Малоросії князя М.Рєпніна, потім обіймав ряд високих адміністративних посад і навіть дістав звання таємного радника. Його книга "Історія Малої Росії" вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, удруге - в 1830 р.-у трьох частинах, згодом у 1843 р.
Методологічно Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М.Карамзіна. Як і Карамзін, Бантиш-Каменський більше всього в історії змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів та царських сановників, гетьманів і козацьких старшин - Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін., а також зовнішньополітичні події.
Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була "Історія Малоросії" М.Маркевича(1804-1860), вихідця з поміщицької родини, нащадка козацьких старшин.
"Історія Малоросії" була видана в 1842-1843 рр. у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 р.). Ідучи за автором "Історії Русів", Маркевич прагнув історично обгрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток.
42.
