Розвиток культури в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі та Росії. Емським актом(1876 р.) у Росії вводилася жорстка цензура на українські книжки, що ввозилися з-за кордону; заборонялося вживання української мови на сцені, при нотописанні.
Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й поширювала передусім українська література.
Початком нової доби в українській літературі було опублікування "Енеїди" І. Котляревського в 1798р. Основоположником української художньої прози був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" близькі до сентименталізму. А твір "Конотопська відьма" є зразком так званої химерної прози.
На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. У творчості він поєднав національне і загальнолюдське, "став велетнем у царстві людської культури" (І. Франко). Т. Шевченко був видатним поетом-романтиком. Прикладом романтизму є твори "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія". Творами реалістичного спрямування є його поеми "Кавказ", "Наймичка" та ін. Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження ("Гайдамаки").
Чільне місце в українській літературі другої половини XIX ст. посідає Пантелеймон Куліш - поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Він започаткував українську історичну романістику ("Чорна рада"), створив високохудожні переклади Біблії, творів В. Шекспіра тощо.
Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров - три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна думка в 40-50-ті роки XIX ст.
Жанр реалістичної повісті розвинув І. Нечуй-Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя ("Бурлачка", "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я").
З творчістю Панаса Мирного пов'язаний розвиток жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?").
"Буковинським кобзарем" називають Юрія Федьковича, активного діяча національного пробудження на Буковині. Його поезії сповнені щирого почуття і глибоких роздумів над проблемою людського існування (поема "Лук'ян Кобилиця", балада "Довбуш", вірші "Рекрут", "Святий вечір" та ін.).
Серед представників української прози 70-90-х років - письменники О. Кониський, Б. Грінченко, О. Пчілка (Східна Україна), О. Кобилянська, Т. Бордуляк, О. Маковей, А. Чайківський (Західна Україна).
Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX - початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універсальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літературного життя. Його творчість стала основою комплексного вивчення зв'язків української та світової культур. Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" - приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію.
Українська література на переломі XIX-XX ст. позначена новаторськими тенденціями. Поряд з відомими іменами (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В. Винниченко). Утверджуються нові ідеї, теми, образи, форми художнього вираження. На оновленні літератури позначився вплив європейського модернізму, мотиви якого властиві вітчизняній культурі XIX ст.
Драматургія і театр. Музика
Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу української літератури і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у царині світського театру.
Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Осно-в'яненко, основоположник художньої прози в новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838).
У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.
Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий.Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них - "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище - Адасовська, 1854-1934). її прирівнювали до видатних актрис світу - італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар. Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.
Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський. Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Український театральний процес кінця XIX - початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.
Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.
Українська музикабула невід'ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.
Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком професійної української музики XIX ст. Українська пісня звучить в усіх музичних творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького, "Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.
Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський - оперний співак, драматург, що навчався у Київській духовній семінарії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.
Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського - створення за власним лібрето першої національної опери "Запорожець за Дунаєм" (1862р.). Сюжет опери підказаний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив 1884р. М. Кропивницький.
У другій половині XIX ст. виникає система української музичної освіти. Відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.
П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842-1912) - видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної школи. Навчався у Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).
Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Енеїда" дитячі " Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".
М. Лисенко - основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов'язаний розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних школах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські композитори К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць.
Видатними творцями духовної музики на зламі XIX- XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.
Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині у цьому приміщенні - театр ім. М. Заньковецької).
Образотворче мистецтво та архітектура
Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі мала картина І. Рєпіна "Запорожці". На початку XX ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красицький ("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обідають"). Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк ("В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Іван Богун під Берестечком" та ін.).
Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX-XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.
У цю добу монументальний український живопис представлений слабо, хоча його здобутки значні- розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Кирилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантійському стилі Володимирського собору в Києві та розписи Будинку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського "Чумацький Ромоданівський шлях").
Слід також назвати численні скульптурні оздоби відомих пам'яток архітектури - зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі - на будинку Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному театрі.
В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті-40-ві роки XIX ст. припадає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.
У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Ос-солінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).
В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами їхньої забудови.
Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі неокласицизму та "віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений університет ім. І. Франка. При забудові Києва домінує стиль "французького відродження". У такому стилі споруджено Український драматичний театр ім. І. Франка (арх. Г. Шлейфер, Є. Брат-ман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).
Наприкінці XIX - початку XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.
У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бесарабський) у Києві (арх. Г. Гай), міська залізнична станція (арх. О. Вербицький), власний будинок знаменитого київського архітектора В. Городецького.
40.
