Перше покоління «будителів» (так називали діячів тогочасного слов’янського відродження) Закарпаття і Галичини вийшло із середовища греко-католицького духовенства. Більшість з них здобула освіту у Відні, в «Барбареумі». Цей навчальний заклад став своєрідним європейським центром слов’янського відродження, з якого вийшло чимало майбутніх слов’янських просвітителів.
У Закарпатті роль центру русинського національно-культурного відродження відіграла Мукачівська греко-католицька єпархія. Такої ролі вона набула в роки діяльності найвизначнішого з мукачівських єпископівАндрія Бачинського (1732–1809).
Єпископ Андрій Бачинський керував Мукачівською єпархією упродовж 37 років. Саме на той час припав початок українського відродження в Закарпатті. Вирішальну роль у цьому відіграла позиція вищих ієрархів місцевої греко-католицької церкви на чолі з її владикою. В умовах здійснення політики денаціоналізації та окатоличення місцевого населення він відкрито виступав на захист національної культури, намагався збудити творчі сили народу. Саме Бачинський зумів домогтися від Марії-Терезії згоди на відкриття «Барбареуму» для навчання русинської молоді із Закарпаття. Одним із перших владика зрозумів, що гарантією існування народу є збереження і розвиток його рідної мови, духовного життя взагалі, і зміг зробити для цього дуже багато.
У своїх посланнях Бачинський вимагав від місцевих священиків насамперед спрямовувати зусилля на організацію шкіл при церквах. На його вимогу батьків примушували в обов’язковому порядку віддавати дітей до школи.
Бачинський переніс свою резиденцію до Ужгорода, де створив семінарію і заклав велику бібліотеку. У ній було зібрано близько 9 тис. стародавніх рукописів, першодруків, рідкісних книг з багатьох європейських країн та з Наддніпрянщини. Він наказав заснувати єпархіальний архів, матеріали якого стали в майбутньому унікальним джерелом для багатьох дослідників історії краю. Саме Бачинський був ініціатором створення першої праці з історії карпатських русинів І.Базиловича.
На відміну від інших представників вищого духовенства, він завжди розмовляв виключно рідною мовою. Рішуче виступаючи проти окатоличення населення Закарпаття, Бачинський полюбляв повторювати: «Докля буде Аз, Буки, Веди – сего не буде» і завжди підписувався АБВ (першими буквами слов’янського алфавіту), що означало «Андрій Бачинський, Владика».
Єпископ Андрій Бачинський про роль мови у розвитку нації (витяг з єпископського послання до священиків)
«Історичний досвід, численні приклади свідчать, що для зміцнення будь-якої народності або нації немає підойми міцнішої та тривкішої, аніж збереження питомої батьківської та материнської мови, писемності та віри. Як тільки який-небудь народ починає соромитися і цуратися рідної мови, писемності та релігії, а відтак і зовсім їх забувати, одразу ж починають відбуватися незворотні зміни і з самим цим народом, як це показав нам відомий приклад чеського і моравського народу, який одержав східну християнську віру от святих отців Кирила та Мефодія, мав слов’яноруську мову, писемність і віру, але, згубивши все це, і сам докорінно змінився. Придивіться також до своїх сусідів-одноплемінників: чи не треба би і їм із таких самих причин подбати про те, щоб і їх не спіткала доля переродження. Але чи тільки на інші народи нам треба дивитися? Не втрачай пильності і належно дбай про міць Мукачівської угро-руської єпархії, бо така ж лиха доля може спіткати і тебе, якщо ти занедбаєш Батьківщину та материнську мову і писемність: адже із їхньою втратою загубимо найнадійнішого друга і союзника нашого народу».
Поміркуйте: 1. У чому автор убачав головну небезпеку для існування будь-якої народності? 2. Як визначив А.Бачинський роль мови у збереженні національної самосвідомості? 3. Знайдіть у тексті підтвердження того, що єпископ визначав етнічну належність закарпатських русинів як частки східнослов’янського народу.
Тривала боротьба єпископа за збереження народної культури, сприяння освіті карпатських русинів мала позитивні наслідки.
Наприкінці XVIII ст. у стінах Мукачівської семінарії Іоаникій Базилович (1742–1821) написав «Короткий нарис фундації Федора Корятовича» – першу працю з історії Закарпаття. Одним із перших її автор заявив про існування закарпатських русинів як частини східних слов’ян і показав, що вони мають власних учених, культурно-освітніх діячів, які впродовж століть закладали основи національної культури. За це І.Базиловича справедливо називали першим «будителем» у Закарпатті.
Особлива його заслуга полягала в тому, що наприкінці XVIII ст. він збагнув процес формування у східних слов’ян окремих народностей. Базилович, зокрема, вирізнив Московію, Білорусію та Україну. Усе це він писав тоді, коли поширеними були твердження австрійських і російських істориків, які взагалі заперечували факт існування українського народу. Базилович першим нагадав закарпатцям, що там за Карпатами – Україна, і Закарпаття є її невід’ємною частиною. Сама постава цих проблем істориком, в умовах денаціоналізаторської політики Габсбургів і угорських правлячих кіл, мала важливе значення для формування національної самосвідомості закарпатців.
Проявами національного пробудження Закарпаття стало зростання потягу до знань. У той час у краї при церковних громадах було створено близько 300 початкових шкіл. Найталановитіші представники закарпатської молоді здобули освіту у провідних європейських університетах і стали відомими вченими. Серед них були Петро Лодій, Іван Орлай, Юрій Гуца-Венелін, Михайло Балудянський, Михайло Поп-Лучкай та ін. Поява цієї плеяди стала свідченням потенційних можливостей карпатських русинів, які завдяки досить сприятливим умовам національно-культурного відродження дали стільки талантів.
36.
