У 1831 р. на Правобережжі були закриті польські школи, натомість відкриті російські, а наступного року російська мова була оголошена мовою діловодства в усіх адміністративних установах. Кременецький ліцей було закрито, а замість нього в 1834 р. у Києві засновано Університет Св. Володимира, який, на думку Миколи І, мав стати цитаделлю обрусіння України.
У 1839 р. на Правобережжі уряд ліквідував церковну унію і згідно з царським указом силою було обернено 130 тис. уніатів у православ'я. В 1840—1843 pp. в Україні було скасовано чинність Литовського статуту, в судах запроваджено загальноімперські закони. Панівна верства — козацька старшина, хоча й перетворювалась на російських дворян і русифікувалась, але, особливо на Лівобережжі й Слобожанщині, де ще була жива пам'ять про козацтво й гетьманщину, не відірвалась повністю від української національної стихії. Її найбільш освічені і патріотично налаштовані представники виявляли дедалі більший інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козаччини. З-поміж нащадків козацьких старшин виділилася ціла група любителів української історії, таких, як відомий збирач історичних документів А. Чепа (1760 — бл. 1822 рр.), маршалок Роменського повіту В. Полетика (1765—1845 рр.), полтавський повітовий маршалок В. Чарниш, представник чернігівського дворянства І. Калинський та інші, які сумлінно збирали різноманітні пам'ятки старовини (літописи, гетьманські універсали, дипломатичне листування тощо) і на їх основі писали свої твори ("листи", "мнения" та ін.), в яких прославляли минуле України, описували подвигикозацтвай доводили право всіх українських старшин на дворянські звання. Заняття історією вони вважали патріотичною справою.
Важливу роль у національному відродженні першої половини ХІХ ст. відіграла "Історія русів" — історико-літературний і політичний твір, що став відомий у 20-х рр. XIX ст. Весь виклад історії України з давніх часів до 1769 р. автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. Значним кроком у розвитку української історіографії була "История Малой России" Д. Бантиша-Каменського, написана з широким використанням матеріалів із московських й українських архівів і видана за підтримки малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна в
1822 р. Велику роль у національному вихованні суспільства відіграла п'ятитомна "История Малороссии" М. Маркевича, видана в 1842—1843 pp. у Москві.
Українському національному пробудженню, як і відродженню інших слов'янських народів, сприяв романтизм з його ідеєю народності, як виявлення національної свідомості і самобутності. Були видані збірки українських народних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819 р.), М. Максимовичем (1827, 1834, 1849 рр.), П. Лукашевичем
(1836 р.). Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. зусиллями громадськості на чолі з В. Каразіним відкрився університет. Саме в цьому місті 1812 р. почала видаватися перша в підросійській Україні газета "Харковский еженедельник".
У Харківському університеті наприкінці 1820-х рр. склався гурток романтиків, до якого входили
І. Срезневський, І. Росковшенко, брати О. і Ф. Євецькі та ін. Молоді романтики захоплювалися народною творчістю, збирали народні думи, пісні, перекази, публікували їх, вивчали життя народу.
В 1833—1838 pp. у Харкові І. Срезневський видав шість книжок фольклорно-історичної збірки "Запорожская старина", яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму.
Одночасно з розгортанням етнографічних студій і оприлюдненням пам'яток народної творчості у перші десятиліття XIX ст. розвивалася нова українська література. Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання 1798 р. в Петербурзі поеми І. П. Котляревського "Енеїда", написаної українською мовою, народної за змістом і духом. "Енеїда" започаткувала нову українську літературу і сприяла перетворенню народної мови на літературну. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник".Найвидатнішими творцями нової української літератури в дошевченківський період поряд з І. Котляревським були П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та ін. Для їхньої творчості характерним було впровадження в літературу української народної мови, широке відображення народного життя й світосприйняття, що ґрунтувалося на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення романтизованого образу рідного народу.
Найважливіше значення для українського національно-культурного відродження мало опублікування "Кобзаря" (1840 р.) і "Гайдамаків" (1841 р.)
Т. Шевченка. У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі український альманах "Ластівка", в якому було надруковано твори І. Котляревського, Л. Боровиковського, Т. Шевченка, Є. Гребінки, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського та ін. У Києві М. Максимович опублікував збірники-альманахи "Киевлянин" (1840, 1841, 1850 рр.), де містилися статті з історії, археології, письменства тощо.
В 1843—1844 рр. з ініціативи Г. Квітки-Основ'яненка вийшло чотири книжки українського літературно-художнього та історико-наукового альманаху "Молодик" з творами українських і російських письменників та вчених. У другій половині 30-х — на початку 40-х рр. ХІХ ст. розпочав літературну й наукову діяльність М. Костомаров.
Велике значення для національно-культурного відродження і формування національної самосвідомості українського народу мали збирання і публікація історичних джерел. Значну роботу в цьому напрямку провела Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, створена в 1843 р. Неоціненні заслуги перед українською історіографією має О. Бодянський, який у 1840-х рр. опублікував багато джерел і творів з історії України — "Історію русів", літопис Самовидця, історичні праці О. Рігельмана, П. Симоновського, С. Митецького та ін.
Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання національної самосвідомості передусім серед патріотично налаштованої частини української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку української мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному устрої країни. На цій основі створюється перша українська таємна політична організація — "Кирило-Мефодіївське братство".
Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»
37.
