Розвиток історичної науки у XIX ст. був підготовлений посиленням ще наприкінці XVIII ст. зацікавленості дворян-інтелігентів Лівобережжя національною історією.
1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян. Українська знать почала збирати історичні документи, писати статті про славетні діяння своїх предків, що збільшило зацікавленість історією. Завдяки цьому виникла потреба у ґрунтовних і докладних історичних розвідках. Першою працею, яка задовольняла цю потребу, була чотиритомна "История Малой России" (1822 р.)Д Бантиша-Каменського. Українському дворянству імпонували авторська ідеологічна інтерпретація української історії, його твердження, що українці є "відгалуженням" російського народу, та піднесення ним значущості Переяславської угоди.
Водночас в анонімній "Історії Русів" прославлялася та романтизувалася козацька минувшина, наголошувалося на окремішності українців від росіян. У цьому творі містився заклик до самоврядування, підносилися постаті Б. Хмельницького, П. Полуботка, доводилося, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі.
У 1842-1843 рр. була видана "Історія Малоросії" М. Маркевича, яка містила величезний документальний матеріал щодо історії та побуту сходу України. З 1845 р. почалося видання збірки "Пам'ятники" Київської археографічної комісії, керівником якої був М. Максимович. Ці збірки містили дуже цінні та різноманітні відомості про соціальну і культурну історію Західної України. Ще більш змістовними виявилися праці Й. Бодянського, у яких містилася величезна кількість історіографічних відомостей щодо українського суспільства від давніх часів до тогочасної сучасності. За його сприяння було надруковано "Літопис Самовидця", "Хроника Густинского монастыря", документи, мемуари, архіви тощо.
У середині XIX ст. з'явилися історичні розвідки М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, О. Лазаревського, у другій половині XIX ст. - праці М. Драгоманова, М. Гру шевського, Д. Яворницького, Д. Багалія та ін.
XIX ст. можна вважати часом виникнення української історичної науки. Цьому сприяла всебічна зацікавленість історією дворянства та інтелектуальної еліти, а також широких верств населення. За умов національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних верств Польщі вихід у світ історичних творів сприяв активізації національно-визвольного руху на українських землях, а отже, неабияким чином впливав на подальші історичні події.
В Україні активізація етнографічних досліджень наприкінці XVIII - на початку XIX ст. значною мірою була пов'язана з посиленням національно-визвольної боротьби слов'янських народів, протидією загальній агресивній централізаторській та асиміляторській політиці європейських держав щодо народів, які не мали власної державності. Розгортання народознавчої роботи стало істотним чинником і показником національно-культурного відродження в Україні.
XIX ст. - час відродження вищої освіти в Україні. Значною подією стало відкриття у Харкові університету в 1804/1805р. Університет діяв на підставі затвердженого урядом статуту, яким визначалася структура навчального закладу, його обов'язки і права. Спочатку в університеті діяли чотири факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (морально-політичний, згодом юридичний), фізико-математичний та медичний. Із самого початку в навчальному процесі використовувалися прогресивні методи викладання, які сприяли формуванню досить широкого світогляду студентів, а також більш ґрунтовній спеціалізації освіти. Виконання цього завдання стало можливим завдяки високому професіоналізму викладацького складу. В університеті працювали найвідоміші вчені, філософи, майстри слова того часу. Серед них були видатні українські вчені та митці П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, А.Метлинський, І. Срезневський, М. Костомаров, О. Потебня, Д. Багалійта ін.
За статутом Харківський університет отримав автономію, яка поширювалася на різні форми діяльності: створення наукових товариств, видання періодичної літератури, цензурування літератури, що виходила на території навчального округу, створення навчальних закладів нижчого рівня тощо. Керівництво та викладачі університету докладали великих зусиль, аби створити мережу початкових і середніх шкіл для широких верств населення.
В університеті розгорнулася активна наукова діяльність, напружено працювало видавництво. Друкарня при університеті видавала наукову літературу, багато періодичних видань, зокрема: "Украинский вестник" (1816-1819рр.), "Украинский альманах" (1831 р.), "Запорожская старина" (1833-1838 рр.), "Утренняя звезда" (1838 р.), "Украинский сборник" (1838-1841 рр.).
1834р. було засновано університет у Києві. Факультет був один-філософський з двома відділеннями - історико-філологічним і фізико-математичним, які згодом набули самостійного статусу. 1835 р. відкрито юридичний, а 1847 р. - медичний факультети. З такою структурою університет працював до 1917р. Першим ректором університету став професор Московського університету М. Максимович - видатний вчений, історик, фольклорист та мовознавець.
Згодом університет став платформою для розгортання не тільки наукової та освітянської, а й ідеологічної діяльності. Саме в університеті склалася група молодих учених, натхненних романтичними ідеями, серед яких булиМ. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та ін.
