Особливістю культурного життя в Україні XIX ст. був інтенсивний розвиток освіти і науки. Найсприятливіші умови для наукової творчості створювалися у вищих навчальних закладах, там же існувала можливість апробувати нові ідеї. Саме з освітою пов'язана праця видатних вітчизняних, російських та іноземних науковців. Це сприяло виникненню наукових шкіл, підготовки нових кадрів науковців і викладачів.
Значні успіхи було досягнуто в історії, історіографії, етнографії, філології, філософії, природничих та технічних науках, розвиток яких був пов'язаний із соціальними та економічними змінами.
Розвиток історичної науки у XIX ст. був підготовлений посиленням ще наприкінці XVIII ст. зацікавленості дворян-інтелігентів Лівобережжя національною історією.
1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян. Українська знать почала збирати історичні документи, писати статті про славетні діяння своїх предків, що збільшило зацікавленість історією. Завдяки цьому виникла потреба у ґрунтовних і докладних історичних розвідках. Першою працею, яка задовольняла цю потребу, була чотиритомна "История Малой России" (1822 р.)Д Бантиша-Каменського. Українському дворянству імпонували авторська ідеологічна інтерпретація української історії, його твердження, що українці є "відгалуженням" російського народу, та піднесення ним значущості Переяславської угоди.
Водночас в анонімній "Історії Русів" прославлялася та романтизувалася козацька минувшина, наголошувалося на окремішності українців від росіян. У цьому творі містився заклик до самоврядування, підносилися постаті Б. Хмельницького, П. Полуботка, доводилося, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі.
У 1842-1843 рр. була видана "Історія Малоросії" М. Маркевича, яка містила величезний документальний матеріал щодо історії та побуту сходу України. З 1845 р. почалося видання збірки "Пам'ятники" Київської археографічної комісії, керівником якої був М. Максимович. Ці збірки містили дуже цінні та різноманітні відомості про соціальну і культурну історію Західної України. Ще більш змістовними виявилися праці Й. Бодянського, у яких містилася величезна кількість історіографічних відомостей щодо українського суспільства від давніх часів до тогочасної сучасності. За його сприяння було надруковано "Літопис Самовидця", "Хроника Густинского монастыря", документи, мемуари, архіви тощо.
У середині XIX ст. з'явилися історичні розвідки М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, О. Лазаревського, у другій половині XIX ст. - праці М. Драгоманова, М. Гру шевського, Д. Яворницького, Д. Багалія та ін.
XIX ст. можна вважати часом виникнення української історичної науки. Цьому сприяла всебічна зацікавленість історією дворянства та інтелектуальної еліти, а також широких верств населення. За умов національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних верств Польщі вихід у світ історичних творів сприяв активізації національно-визвольного руху на українських землях, а отже, неабияким чином впливав на подальші історичні події.
Основи української фольклористики було закладено збіркою М. Цертелєва "Опыт собрания старинних малороссийских песен" (1819 p.). Вивчення народної творчості продовжив М. Максимович, якому належать змістовні збірки "Малороссийские песни" (1827 p.), "Украинские народные песни" (1834 р.), "Сборник украинских песен" (1849 р.). Плідно працював у цьому напрямі І. Срезневський, який 1831 р. видав збірки народних пісень, а також поезій харківських поетів "Український альманах". їх своєрідним продовженням була збірка "Запорожская старина", шість випусків якої з'явилися протягом 1833-1838 pp. У Львові 1833 р. В. Залеський оприлюднив збірку галицьких пісень. На початку XIX ст. з'явилися роботи, присвячені дослідженню української мови. На захист її самобутності стали такі відомі вчені, як І.Срезневський, М. Максимович, які у 30-х роках XIX ст. виступили зі статтями, в яких аргументовано доводилося її давнє походження, відстоювалося право на самостійне існування і використання в літературі та науці. Розвиток філософії національної ідеї виявився у творчості М. Драгоманова, який пропонував ідеал спілки вільних самоврядованих громад. За його переконанням, майбутнє людства - це спільнота спільнот, утворена волею вільних особистостей. Водночас М. Драгоманов розглядав націю як певну спільноту, яка є носієм своєрідних особливостей, ознак, які не можна ігнорувати і руйнувати, адже це знесилює кожного індивіда і спільноту в цілому. Філософ був упевнений, що досягнення соціально-культурного ідеалу добробуту і справедливості повинно домінувати над національним началом.
Освіта
У ХІХ ст. українська інтелігенція усвідомила, що саме шляхом освіти та просвітництва можливе активне формування національної свідомості широких народних мас. Однак питання освіти перебували під пильним наглядом російського уряду.
1803 р. Міністерство освіти Росії затвердило чотири типи освітніх закладів: парафіяльні, повітові, губернські школи та університети. У початкових - парафіяльних - школах вчили читати, писати, рахувати. Головним їх завданням було навчання основам православної віри. У повітових школах протягом двох-трьох років вивчали церковнослов'янську, російську мови, арифметику і фізику, історію та географію. Учнями цих шкіл були діти дворян, чиновників, купців, заможних ремісників.
Губернські школи, гімназії давали більш ґрунтовну освіту. Зокрема, тут вивчалися іноземні мови - грецька, латинська. Навчання тривало чотири, а згодом сім років. Також середня освіта здобувалась у ліцеях: Рішельєвському в Одесі (1817 р.), Кременецькому (1819 р), Ніжинському (1820 р.)
Професійна освіта в цей час ще не була розгалуженою. До середини XIX ст. працювали землеробська школа біля Харкова, кадетські корпуси у Полтаві й Києві, медична школа у Єлисаветграді, фельдшерське училище у Києві, артилерійське і штурманське у Миколаєві, морська школа у Севастополі.
34.