Університет став центром вищої освіти в Україні, базовим навчальним закладом, із якого брали витоки багато вищих навчальних закладів. З-поміж них - Педагогічний інститут - самостійний навчальний підрозділ для підготовки учительських кадрів і державних службовців, медичний університет та ін.
Професійна освіта в цей час ще не була розгалуженою. До середини XIX ст. працювали землеробська школа біля Харкова, кадетські корпуси у Полтаві й Києві, медична школа у Єлисаветграді, фельдшерське училище у Києві, артилерійське і штурманське у Миколаєві, морська школа у Севастополі.
Після реформи освіти 1864 р. початкові школи стали загальноосвітніми народними училищами, які працювали за єдиним навчальним планом і програмою. До кінця XIX ст. кількість початкових шкіл значно зросла, однак загальна грамотність українського населення залишалась низькою, не досягаючи навіть 30 % працездатного населення.
Гімназії, які надавали середню освіту, теж зазнали реформ. Вони поділялися на класичні, у яких переважали гуманітарні предмети, та реальні, в яких більше уваги приділяли точним наукам. Закінчення класичної гімназії давало право на вступ до університету без іспитів, а реальної - лише до вищих технічних навчальних закладів. Навчатись у них мали змогу переважно діти заможних верств населення.
XIX ст. - час відродження вищої освіти в Україні. Значною подією стало відкриття у Харкові університету в 1804/1805р. Університет діяв на підставі затвердженого урядом статуту, яким визначалася структура навчального закладу, його обов'язки і права. Спочатку в університеті діяли чотири факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (морально-політичний, згодом юридичний), фізико-математичний та медичний. Із самого початку в навчальному процесі використовувалися прогресивні методи викладання, які сприяли формуванню досить широкого світогляду студентів, а також більш ґрунтовній спеціалізації освіти. Виконання цього завдання стало можливим завдяки високому професіоналізму викладацького складу. В університеті працювали найвідоміші вчені, філософи, майстри слова того часу. Серед них були видатні українські вчені та митці П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, А.Метлинський, І. Срезневський, М. Костомаров, О. Потебня, Д. Багалійта ін.
За статутом Харківський університет отримав автономію, яка поширювалася на різні форми діяльності: створення наукових товариств, видання періодичної літератури, цензурування літератури, що виходила на території навчального округу, створення навчальних закладів нижчого рівня тощо. Керівництво та викладачі університету докладали великих зусиль, аби створити мережу початкових і середніх шкіл для широких верств населення.
В університеті розгорнулася активна наукова діяльність, напружено працювало видавництво. Друкарня при університеті видавала наукову літературу, багато періодичних видань, зокрема: "Украинский вестник" (1816-1819рр.), "Украинский альманах" (1831 р.), "Запорожская старина" (1833-1838 рр.), "Утренняя звезда" (1838 р.), "Украинский сборник" (1838-1841 рр.).
1834р. було засновано університет у Києві. Факультет був один-філософський з двома відділеннями - історико-філологічним і фізико-математичним, які згодом набули самостійного статусу. 1835 р. відкрито юридичний, а 1847 р. - медичний факультети. З такою структурою університет працював до 1917р. Першим ректором університету став професор Московського університету М. Максимович - видатний вчений, історик, фольклорист та мовознавець.
Згодом університет став платформою для розгортання не тільки наукової та освітянської, а й ідеологічної діяльності. Саме в університеті склалася група молодих учених, натхненних романтичними ідеями, серед яких булиМ. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та ін.
Університет став центром вищої освіти в Україні, базовим навчальним закладом, із якого брали витоки багато вищих навчальних закладів. З-поміж них - Педагогічний інститут - самостійний навчальний підрозділ для підготовки учительських кадрів і державних службовців, медичний університет та ін.
У 1859-1870-х рр. при університеті діяв аматорський театр, у якому працювали М. Старицький, М. Лисенко, П.Чубинський. Постійно діяли наукові товариства: природниче, фізико-математичне, фізико-хімічне, хірургічне, історичне, юридичне та ін. Таким чином, Київський університет був центром освіти і науки, виплекав багато видатних педагогів і вчених, літераторів і громадських діячів.
На базі Рішельєвського ліцею 1865 р. було засновано Новоросійський університет в Одесі. Тут викладали такі видатні вчені, як Д. Менделєєв, І. Мечніков, І. Сеченов та ін.
В останній чверті ХГХ ст. економічні потреби зумовили формування мережі вищих спеціалізованих навчальних закладів: відкрилися
Ніжинський історико-філологічний інститут, Глухівський учительський інститут, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі.
Наприкінці XIX ст. розширилося коло вищих навчальних закладів на західноукраїнських землях - були відкриті Чернівецький університет (1875 р.), Львівський політехнічний інститут, Академія ветеринарної медицини.
Отже, попри тяжке політичне і соціальне становище, всі утиски і гоніння, духовна культура українців у XIX ст. продуктивно розвивалася. Завдяки невпинній і наполегливій діяльності інтелігенції освіта і наука в Україні досягай значних успіхів.
39.
